Еще раз о "Свободе"

Потрапляння "Свободи" до парламенту – найважливіший наслідок останніх парламентських виборів. Такий висновок є очевидним, коли бачиш, скільки уваги приділено цій партії у сьогоденному політологічному дискурсі.

Жодній з інших політичних сил не зробили такий детальний анатомічний розтин. Ніхто, окрім лідерів "Свободи", не проходив через таке сито психоаналізу, вражаючі аналогії з найвідомішими злочинцями проти людства, уїдливі порівняння з сучасними європейськими екстремістами.

Для багатьох успіх "Свободи" став мало не особистою трагедію. Саме "Свобода" змусила зазвичай стриманих у висловлюваннях інтелектуалів скинути маску невимушеності.

Облишивши об’єктивність та принципову для них відстороненість від процесу, вони вийшли на публіку із запозиченими у маргіналів кліше про "фашистів" і "юдофобів".

Що найцікавіше, йдеться не лише про традиційних русофілів чи патологічних українофобів. До фронту критики "Свободи" долучилися знані інтелектуали-українолюби.

Напевно, деякі їхні аргументи не безпідставні. Праворадикальну політичну силу є за що критикувати, бо ж немає серед нас святих.

Інколи деякі свободівські пасіонарії і дійсно перебирають з тональністю заяв.

Ймовірно, для багатьох критиків страх перед "Свободою" має своє пояснення. Хтось не поділяє ідеї про обмеження абортів, комусь не до вподоби люстрація, когось лякає кримінальна відповідальність за пропаганду сексуальних збочень.

Через це чи не кожен антисвободівський фейлетон є аж надто емоційним. Не зважаючи на те, що критики намагаються прикрасити свою позицію шляхетними раціональними поясненнями.

Гонителям "Свободи" опонують ті, хто вважає новітніх націоналістів єдиною силою, що хоч якось здатна протистояти "бульдозеру".

А хіба не так? Парламентська опозиція й справді осміліла з появою українських радикалів у сесійній залі. Навколосвободівська дискусія не вщухає і триватиме безперервно, спростовуючи або доводячи припущення й острахи опонентів та симпатиків.

Хіба винна "Свобода"?

Розбіжності у сприйнятті програмних положень партії й політичних вчинків її функціонерів – факт об’єктивний. У будь-якого суспільного явища чи події завжди будуть прихильники та противники.

Їхнє співвідношення залежатиме від обставин, однак ніколи не буде абсолютної одностайності. Кожна, навіть найбезглуздіша витівка, завжди претендуватиме на чиєсь схвалення. Найрадикальніша політична сила – неодмінно матиме своїх адептів. Це саме стосується й новітніх українських націоналістів.

Діалектичне розмаїття нашого буття не дає нам жодних підстав споглядати на "Свободу" як метафізичне явище. Аналізувати цю політичну силу окремо від інших суб’єктів і процесів, значить вчинити упереджено, а тому й не об’єктивно.

Давайте, спробуємо відмовитися від розгляду згаданої партії та її лідерів у стерильних лабораторних рукавичках. Домовимося на певну мить винести за дужки обговорення їхню програму й особисті вчинки. Окинемо оком навколо них.

Тут якнайдоречніше звернутися до есе Хосе Ортеги-і-Гасета з характерною назвою "До питання про фашизм". Загалом висловлюючи занепокоєння італійськими "чоноросорочечникам", до речі, порівнюючи їх із радянськими більшовиками, іспанський інтелектуал закликає колег відмовитися від апріорної критики фашистського феномену.

Суть позитивістської установки Ортеги-і-Гасета в тому, що перед засудженням цього явища варто було б проаналізувати поміж ким і за яких обставин зростав тогочасний фашизм.

Рефреном звучить його положення: "Згадайте-но свої перші враження в час з’яви фашизму чи чогось подібного, і зважте, що спершу подив викликають не вони, а супротилежні їм сили. Питаючись у себе, що таке фашизм, ми несамохіть відповідаємо іншим запитанням: "що собі думають ліберали й демократи?".

Це звичайно надто просто - контекстно зводити паралель між "Свободою" та італійськими фашистами, однак перед тим як пояснити успіх "Свободи", запитаймо у себе: що собі думає нинішня українська влада та "поміркована" опозиція, об’єднана під парасолькою "Батьківщини"?.

Критиці успіху радикалів має передувати критика їхніх конкурентів з опозиції й опонентів з влади. Одних за безликість, інших – за нахабність.

Чи зможе хтось заперечити тезу: "Свобода" не змогла б досягти такого успіху, якби інші опозиціонери не були такими нікчемами, а влада такою зухвалою.

Не будемо применшувати креативність свободівців – треба визнати, їхні дії доволі технологічні. Але 10,5% голосів виборців – це не їхній особистий здобуток, а прорахунки інших.

Переважно підтримка "Свободи" не була голосом "за". Зазвичай, це був голос "проти". Проти безликості опозиції й проти нахабності влади.

Саме в цьому відповідь на запитання, чому цю політичну силу підтримав пересічний освічений городянин з російськомовного мегаполісу.

"Канонічні" опозиціонери й можновладці піднесли на своїх руках "Свободу". Таку, як вона є. Таку, якими є її лідери.

І як тут не апелювати до критичних висновків щодо "Свободи" доктора політичних наук Валентина Бушанського, який посилаючись на Вальтера Беньяміна, розглядає цю політичну силу у контексті культурного кітчу: "Кітч – це не деградація естетичного сприйняття; кітч – це закономірний етап у розвитку естетичного сприйняття, адекватний масовій культурі".

Так, дійсно, "Свобода" стала своєчасним відображенням, чи-то вислідком масового сприйняття, або, радше, несприйняття, яке своїм єством довго і нудно зрощували "парникові" опозиціонери і можновладці.

Восени 2012 року в підтримці праворадикалів українці отримали відповідь на все те, за чим втомилися спостерігати довкола себе.

Втеча до "Свободи"

Якщо політичні конкуренти піднесли "Свободу" своєю бездіяльністю, а ідеологічні опоненти – нахабністю, то суспільство випхало радикалів поперед себе.

Деморалізований і дезорієнтований люд, хоч і озлоблений, однак не готовий повстати. Він доручив "Свободі" реалізувати свій протест.

Зрештою, нинішній українець еталонний приклад Фроммового масового індивіда, який здійснив через "Свободу" ліниву "втечу" в складних соціальних умовах.

Не маємо жодного бажання проводити аналогій з передгітлерівською Німеччиною, яка слугувала емпіричною базою для досліджень Еріха Фромма. Хочемо лиш наголосити, що суспільна підтримка "Свободи" за нинішніх обставин має об’єктивні соціальні пояснення.

Це не аномалія чи сенсація – це закономірність і потреба. Принаймні для кожного десятого голосуючого українця.

Успіх праворадикальної політичної сили виник на тлі великого розриву між двома показниками: рівнем суспільного невдоволення і значно нижчим показником готовності до активного протесту.

Людям дедалі більше не подобалося те, що відбувається довкола. Водночас, у них не зростало бажання вийти на вулицю, щоб відстояти свої права.

Неможливість чи небажання реалізації активного протесту трансформувалися у підтримку тих, хто зможе зробити це найефективніше або хоча б найефектніше. "Свобода" ж найкраще підходить на цю роль.

Отже…

Одні не можуть, інші не хочуть. Треті можуть, але не те, що треба.

Свободівці є такими, як вони є. Як і кожен з нас, вони мають право бути собою. Вони є такими, якими їм дозволили бути. Вони є такими, якими їх захотіли бачити.

Питаймо з тих, хто своєю діяльністю чи бездіяльністю створив попит на радикальну політичну силу. "Свобода" – наслідок. Засуджуйте причину. Так буде справедливіше, так буде ефективніше.

Якщо "Свобода" зростеться з дискредитованим політичним істеблішментом, стане його складовою, з усіма властивими йому пороками, не реалізовуватиме доручений їй соціальний запит на протест – згодом актуалізується потреба в інших пасіонаріях.

Звісно, якщо політична система і надалі продукуватиме суспільну потребу в радикалах.

Цілком можливо, що тоді вже попит задовольнятимуть ліві, "зелені" чи якісь інші екстремісти.

Михайло Басараб, політолог, для УП