Вместо итогов 2012-го политического: назад в 90-е?

Виборча кампанія до українського парламенту, на тлі майже коматозного стану вітчизняного парламентаризму, окрашена протестами проти "мовного закону", безкінечними "подарунками для виборців", Євро-2012, ступор у взаєминах Україна-ЄС навколо підписання Угоди про Асоціацію, значною мірою викликаний внутрішнім українським політичним порядком денним тремор у взаєминах з РФ, тривале ув’язнення лідерів опозиції, майже мовчазний конституційний процес – основні реперні точки політичного 2012 року.

Передостанні тижні 2012 надали сюжетів навколо нового складу уряду.

Зміна окремих кадрових декорацій демонструє сьогодні вже не обсяги впливу тих чи інших олігархічних груп, але насамперед характер їхніх взаємин з президентом та безумовне продовження посилення позицій самого президента.

Отже у 2012-му концентрація повноважень з боку Сім’ї над виконавчою гілкою влади зросла ще осяжніше. По суті, знову було відтворено традиції кінця 90-тих, коли президент фактично керував урядом, але при цьому не ніс прямої відповідальності за результати його роботи, а головним, але тіньовим урядом була його адміністрація.

Отже, майже через 10 років ситуація стає ще заплутанішою, адже чи не щотижня з боку АП видаються укази, розпорядження, тематика яких часто-густо не відповідає обсягу конституційних повноважень. Це значною мірою стосується кадрових змін, кадрового контролю в обсягах навіть більших ніж було раніше.

Залишилася незмінною традиція браку діалогу між владою та опозицією, між владою, опозицією та суспільством. Навіть попри 603 громадські ради та офіційно зафіксовані тільки в останньому кварталі 2012-го 774 заходи з обговорення 703-хпитань, "що мають суспільно важливе значення", як звітує Мінюст.

Можливо й говорити тут немає про що, принаймні змістовно.

Коли рейдерство часто-густо здійснюється під дахом чиновників, податковий тиск збільшується, соціалка зменшується. Корупцію не поборюють навіть на рівні законодавства. Більшість рекомендацій GRECO в антикорупційній сфері так і не було виконано.

Поза публічними обговореннями та поясненнями фактично залишаються такі засадничі питання, які дійсно "суспільно важливо" стосуються всіх та можуть отримати продовження в 2013 році.

Йдеться, наприклад, про нещодавно затверджений закон про всеукраїнський референдум, який може відкрити двері до контроверсійного ухвалення Конституції поза парламентом чи наблизити нас до Митного союзу.

Спільним у різноманітних подіях політичного року став вже традиційний брак прозорих пояснень щодо причин та логіки ухвалення рішень, прогресування дефіциту демократії.

Значною мірою вони не приймаються, але продавлюються, часто-густо зацікавлені групи просто ставляться перед фактом – чи то ситуація з адміністративними змінами, чи з виборчим законом, чи то із законом про наклеп чи державний реєстр, законом про засади державної мовної політики, про референдум.

За умов існування слухняного та аморфного парламент,у цей список виявляється надто довгим.

А змінити таке контроверсійне рішення, але далеко не завжди, може масовий протест.

Наприклад, у 2012 році одним із чинників, які спричинили чи не найбільшу кількість громадських протестів, стали питання, пов’язані з мовною політикою. Закон про засади державної мовної політики було практично продавлено повз громадську думку та парламентський регламент.

За даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, за 6 місяців 2012 року, з березня по серпень включно, кількість протестних заходів проти ухвалення закону України "Про засади державної мовної політики" досягла 340.

Ця соціально-гуманітарна тема неочікувано вийшла протягом 2012 року на перше місце серед причин протестів, навіть не зважаючи на поширену думку, що протест як правило вмотивований порушенням соціально-економічних прав.

Варто зауважити, що ця цифра перевищила соціально-орієнтовані протестні акції 2011 року з боку чорнобильців та ветеранських організацій, спричинені обмеженням прав цих груп громадян, навіть протестні акції представників малого та середнього бізнесу, направлені проти Податкового кодексу у 2010-2011 роках.

Проте, закон ухвалено, підписано, а зміни до нього поки що зависли на гачку політичної доцільності та виборчих зобов’язань ПР та електоральних сподівань щодо мобілізації втомленого електорату.

Подібного роду ситуації додають українському суспільству радикалізації, втоми та агресивності. Значною мірою цим почасти можна пояснити передбачувані, але все ж таки неочікувані останні виборчі результати лівих комуністів та правої ВГО "Свобода", яка стала парламентською політичною силою.

Подібний електоральний вибір додасть більше запеклих розмов, наприклад, про графу національність в паспорті, але, на жаль, не про бюджетні кошти на онкологію.

Можна багато разів "сприяти" вивченню української з боку прем’єра, але доцільніше запитати в уряду, коли таки закінчиться "оптимізація" українських шкіл на тому ж Сході України. Втім, опозиції ще потрібно цьому навчитися, було би бажання.

Як і очікувалося, за рахунок мажоритарки ПР зібрала під свій дах багатьох депутатів. Додали самовисуванців, комуністів і 252 обранці проголосували за призначення нового старого прем’єра Азарова.

На загал виборча кампанія до парламенту також відбувалася за схемами майже тотожними із виборами десятирічної давнини – 2002 року, змішана система 50 на 50, "закриті списки", повторення всіх вад мажоритарки з її адмінресурсом, війною компроматів, значною мірою контрольованими ДВК та ТВК.

Правда, обсяги "електоральної корупції", "продпайків" виборцям надавалися в більших обсягах й ціна питання була вищою. При цьому, як усім відомо, сама форма моделі була просто спущена згори без будь-яких обговорень, й її успішно тоді "перетравила" опозиція.

Більш ніж в 10-ти мажоритарних округах ситуація була зіпсована непрозорим підрахунком голосів. Отже, партії не стали прозорішими, а вплив та технології більш досконалими.

Чого лише вартують соціальні офіси, як прихована агітація за партію влади чи веб-камери на дільницях…

Захід врешті-решт вибори визнав, хоча в ЄС й зазначили, що кампанія не відповідала стандартам ОБСЄ через відсутність у кандидатів рівних умов, незбалансоване висвітлення у ЗМІ, тощо.

2012-й додав питань у взаєминах з ЄС, зокрема стосовно подальших перспектив підписання угоди про Асоціацію. Рік фактично було втрачено.

Вибіркове правосуддя, брак комплексних реформ, ув’язнення лідерів опозиції – поки ці питання залишаються відкритими.

Хоча умовно в ЄС дали зрозуміти, що наприкінці наступного року таки можуть підписати з Україною угоду про Асоціацію, проте це тільки один із кроків на шляху до глибшої інтеграції з ЄС.

Але цілком ймовірно, що на країну може очікувати й реверс – поглиблення взаємин з РФ в форматі Митного союзу.

Поки нечітке бажання української сторони роздивитися та взяти на себе тільки частку зобов’язань не сприймається з боку РФ – або все, або нічого. Саме такі формати участі в Митному союзі є можливими.

А більш артикульована участь у цьому митному процесі закриє Україні і без того вузький прохід до європейської інтеграції.

Свого часу "харківські домовленості" також з’явилися майже не звідки, а їх зміст був невідомий навіть у департаментах МЗС.

Та й що радикально змінилося, щоб такий сценарій не повторився стосовно інших геополітичних тем?

Втім 2012-й політичний відкрив й інші сюжети, які говорять, що ми змінюємося, зокрема, що на виборах далеко не все вирішують гроші та вплив.

Вкладені в політичні проекти кошти можуть й не приносити очікуваних дивідендів у вигляді депутатських крісел.

Обсяги "гречки" не завжди можуть конвертуватися в очікуваний результат.

Групи самоорганізації з'являються часто густо не завдяки, але попри.

І є поступове усвідомлення того, що наші питання таки ніхто не має вирішувати за нас, без нас і через нас.

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД, для УП