Мнение издалека
Істота вищого порядку потребує більшого, щоб бути задоволеною, і є напевно здатною до більших страждань, і напевно значно частіше з ними стикається, ніж примітивний тип; але незважаючи на цю відповідальність, вона ніколи не буде по-справжньому бажати опуститися на той рівень, який вона вважатиме нижчим ступенем існування...
І це є найбільш природнім потягом в сенсі достоїнства, яким всі людські істоти володіють в тій чи іншій формі,... і який є настільки важливою складовою щастя для тих, в кого він є сильним, що ніщо, що суперечить йому, не може ... бути для них об’єктом їхніх бажань.
Дж. С. Міль
Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато cуч. укр. патентованих патріотів вважає за смертельний: я не ходжу на вибори. Нехай вибачить мені Франко таке вільне поводження з його літературною спадщиною, але думаю я саме так. І краще за нього висловити не можу.
Участь у виборах до органів влади – це, насамперед, прояв лояльності до держави, участь в її справах та підтримка її існування.
Якщо торкнутися питання, звідки постала суч. укр. держава, то можна прийти до висновку, що вона не була ні виборена, ні вистраждана, ані навіть запроектована суч. укр. народом, чи, принаймні, його конституюючою більшістю. Тому її потрібно трактувати як дарунок, а дарованому коню, як відомо, в жодне місце не заглядають.
Адептів езотеричних підходів це спонукало до теорії "божественного походження" української держави, внаслідок чого остання перетворилася на свого роду ідола, на якого дозволяється молитися, але не дозволяється сумніватися в його позанатуральній природі, недоступній до розуміння простим смертним.
Однак, з точки зору християнства, стверджувати, що держава "дана Богом" – це те саме, що говорити "масло масляне, а вода – мокра", і нічого цей факт не означає, бо як Бог дав, так може і забрати.
Тому тверезий аналіз приводить нас до висновку, що якщо поява суч. укр. держави не була наслідком вичерпних дій самих українців, то тоді вона мусіла бути в інтересах більш потужних гравців світової арени.
У професійних шпигунів є прикмета: "Якщо тобі раптом щось "падає з неба" – значить, тебе вже "ведуть".
Інтерес Москви в утворенні незалежної України був той же, за яким свого часу в ПАР створили дві "незалежні держави" для тамтешніх негрів: винести етнічні міжусобиці за межі власних кордонів, принаймні, на період загальної смути.
Після реорганізації, модернізації та наведення порядку можна буде дане питання вирішити в зворотньому напрямі, особливо з огляду на те, що без "слов'янської єдності" велика Росія може існувати тільки в минулому.
Відповідно, з точки зору інтересів Росії, українська незалежність має завданням приберегти українців до того моменту, доки баланс сил не зміниться на російську користь.
З точки зору Брюсселю, для якого Москва є головним геополітичним ворогом на світовій арені, і про це не втомлюються там заявляти відкрито і регулярно, незалежність українців полягала саме в тому, щоб не дати останнім можливості знову бути використаними для зміцнення Росії.
Тому Захід влаштовує будь-яка Україна, навіть мертва, тільки б вона:
- по-перше, не розвивалася економічно і не претендувала на дефіцитні ресурси;
- по-друге, не була занадто самостійною в політичних питаннях;
- по-третє, не прагнула до Росії.
В більш віддаленій перспективі, після "владнання питань" з південними кордонами Росії, можна було б приступити і до її західних околиць, особливо, якщо баланс сил не дасть Москві ефективно розібратися з "українською проблемою".
Тому, з точки зору геополітичних реалій, суч. Україна є лімітрофом, або країною з обмеженою повносправністю, створеною тимчасово і для задоволення інтересів основних акторів. Щось на зразок міжвоєнної Чехословаччини.
З точки зору реалій внутрішніх, основну роль у соціально-економічних процесах відіграє той факт, що Україні в спадок від СРСР дісталася гігантська маса різноманітного добра – від висококваліфікованих високоморальних кадрів до найновітніших технологій, якому суч. українці виявилися нездатними дати ради.
Причини цієї нездатності – об'єктивні, глибокі і широкі, щоб їх можна було осягнути в межах навіть циклу статей.
Зупинимося на тому факті, що модель суч. укр. суспільства уподобилася заміському сміттєзвалищу, на якому є маса всякого добра, але використати це добро ефективно місцевому населенню не видається ні можливим, ані цікавим.
В такій моделі рано чи пізно домінуючим типом стає пацюк, а в спільноті, де домінують пацюки, не можуть не встановитися правила життя пацючої зграї.
Хотів би відразу звернутися до занадто пристрасних любителів політкоректності з проханням зайвий раз не денервуватися з приводу порівнянь. Адже це,по-перше, – абстрактна аналогія, алегорія та гіпербола, розрахована на мислячих людей з тверезістю глузду, і виключно з прагнення докопатися до суті.
А тому: що бачу – те й пишу.
А по-друге, пацюк – тваринка Божа, виживає всіма доступними йому методами, свідомості не має, тому за свої дії відповідальності нести не може. Статей не читає і на мене, швидше за все, за таке порівняння не образиться.
Сенсом життя пацюка є пошук найбільш ласого шматка з викинутого людьми. Вчасно знайти і схопити цей шматок – далеко вигідніша справа, ніж що-небудь спродукувати самому, і тому ватажками серед їхнього племені неминуче стають найбільші вдалі "прихватизатори".
Відповідно, критерієм формування суспільної еліти в такій моделі стає здатність блискавично зауважувати, що де погано лежить, оперативно прибирати це до своїх кінцівок і захищати "своє" краще за інших.
Адекватного пояснення, чому з усіх можливих шляхів розвитку українською незалежністю була вибрана тотальна "прихватизація", поки що офіційна наукова думка не вродила.
Можна денно й нощно мріяти про життя, "як у Німеччині", твердити з тим більшим завзяттям, чим більше це стає сумнівним, що "наш вибір – Європа", бити інакомислячих всіма доступними методами, але все це, як висловився один поінформований товариш: 1. неадекват. 2. нереал. 3. нєканал.
Тому реальність залишатиметься такою, якою вона завжди й була – історично визначеною.
В історії вдалими були тільки ті реформи, які легітимізували природній стан речей, і тільки тоді, коли вони йшли в руслі та в ногу з об'єктивним історичним процесом.
З цієї точки зору всілякі ідеї "впровадження", "покращення", "євроінтеграції" і тому подібне – безглузда маячня, покликана лише тьмарити свідомість "малих отих рабів німих", доки посвячені оперативно вирішують свої питання.
Роль цієї "дези" життєво важлива: у справі пошуку найбільш ласих шматків ймовірність успіху є обернено пропорційною до чисельності поінформованих. Доки одні вірять, інші "працюють".
В об'єктивній же реальності всі соціально-економічні нюанси укладаються у вищезгадану модель, і кожен, хто бере участь в житті суч. укр. суспільства, мусить жити за принципами цієї моделі.
Якщо спробувати знайти критерій відбору суч. укр. "еліти", то рано чи пізно вийдеш лише на одну спільну для всіх її стовпів рису: знання чотирьохсот порівняно легальних, або заднім числом легалізованих способів відбору коштів у населення.
Ті, хто пробився в суч. укр. верхи, досконало оволоділи мистецтвом обігравання тих, хто на їхній мові іменується "лох", в множині – "біомаса", причому – за будь-яких умов.
Той, хто сідає грати з шулєром, робить єдину помилку – береться за карти. Тому будь-хто, хто грається в суч. Україні в політику, з самого початку прирікає себе або на ганебний програш, або на кар'єру шулєра.
Виняток становлять хіба що безплідні романтики, які сенс свого життя, очевидно, вбачають в продукуванні розповідей про те, як красиво живуть в "усьому світі", як красиво хочуть жити вони, і як їх за це "переслідує влада".
В усякому випадку: в даній моделі висота польоту того чи іншого політика є обернено пропорційною до рівня розвитку його моральних чеснот.
Зрозуміло, що існування такого суспільства є суворо обмеженим в часі та просторі. Його історичне завдання полягає в очищенні території від зайвого непотребу, і поза межами цього завдання воно втрачає будь-який сенс.
Розграбування спадку СРСР вже минуло момент свого розквіту, тому в найближчій перспективі українців чекає соціальний катаклізм.
Природу цього катаклізму передбачити неважко: вже дуже скоро коштів на утримання актуальної моделі суспільства банально не вистачатиме, і в дилемі "позбутися свого життя від голоду й холоду чи позбутися паразитичної "бидлоеліти" народ, швидше за все, хоча й не гарантовано, вибере останнє.
Система спроститься, позбувшись найбільш активної верхівки, ідеї "рехворм", "динамічного розвитку" та "покращення" підуть туди, куди їм і слід, а життя українців покотиться своїм об'єктивним історичним шляхом на більш примітивному рівні.
Чого точно не буде – це революції в сенсі переходу до більш досконалого ладу. Для такої революції необхідна наявність, принаймні, кількох умов.
Цілісної, завершеної та вичерпної, а головне – адекватної наявним можливостям і ясно усвідомленої масами теорії більш досконалого суспільства, здатного в реалі позитивно вирішити дихотомію "вовки ситі – вівці цілі".
Достатньої чисельності індивідів, готових покласти своє життя за цю ідею.
Відсутності можливостей в зовнішніх геополітичних гравців скоригувати перебіг подій на свою користь.
В принципі, якщо виконано перший пункт, то два наступні тягнуться слідом, як кандидати в партійних списках. Однак, вся проблема в тому, що пункт 1 наразі в суч. Україні не цікавить нікого, чи, принаймні, когось, хто має якісь можливості. Втім, якщо вникнути, звідки в нього ці можливості, то стає зрозумілим, чому його це не цікавить.
Будь-який неупереджений аналіз найбільш популярних українських політичних сил, які невдовзі сформують найвищий орган законодавчої влади, дає чітке усвідомлення того, що жодна з них не тільки не володіє яким-небудь цілісним уявленням про свою майбутню державотворчу діяльність, але й, головне, – до цього не прагне.
Адже наявність такого уявлення не є умовою успіху в суч. Україні.
Якщо хтось не розуміє, про що в даному випадку ведеться мова, то зауважимо, що, скажімо, "Програма захисту українців", в якій дехто схильний вбачати програму спасіння України, залишає лише гнітюче відчуття цілковитої дегенерації цих українців. Адже захищають у цьому світі лише тих, хто вже ні на що не здатен, як ото панда в Китаї чи аборигени Андаманського півострова.
Перспективні спільноти – це ті, від яких захищаються.
І проблема ця – не тільки в України. Кращі розуми світу сьогодні б'ються, як мухи об скло, в пошуках секрету, здатного уможливити розробку нової "парадигми" – теорії суспільства майбутньої епохи, адже теза про те, що існуюча модель цивілізації свої історичні потенції вичерпала і перетворилася на загрозу для існування людства, вже набрала в колі цих розумів статусу безперечної аксіоми.
Ні "Багатство народів", ні "Маніфест Комуністичної партії", ані навіть "Кінець цивілізації" в цій справі помічними бути не можуть – зміна парадигми мислення означає, насамперед, якісно нові фундаменти.
На ці пошуки виділяються сотні мільйонів конвертованої валюти, однак, віз, як то кажуть, ні задом, ні передом...
А секрету, за великим рахунком, ніякого й нема. Необхідно лише вирватися зі скляної банки уявлень про вічність і незмінність чого-небудь у цьому світі, окрім основ буття...
Сьогодні для людства настають часи істини, коли для того, щоб потрапити в майбутнє, потрібно відректися від минулого, від усіх його спокус та принад, якими б звабливими вони комусь не видавалися, і йти, не оглядаючись, вперед, через тернії і непрохідні каменисті завали.
До українців ці часи приходять раніше, ніж до інших народів, що дає деяку надію, поки що contra spem.
В усякому випадку, відчувати себе частинкою майбутнього людства, хоча й дуже витратно і боляче, і неймовірно важко, а ще гірше – самотньо в сучасному світі.
Але все ж незрівняно приємніше, ніж усвідомлювати себе лояльним членом пацючої зграї та гратися в ігри, в яких для тебе найбільш бажаним результатом є цілковитий програш.
Надихає, знаєте...
Олександр Бобик, для УП
