Конституционная реформа как средство сохранения власти: опыт постсоветского пространства

Тема змін до Конституції України, яка ще нещодавно викликала гучні суперечки і розбіжності, не тільки між опозицією і владою, але навіть і всередині Конституційної Асамблеї, загубилася в ході перипетій парламентських виборів.

Ймовірно, як тільки вщухнуть виборчі пристрасті й остаточно визначаться конфігурації політичних сил у парламенті, конституційна тема у переддень 2015 року знову стане одним із пріоритетів порядку денного української політичної верхівки.

На загал, на теренах пострадянського простору зміни Конституції нашвидкуруч – не новина. Заявляючи про високі цілі, але переслідуючи цілком земні інтереси, до цього вдається низка політичних режимів.

Приклади сусідньої Молдови та Грузії за останні роки показують, що спроби змінити Основний Закон, використовуючи його як інструмент для отримання політичних вигод, призводять до результатів, які можуть радикально відрізнятися від того, що планували самі ініціатори реформи.

Наприклад, політична криза у Молдові тягнулася з 7-го квітня 2009 по 2012 рік і змусила правлячий парламентський Альянс за європейську інтеграцію (АЄІ) оголосити всенародний референдум для внесення поправок до існуючої конституції, за якою президент обирався парламентом 61 голосом з 101.

До цього моменту чотири спроби обрання президента Молдови в стінах парламенту провалилися, оскільки голосів коаліції категорично не вистачало для подолання спротиву опозиційних комуністів.

Варіант конституційних змін обрання президента у парламенті на всенародні президентські вибори простою більшістю, за думкою опозиції, на той момент представляв собою єдиний вихід з ситуації, що склалася.

Але внести поправки до Конституції не вдалося, оскільки оголошений опозицією референдум щодо зміни процедури вибору президента був визнаний таким що не відбувся через низьку явку виборців.

При необхідному мінімумі в одну третину включених до виборчих списків, до урн для голосування прийшли 30% громадян з правом голосу. Це стало наслідком втоми громадян Молдови від перманентних електоральних циклів, які накрили собою в той період країну.

Але для правлячого Альянсу за європейську інтеграцію питання обрання президента на всенародних виборах було стратегічно важливим, інакше, згідно з чинною Конституцією, довелося б оголошувати чергові парламентські вибори, які б могли не принести Альянсу потрібних результатів.

Питання вирішилося зовсім у інший спосіб – з фракції комуністів вийшли чотири комуністи-парламентарі, які оголосили себе соціалістами і проголосували за компромісну фігуру в якості президента – Ніколае Тімофті.

На президентську посаду було обрано людину, яка до цього зробила блискучу кар’єру в судовій системі. Кілька років поспіль він очолював Асоціацію суддів Молдови, був членом Вищої судової палати, втім не був причетний до реальної політики.

Саме його "аполітичний" статус і став підставою для компромісу трьох політичних сил.

Із затвердженням кандидатури колишнього судді на посаду президента у парламенті, дещо кон’юнктурна політична потреба змінювати конституцію була подолана, втім це питання все ж таки залишається актуальним для молдовського прем’єр-міністра Володимира Філата.

На думку відомого молдавського аналітика Ігоря Боцана, позитивними наслідками провалу референдуму слід вважати "повернення до почуття реальності партій АЄІ, які, за менш ніж рік перебування при владі, встигли набратися зарозумілості і безвідповідальності".

А також релевантний для України урок, з якого випливає, що "провал референдуму робить малоймовірним успішне використання відповідного механізму в майбутньому без наявності широкого консенсусу серед основних політичних формувань" http://www.e-democracy.md.

Цікавим є приклад Грузії, де після гострих дебатів у жовтні 2010 року парламент країни прийняв п'ять основних поправок до Конституції, які вступлять в силу після інавгурації нового президента в 2013 році.

За останні два роки ключові проекти команди Міхаіла Саакашвілі складалися в процес конституційних змін з метою обмеження повноважень президента і розширення повноважень прем'єр-міністра, починаючи з 2013 року, коли закінчиться другий і останній термін правління Саакашвілі.

Як стверджують критики грузинського президента, такий крок був зроблений з однією метою – дозволити Саакашвілі зберегти за собою владу в ролі прем'єр-міністра, коли він залишить посаду президента.

Щоправда, поспіх Саакашвілі виявився, цілком ймовірно, ведмежою послугою самому собі: після перемоги опозиційного блоку "Грузинська мрія" крісло прем'єра навряд чи йому дістанеться.

Бідзіна Іванішвілі та його команда заявили, що не мають наміру залишати кого б то не було з уряду Саакашвілі. І вже, абсолютно зрозуміло, ніхто всерйоз не збирається розглядати в цьому контексті кандидатуру Саакашвілі на крісло прем'єра.

"Відповідальність за те, що відбувалося в країні, лягає на всіх, хто був у минулому уряді. Там не може бути ангелів, залишати з портфелем хоча б одного з колишніх міністрів було б нелогічно. Та й суто професійними якостями там ніхто не відрізнявся", – вважає радник Іванішвілі Гія Хухашвілі.

Повертаючись до теми українських виборів, які заступили собою конституційну тему, слід зазначити, що її доля буде прямо залежати від розподілу сил у майбутній Верховній Раді.

Новообраний парламент може стати менш керованим з боку АП, ніж його попередник. У президентської команди виникають питання стосовно можливості формування більшості з Партії регіонів, ймовірно комуністів, окремих мажоритарників, потрібної для ухвалення рішень, не кажучи вже про конституційну реформу в 300 голосів.

Опозиція навряд чи піде на конституційні поступки, а роль "інертного" середовища будуть грати більш незалежні з мажоритарників, що завоювали своє місце у важкій передвиборчій боротьбі.

І не всім з них з руки втрачати свій електоральний ресурс, не зваживши всі "за" і "проти", особливо перед президентськими виборами 2015 року.

Однак, якщо стане ясно, що через парламент поправки до Конституції не пройдуть, тоді може бути розкрученим наступний сценарій – всенародний референдум за ухвалення нової редакції Конституції з масованою інформаційно-пропагандистською підтримкою в ЗМІ.

Хоча є думка, що Віктору Януковичу ідея переносу обрання президента в парламент не зовсім подобається.

Всенародне обрання – це легітимність вищого ґатунку та рівня і втрачати цей мандат ні Януковичу, ні його родині не з руки. Обрання у ВР посилює його залежність від олігархів, несе загрози політичної та правової дестабілізації.

Так чи інакше, але досвід сусідніх держав, що переживають опосередковано схожі з Україною процеси, варто взяти до уваги українським реформаторам. У Молдові спроба змінити Конституцію, щоб повністю витіснити опозицію з управління країною, призвела владний Альянс до прогулянки гранню леза.

Компромісний кандидат на пост президента був обраний тільки у вигляді останньої надії та компромісу після катастрофічної втрати довіри електорату і проваленого референдуму.

Успішно підтримана парламентом грузинська реформа, що з політичної точки зору була налаштована на створення умов для легального продовження правління Саакашвілі, в результаті дала протилежний політичний результат для її ініціатора.

В Україні, з її досить здоровою для пострадянського простору демократичною енергією електорату, можна очікувати не менш непередбачуваний політичний процес Конституційної реформи, якщо вона все таки відбудеться.

Вікторія Гладковська, експерт УНЦПД, для УП