Коза nostra
Пам’ятаєте дитячу задачу на логіку – про чоловіка, який мав перевезти через річку вовка, козу і капусту? Човен маленький, взяти у човен він може або вовка, або козу, або капусту. Залишати вовка з козою чи козу з капустою він не може – надто вже велика спокуса у вовка з’їсти козу, а у кози ті ж наміри щодо капусти.
Вирішення задачки просте: чоловік перевозить спершу козу, потім повертається за вовком, перевозить вовка, забирає козу назад, залишає і перевозить капусту. Потім повертається за козою. Всі задоволені. Особливо коза, якій доводиться їздити то в один бік, то в інший.
Ця задача – яскрава ілюстрація нинішнього стану речей у пошуку геополітичних пріоритетів України. Проміжне становище між російським вовком та західною "капустою", а також постійне катання між різними берегами в човні, який не витримує третього – це об’єктивні реалії.
Тим більше, що реально Україна не може пристати сьогодні до жодного берега. Її не задовольняє повністю жоден вибір – свої вади має європейський вибір, але ще більші вади має вибір євразійський. Але вибирати потрібно.
Взагалі Україна народилася на світ зі своєрідним "рентним прокляттям". Вона утворилася і протягом століть формувалася на перетині торгових шляхів. Київ – столиця України – з’явився там, де перетиналися Великий Шовковий Шлях та Шлях із Варяг у Греки. Боротьба за контроль над торговими шляхами – ось головний зміст давньоруської історії.
Середньовічна історія України – це найперше історія великих купецьких родин, а не лише аристократичних родів чи козацьких ватаг. Більшість козацьких гетьманів після Хмельницького виступали не як полководці та герої-воїни, а як захисники торгових та економічних інтересів, привілеїв старшини, евект та індукт.
ХІХ століття – епоха великих купців-меценатів, епоха ярмарків, торгів, епоха торгово-промислового розвитку України. Ось так і формувалася свідомість української еліти – переважно купецька за своїм характером.
Вигода і рента – ось два рушії української історії. Піднятися на боротьбу за визволення народ міг лише тоді, коли хтось встановлював невигідні тарифи, відбирав шматок землі або ж не виплачував обіцяну плату.
Такою є вітчизняна історія – і вона не робить українців гіршими чи кращими. Вона просто пояснює сьогодення – адже Україна і досі залишається державою, яка має транзитне мислення і транзитну основу.
Саме ця транзитна основа України і визначає значною мірою як внутрішню політику держави, бо боротьба між БЮТ і Партією регіонів – це не ідейно-світоглядна боротьба, а боротьба між бізнесменами-імпортерами та бізнесменами-експортерами, а також між купцями-промисловцями та дрібними лавочниками, так і політику зовнішню – ресурсна прив’язаність до Росії і спокуса з боку європейських та світових ринків.
Саме ця транзитна основа не дає можливості Україні перетворитися на Білорусь із її комісійно-посередницькими функціями. Саме ця транзитна основа відрізняє Україну від Росії – і одночасно від більшості європейських країн.
"Рентне прокляття" не дає можливості мати стрімку, яскраву і героїчну історію. Воно не дає можливості бачити стрімкий прогрес. Але натомість дає можливість для економічного розвитку і для стабільності.
Аналогами України в цьому плані є Швейцарія, Бельгія, Канада – країни з "рентним прокляттям", але старші за Україну за віком, в плані державності, та позбавлені соціальних експериментів з примусового викорінення підприємницької свідомості.
Саме тут потрібно здебільшого шукати відповіді на більшість питань, які постають перед Україною – в тому числі щодо геополітичної визначеності.
Україна проходить сьогодні приблизно той же шлях, що пройшли інші країни – але з поправкою на десятки і сотні років. Хвороби росту у всіх однакові, і їх оминути практично неможливо.
Сьогодні Україна навряд чи може собі дозволити різко обірвати стосунки з Росією заради Європи. Теоретично це можливо. Практика часів Помаранчевої революції показує, що економічна домінанта та купецька ментальність еліти не дають повністю і різко відійти від ресурсної основи – від Сходу, від газу, від ринку, на якому обертаються 50 мільярдів доларів.
До того ж різкий відхід від Росії загрожує бунтом Сходу України, у культурному плані та у плані новітньої міфотворчості орієнтованої на Москву.
Так само Україна не може собі дозволити відійти від європейського вектору розвитку. Тут – стратегічна мета України. Тут – головні орієнтири. Тут – ринки збуту продукції, біржі, ІРО, головні фінансові партнери.
Святослав, намагаючись укріпитися у Переяславці на Дунаї, і навіть перенести туди столицю Русі, говорив, що "тут – середина землі моєї, тут сходяться всі блага: від греків – золото, тканини і вина, від чехів і угорців – срібло і коні, з Русі – хутра, віск і мед".
Орієнтиром наших предків був саме Захід, що віднайшло своє відображення у народній творчості: до початку ХІХ століття саме Дунай фігурував як символ Великої Річки. Зауважте: Дніпро практично не зустрічається в народній пісенній творчості українців. Дунай, як водна артерія, яка поєднує – завжди протиставлявся Дніпрові, який ділив Україну.
Європа була метою. Схід (Степ, Москва) – допоміжним елементом, спробою отримати підсилення чи перечекати лихоліття. Орієнт був базою, Оксидент – напрямком руху. Так тривало доти, доки Схід не поглину Україну повністю, намагаючись знівелювати будь-які її спроби самостійного життя.
При цьому співіснування України та її історичних попередниць зі Сходом спричинялося до переорієнтації: Схід поглинав Україну, але переорієнтовувався сам. Половці, врешті-решт, відірвалися від свого кипчацького і туранського коріння і включилися в європейські політичні процеси.
Петро Перший прорубав "вікно в Європу". Прикладів достатньо. Чи не тому прозахідний вектор був абсолютно природнім після проголошення незалежності?
Але чи настільки європейський вектор важливий, щоби кидати всі зусилля на його досягнення? Чи можна цілковито знехтувати Росією ради Європи?
Прихильники євроінтеграції вважають, що Україна повинна пройти той же шлях, який пройшли Польща, Румунія, Болгарія, Угорщина, Чехія та інші країни Східної Європи – шлях вступу в Європейський Союз із делегуванням частини суверенних прав і повноважень єдиному центру в Брюсселі.
Прихильники інтеграції на пострадянському просторі говорять про необхідність делегування суверенних прав і повноважень єдиному центру у Москві. Щоправда, не так давно в Росії заговорили про можливість у такому випадку перенесення центру інтеграції до Києва. У цьому варіанті Україна має погодитися на домінування одного гегемону – Росії – в рамках нібито рівноправного об’єднання.
У брюссельському варіанті єдиний гегемон не проглядається, проте він вже сьогодні формується: це клас єврочиновників, які диктують урядам країн-членів ЄС певні поведінкові норми – особливо в економіці.
Яка ситуація буде кращою: коли Україні диктують норми та правила, на основі яких необхідно змінювати законодавство і тарифні ставки, чи коли спускають квоти на виплавку металу чи вирощування зерна. Особливо ситуація може загостритися у випадку кінцевого перетворення Європи Брюссельської на Європу Берлінську.
І у першому, і в другому випадках передбачається втрата частини суверенітету, підпорядкованість України, її законодавства і економіки зовнішнім чинникам. І тоді виникає питання: а чи не є будь-який із варіантів інтеграції, з точки зору української еліти, таким собі "супертоваром", який виставляється на продаж без явної мети продати його?
А процес інтеграції – чи не є він вічним процесом, квінтесенцією та змістом існування України? Інтеграційний процес – це щось недосяжне, в ім’я чого можуть жити і працювати цілі покоління українців, чи не так?
Раніше мобілізаційною ідеєю для поколінь українців була ідея досягнення державності, хоча не було зрозуміло, якою вона має бути і якою має бути місія України – навіть попри намагання таких інтелектуалів як Юрій Липа сформувати "Призначення України".
Тепер такою ж ідеєю є ідея інтеграції – теж без чіткого бачення перспектив, термінів і місії.
Інтеграція як реальність може стати серйозним викликом для України. У більшості громадян склалося цілком споживацьке ставлення до Європи і до Росії. Обидві країни у розумінні більшості громадян мають бути сусідами – добрими сусідами, з якими можна робити бізнес, можна обмінюватися досвідом, можна втілювати спільні програми, але не об'єднуватися в єдине ціле.
Безвізовий статус з ЄС та прозорі кордони з Росією задовольнять більшість громадян України. Банальна перевірка на розуміння принципів функціонування внутрішніх механізмів у ЄС та Росії показує: значна частина тих, хто сьогодні готовий підтримати ту чи іншу форму інтеграції, просто сподіваються на "халяву".
Мовляв, вступимо в ЄС і заживемо по-європейськи. Або ж навпаки: "Приєднаємося до Росії і житимемо як у Москві – в мене кум був, бачив, як там живуть".
"Печально я гляжу на ваше поколенье – все ждут метафизической халявы", – співає сучасний російський бард Тимур Шаов.
Наявність споживацьких настроїв у Греції, домінування цих настроїв над здоровим глуздом стали однією з причин грецької кризи, яка стала серйозною проблемою для всього Євросоюзу.
Бажання брати від входження в ЄС по максимуму, а віддавати по мінімуму у тій же Греції проглядалося доволі яскраво. Якось один із українських політиків наводив цифри, що стосувалися грецьких залізниць. Прибуток залізниці у Греції щороку становив близько 250 мільйонів євро, видатки – 750 мільйонів щорічно. Відчутний дисбаланс, чи не так?
Борг грецької залізниці перед державним бюджетом становив 11 мільярдів євро. При цьому заробітна платня залізничників удвічі перевищували загробні плати державних службовців!
І так – повсюди. Скажімо, до категорій населення, які мали право йти на пенсію раніше (у 50 років) віднесли навіть перукарів і масажистів. Чим не рай? Але рано чи пізно настає вигнання з раю.
Звісно, українці погодилися б на подібного роду інтеграційний проект. Єдине: Україна надто велика для подібних експериментів – в чотири рази більша за Грецію за кількістю населення і неспівмірно потужніша за промисловим потенціалом.
Але чи готова Україна до того, аби її економіка була включена до спільного ринку і спільної, планової за своє суттю, європейської економічної системи? Принцип квот, який дозволяє планувати економіку і уникнути кризи перевиробництва, призвів до втрати окремими державами, насамперед, з числа нових членів ЄС, великої кількості підприємств і традиційних галузей економіки.
Угорщина втратила більшу частину плантацій перцю – оскільки це квота Іспанії. Греція отримала квоту на оливки та туризм – натомість позбулася права вирощувати ряд важливих сільськогосподарських культур. Закриття металургійних, вугільних, хімічних підприємств,їх переорієнтація стали одними з умов вступу нових членів до ЄС.
Чи готова Україна переорієнтувати свої чорноземи на вирощення біопалива чи закрити значну частину металургійних і оборонних підприємств? Очевидно, що ні.
Нові члени ЄС отримували від Брюсселя багатомільярдні компенсації – за найскромнішими підрахунками компенсації, які мав би виплатити Брюссель Києву у випадку переорієнтації економіки, становили б понад 15 мільярдів євро. Це – головна причина, за якою ЄС намагається тримати Україну на довгій дистанції. Як і Туреччину.
Хорватії, яка вступає у ЄС наступного року, набагато легше: на її території був розташований один-єдиний металургійний комбінат, та й той не працював протягом останніх десяти років – уряд намагався продати його за 1 куну.
Орієнтація на туризм зіграла свою роль. Хорватам практично не доведеться проходити через болісну процедуру квотування. Україні в цьому плані набагато важче.
До речі, приклад Польщі є значно більш близьким для України: велика кількість фермерів отримали компенсації після 2004 року, гроші проїлися і сьогодні – за деякими даними – у відсотковому плані на заробітках за кордоном перебуває стільки ж поляків, як і вихідців з України. Це – зворотна сторона інтеграції, до якої також варто бути готовими.
Інтеграційні процеси на Сході з Російською Федерацією, Білоруссю та Казахстаном несуть у собі набагато більші небезпеки і ризики, ніж інтеграція в ЄС. Політичні надбудови, заради яких Путін ініціював об'єднання у Митний союз, ЄврАзЕС, ЄЕП та велетенська кількість інших мертвонароджених форм передбачають встановлення фактичного контролю над експортно-імпортними операціями на пострадянському просторі.
Участь України в Митному союзі з Росією – це підпорядкування Москві не лише української авіаційної промисловості, "Нафтогазу", газотранспортної системи, хімічної промисловості, про що вже неодноразово говорилося. Насамперед це підпорядкування Росії українських перевалок зерна, а також всієї цінової політики в сфері торгівлі зерном – в Росії це називають "створенням зернового ОПЕК".
Україна опинилася у ситуації, яку Мартін Гайдеггер охарактеризував як "буття-без-прикриття-в-умовах-максимально-ризикованого-ризику". Немає ідеального варіанту інтеграції. Кожна інтеграція – це компроміс із сильнішим, тобто, здача інтересів.
Компроміс вбиває наполовину. У даному випадку – навіть більше.
Інтеграційні процеси сьогодні є одним з проявів глобалізації, і геополітична "розтяжка", у яку ставлять Україну, цілком можливо, у молодих радикалів зможе виробити нові націоналістичні тенденції – антиінтеграційні, антиглобалістські.
Новітній український націоналізм буде не націоналізмом "Свободи" – він з'явиться насамперед в Центрі і на Сході України і буде реакцією саме на намагання інтегрувати Україну в одну або іншу дійсність.
Між тим абсолютно очевидно, що відсутність інтеграційного проекту чи просто відсутність поступу на шляху до інтеграції чи то на Схід, чи на Захід – це не вада. Відсутність інтеграційного поступу – це можливість збереження самобутності і використання свого власного ресурсного потенціалу з максимальним коефіцієнтом корисної дії.
Варто докласти побільше зусиль для того, аби період, доки Україна не здала значну частину свого суверенітету Сходу або Заходу, став періодом зміцнення держави і суспільства, зміцнення економіки, авторитету – всього того, що становить суб'єктність України.
Чим міцніша суб'єктність – тим важче розчинитися в інтеграційному процесі і стати черговим поліном в топці велетенського плавильного цивілізаційного котла.
Те, що в українському Міністерстві закордонних справ проголосили нові пріоритети, серед яких не стільки захмарні і наразі мало досяжні інтеграційні питання, скільки намагання здобути нові ринки, розвинути економічну співпрацю, налагодити безвізові режими, захистити співгромадян за кордоном, – показово.
Стало зрозуміло, що патріотизм пересічного американця формувався не внаслідок "доктрини Монро" – "Америка для американців", а внаслідок "доктрини Рузвельта" – максимальний захист кожного конкретного американця в будь-якій точці планети.
Американець відчуває гордість за свою країну не лише тому, що до складу США входить 50 штатів, а насамперед тому, що у випадку якоїсь халепи на його захист буде піднято Шостий флот і кілька антитерористичних груп.
Українець відчуватиме гордість за Україну не через те, що хтось десь підписав черговий документ про зближення з ЄС чи Росією, а тоді, коли відчуватиме свою захищеність в умовах важкої ситуації. Як на авторів погляд, прагнути потрібно насамперед останнього варіанту.
…Українська "коза" катається між двома берегами велетенської геополітичної річки. З одного боку – вовк, з другого – капуста. Катаючись у човні, коза розуміє: можливо, вона не дістане стільки "капусти", скільки хотілося б, але точно не стане жертвою вовка.
Між тим у неї ростуть і міцніють роги, додається бійцівських якостей.
... Рано чи пізно вона пристане до одного з берегів. Але в новій якості. А наразі – нема куди квапитися. Попереду – вічність.
Кость Бондаренко, Інститут української політики, для УП
