Решение Европейского суда по правам человека по аресту Луценко

Українського опозиційного лідера було самовільно арештовано й утримано під вартою

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Луценко проти України (№ заяви 6492/11), що не є остаточним*, Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що мали місце:

• два порушення статті 5, § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції про захист прав людини у зв’язку з арештом і подальшим утриманням під вартою пана Луценка;

• порушення статті 5, § 2 (право бути поінформованим про підстави арешту);

• два порушення статті 5, § 3 (право негайно постати перед суддею) у зв’язку з його арештом і утриманням під вартою до суду;

• порушення статті 5, § 4 (право оскаржувати законність затримання);

• порушення статті 18 (межі застосування обмежень прав) у сукупності зі статтею 5.

Справа стосувалася скарги відомого опозиційного політика щодо того, що його арешт і рішення про його утримання під вартою були самовільними та незаконними, а також щодо того, що він не був поінформований про причини арешту.

Суд зокрема постановив: що арешт пана Луценка був самовільним; що не було надано вагомих підстав для утримання його під вартою; що він не був належним чином поінформований про причини його утримання під вартою; і, нарешті, що законність його арешту та утримання під вартою не було належним чином розглянуто.

Суд також вирішив, що, беручи до уваги той факт, що працівники прокуратури називали зв’язки пана Луценка із засобами масової інформації однією з причин його арешту, мало місце обмеження його права на свободу із причин, що не належать до дозволених згідно зі статтею 5.

Головні обставини

Заявник, Юрій Віталійович Луценко, є громадянином України, що народився 1964 року та наразі перебуває під вартою в Києві. Він є лідером опозиційної партії "Народна самооборона" та був Міністром внутрішніх справ до січня 2010 року.

У листопаді 2010 року Генеральною прокуратурою було порушено кримінальну справу проти пана Луценка за незаконне надання різних службових привілеїв своєму водієві. 11 грудня того ж року прокуратурою було порушено ще одну кримінальну справу проти пана Луценка за зловживання службовим становищем, нібито за виділення однокімнатної квартири своєму водієві. Ці дві кримінальні справи було об’єднано ("перша кримінальна справа").

13 грудня 2010 року прокурор завершив розслідування, висунув офіційне обвинувачення панові Луценку та запросив його ознайомитися з матеріалами справи, що той здійснював декілька разів у період із 15 по 23 грудня 2010 року.

24 грудня 2010 року Генеральною прокуратурою було порушено ще декілька кримінальних справ роти пана Луценка за зловживання службовим становищем ("друга кримінальна справа"). Його підозрювали у незаконному уповноваженні на проведення заходів із обшуку та вилучення проти особи.

26 грудня 2010 року пана Луценка було заарештовано біля його будинку працівниками Служби безпеки України та слідчим Генеральної прокуратури у зв’язку з другою кримінальною справою. Згідно із твердженням пана Луценка, він не був поінформований про причини арешту та не отримав копію звинувачень, висунутих проти нього.

27 грудня 2010 року пан Луценко та його адвокат відвідали засідання в Печерському суді, про яке довідалися лише за 20 хвилин до його початку. Засідання стосувалося прохання прокурора про утримання пана Луценка під вартою до розгляду в суді першої кримінальної справи. Згідно з твердженням пана Луценка, лише після початку засідання він дізнався, що воно не стосується його вчорашнього арешту, як він припускав.

Суд задовольнив прохання прокурора та дозволив утримання під вартою пана Луценка, прийнявши аргументацію, згідно з якою пан Луценко та його адвокат повільно ознайомлювалися з матеріалами справи та розголошували відомості про них засобам масової інформації. Суд також вирішив, що пан Луценко намагався перешкоджати розслідуванню та був здатний вплинути на нього, і не визнав свою вину.

Адвокат пана Луценка подав апеляцію, але безуспішно. Пан Луценко залишається під вартою. 27 лютого 2012 року його було визнано винним і засуджено до чотирьох років ув’язнення та конфіскації майна. Це рішення було підтверджено апеляційним судом 16 травня 2012 року. Касація перебуває у процесі розгляду.

Скарги, процес і склад Суду

На підставі статті 5, §§ 1 (b) і (c), 2 і 3 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції про захист прав людини, пан Луценко висловив скаргу, зокрема, на те, що його арешт і утримання під вартою були самовільні та незаконні, а також на те, що він не був поінформований про причини арешту. Також, на підставі статті 6, §§ 1, 2 і 3 (a) і (b) (право на справедливий суд), він висловив скаргу на те, що його не було заздалегідь поінформовано про предмет судового засідання від 27 грудня 2010 року.

Заяву було подано до Європейського суду з прав людини 21 січня 2011 року. Суд повідомив український уряд про цю заяву у квітні 2011 року із проханням відповісти на ряд питань, зокрема, чи мали місце інші причини затримання пана Луценка, окрім передбачених статтею 5, що суперечать статті 18, з урахуванням його активної участі у політичному житті України та перебування в опозиції до уряду. 17 квітня 2012 року було проведено засідання Палати.

Рішення було винесено Палатою із семи суддів, склад яких був наступним:
Дін Шпільманн (Люксембург), Голова,
Марк Віллігер (Ліхтенштейн),
Карел Юнгвірт (Чеська Республіка),
Боштьян М. Зупанчич (Словенія),
Енн Пауер-Форд (Ірландія),
Ганна Юдківська (Україна),
Андре Потоцький (Франція),
а також Клаудія Вестердік, Секретар секції.

Рішення Суду

Беручи до уваги зміст скарг пана Луценка відповідно до статті 6, Суд вирішив розглянути їх згідно з відповідними положеннями статті 5.

Стаття 5, § 1 (арешт)

Пана Луценка було заарештовано у рамках другої кримінальної справи та притягнуто до суду наступного дня. Однак українським судом не було розглянуто законність його арешту, оскільки засідання стосувалося лише заяви про утримання його під вартою у зв’язку з першою кримінальною справою, а органи прокуратури виступали проти розгляду законності його арешту.

Це вказувало на те, що метою цього арешту не було доставити його до компетентного правоохоронного органу відносно зазначеної кримінальної справи у значенні статті 5, § 1.

Окрім того, арешт пана Луценка не був "необхідним, щоб запобігти вчиненню ним правопорушення чи його втечі після його вчинення" для цілей статті 5, § 1. Зокрема, владні органи не змогли пояснити як, будучи звинуваченим у зловживанні службовим становищем, він міг продовжувати подібну діяльність протягом майже року після того, як залишив посаду Міністра внутрішніх справ.

Щодо ризику втечі, пан Луценко мав зобов’язання не переховуватися від правосуддя, яке він дав слідчому, що його заарештував і, очевидно, не мав жодних скарг щодо виконання паном Луценком свого зобов’язання. Суд дійшов висновку, що арешт пана Луценка був самовільним і, таким чином, порушує статтю 5, § 1.

Стаття 5, § 1 (утримання під вартою)

Суд вирішив, що підстави, на яких ґрунтувалося рішення українського суду про утримання пана Луценка під вартою до суду, були сумнівними. Щодо того аргументу, що пан Луценко повільно ознайомлювався з матеріалами справи, Суд зауважив, що затримка, спричинена однією зі сторін, могла вплинути на інтереси інших сторін судового процесу, і що владним органам слід мати засоби дисциплінарного впливу на відповідальну особу.

Однак Суд не був переконаний у тому, що позбавлення волі в такій ситуації є адекватною відповіддю.

Окрім того, заяви пана Луценка продемонстрували, що подібні підстави для утримання його під вартою суперечать законодавству України, згідно з яким ознайомлення з матеріалами справи є правом, а не обов’язком обвинувачуваного, а час, що надається обвинувачуваному для ознайомлення з матеріалами справи, не має обмежуватися.

Щодо того аргументу, що пан Луценко чинив тиск на свідка шляхом надання інтерв’ю засобам масової інформації, Суд зауважив, що український уряд не пояснив, яким чином ці інтерв’ю загрожували свідкам і чому утримання під вартою може вважатися адекватною відповіддю на подібний тиск. З огляду на те, що пан Луценко є видатною політичною фігурою, могло очікуватися, що він висловлюватиме свою думку про процес, і це, цілком імовірно, зацікавило б як його прихильників, так і опонентів.

Суд вирішив, що, враховуючи обставини справи, відсутнє виправдання позбавленню пана Луценка можливості скористатися правом на свободу слова, яке не становило жодного правопорушення.

Нарешті, наведення невизнання паном Луценком своєї провини як підстави утримання його під вартою суперечило елементам концепції справедливого суду, зокрема, праву не свідчити проти самого себе та презумпції невинуватості. Той факт, що українські суди керувалися цими підставами, викликав занепокоєння, оскільки це означало, що будь-яку особу може бути покарано за те, що вона користується своїми основними правами на справедливий суд. Окрім того, суди не встановили часових обмежень на утримання його під вартою. Суд дійшов висновку, що утримання пана Луценка під вартою до суду порушувало статтю 5, § 1.

Стаття 5, § 2

Між сторонами існувала суперечність щодо того, чи був пан Луценко поінформований про формальні підстави арешту та якою мірою. Однак уряд не заперечував, що на момент арешту 26 грудня 2010 року він не був поінформований про існуючу заяву щодо утримання його під вартою, підготовлену прокуратурою у зв’язку з першою кримінальною справою, що зрештою слугувала підставою утримання його під вартою.

Пан Луценко був поінформований про цю заяву лише під час судового засідання 27 грудня 2010 року, більш ніж через 20 годин після арешту. Суд дійшов висновку, що владні органи не дотрималися своїх обов’язків згідно зі статтею 5, § 2. Відповідно, мало місце порушення цієї статті.

Стаття 5, § 3

Незважаючи на скаргу пана Луценка щодо незаконності арешту, український суд не дослідив законність утримання його під вартою. Судячи з матеріалів справи, владні органи, очевидно, не мали жодних намірів забезпечити йому можливість автоматичного судового контролю свого утримання під вартою, як вимагається згідно зі статтею 5, § 3. Таким чином, відбулося порушення статті 5, § 3 у цьому відношенні.

Щодо судового наказу про утримання пана Луценка під вартою, Суд уже встановив, що його не було заздалегідь поінформовано про предмет засідання, та що необхідність позбавлення його волі не було задовільним чином досліджено українським судом. Окрім того, останній не розглянув можливість використання інших заходів, окрім позбавлення волі.

На додачу до цих недоліків, прохання пана Луценка надати йому належну кількість часу для ознайомлення з матеріалами, висунутими обвинуваченням, і підготування власного захисту було відхилено без жодних обґрунтувань. Суд дійшов висновку, що судовий процес щодо утримання його під вартою не відповідав вимогам статті 5, § 3. Отже, мало місце ще одне порушення цієї статті.

Стаття 5, § 4

Апеляційний суд відхилив апеляцію пана Луценка без надання належної відповіді на його аргументи, зокрема, щодо того, що він не порушував свого зобов’язання не переховуватися від правосуддя, що ознайомлення з матеріалами справи було його правом, а не обов’язком, і що йому не були завчасно відомі причини арешту до судового засідання. Окрім того, цей суд не надав адекватної відповіді на запит ряду депутатів, підтриманий українським омбудсменом, про звільнення пана Луценка на поруки. Суд дійшов висновку, що панові Луценку не було забезпечено належний судовий розгляд законності утримання його під вартою. Відповідно, мало місце порушення статті 5, § 4.

Стаття 18

У своїх заявах Судові пан Луценко, не посилаючись на жодну конкретну статтю Конвенції, висловив скаргу щодо того, що процес проти нього та його арешт було використано владою з метою усунення його від політичного життя та участі в майбутніх парламентських виборах. Суд вирішив, що цю скаргу має бути розглянуто відповідно до статті 18.

З урахуванням того, що він був одним із опозиційних лідерів, очевидно, що справа пана Луценка привернула значну увагу. Будучи звинуваченим у зловживанні службовим становищем, він мав право відповісти на подібне звинувачення через засоби масової інформації.

Органи прокуратури зазначили, що його зв’язки із засобами масової інформації були однією з причин його арешту. Вони звинуватили його у викривленні громадської думки щодо правопорушень, у яких його було обвинувачено, у дискредитації органів прокуратури та у впливі на майбутній судовий процес із метою ухилення від кримінальної відповідальності.

На думку Суду, подібна аргументація ясно демонструє намагання влади покарати пана Луценка за публічне висловлення незгоди з обвинуваченнями, висунутими проти нього, та заяву про свою невинуватість.

Суду не лишалося нічого іншого, окрім визнати, що обмеження його свободи було здійснено не лише з метою доставити його до компетентного правоохоронного органу через розумні підозри у скоєнні злочину, але й з інших причин. Відповідно, мало місце порушення статті 18, взятої у сукупності зі статтею 5.

Справедлива компенсація (Стаття 41)

Суд постановив, що Україна має виплатити панові Луценку 15 000 євро (EUR) на відшкодування моральних збитків.

Переклад Народної Самооборони

* Відповідно до статей 43 і 44 Конвенції, це рішення Палати не є остаточним. Протягом трьох місяців після її винесення будь-яка зі сторін може вимагати передачі справи до Великої палати Суду. Якщо здійснено такий запит, колегія з п’яти суддів визначає, чи заслуговує справа на подальший розгляд. У цьому разі Велика палата заслуховує справу та виносить остаточне рішення. Якщо у запиті про передачу справи відмовлено, рішення Палати стає остаточним того ж дня.

Після того, як рішення стає остаточним, воно передається до Комітету міністрів Ради Європи для нагляду за його виконанням.