Страна без парусов
Спробуйте звернути увагу на те, які проблеми бентежать нас зараз, які теми є найпопулярнішим у ЗМІ, про що спілкуються один з одним політично ангажовані українці? Неможливо не помітити: погляд на будь-який конфлікт, будь-яку задачу, що її перед собою вбачають ті чи інші учасники таких дискусій та роздумів – досить вузький.
Опозиція ділить між собою шкуру ще не вбитого електорального ведмедя, і швидше за все, буде займатися цим до самих виборів.
Повна відсутність притомної ідеології. Мітинги, на яких не звучить нічого принципово нового, а іноді навіть і дещо, що може спокійно відлякати всю російськомовну частину українців, бодай якими б демократично налаштованими вони не були.
Усе це свідчить, що уроки новітньої української історії для політиків, які дивляться на свою діяльність виключно як на бізнесовий проект, та політтехнологів, для яких "засвоєння бюджетів" вже давно стало єдиною метою існування – пройшли даремно.
Від опозиції марно чекати спроб подивитися на власні задачі трохи ширше, ніж як на боротьбу за залучення "інвесторів" перед виборами, боротьбу за електорат під час самих виборів, та боротьбу за повернення інвестицій та власне збагачення після них.
Той факт, що ця внутрішня світоглядна обмеженість і є причиною боротьби за виживання, а не нормального політичного життя, зрозуміти нашим полум'яним "борцям із режим", мабуть, не дано.
Говорити про владу, у контексті розширення горизонту своїх задач та розуміння реальності до стратегічного рівня – не доводиться зовсім.
Авжеж, буде несправедливо вважати, що в середовищі наших можновладців немає жодної людини, здатної зрозуміти, на межі якої прірви наразі знаходиться Україна, і які наслідки очікують на нас найближчим часом. Але і їхнє тверезе ставлення не відіграє жодної важливої ролі для перспективи якісних змін в українській політиці.
По-перше, це пов'язано з відсутністю бажання щось змінювати. Свій талант стратега такі діячі застосовують, перш за все, для забезпечення успіху власного бізнесу. І навіть зараз, розуміючи невідворотність катастрофи, намагаються віджати максимум із можливостей, що їм надає близькість до влади.
Але навіть якщо б така воля до позитивних системних змін і була присутня,у чому є надзвичайно великі сумніви, можливостей для її впровадження в життя просто немає.
Чим далі, тим сильніше вирішення найважливіших державних питань концентрується в руках людини, на стратегічне мислення апріорі нездатної.
Жахливим у цій ситуації є не тільки те, що цю систему очолюють люди, які не усвідомлюють навіть короткострокових наслідків своєї діяльності, а саму її ефективність вимірюють лише кількістю грошей, що їх отримано внаслідок конкретної оборудки тут і зараз.
Набагато більш сумним є факт авторитаризації системи державного управління. Це закриває вхід у цю систему альтернативних управлінських команд завдяки демократичним процедурам.
Погодьтеся, існують неабиякі сумніви як щодо того, чи в Україні є притомні політичні альтернативи, так і щодо того, чи в Україні можлива чесна та прозора процедура виборів у державні органи будь-якого рівня.
Величезна кількість навколополітичних експертів вбачають можливість якісних змін із боку так званого громадянського суспільства, яке дійсно пожвавило свою активність в останні роки.
Але перспективи цієї "третьої сили" в українських умовах затьмарюються багатьма факторами. Не говорячи навіть про те, що саме це поняття є надзвичайно розмитим та нечітким – покладаючи надію на щось, що надзвичайно красиво звучить, ми вже не докладаємо зусиль, аби зрозуміти, чимвоно насправді є, і як виглядає.
Та навіть у найбільш типовому для пересічного політичного коментатора розумінні громадянського суспільства як мережі громадських організацій, метою яких є вплив на політику за умови своєї тримання осторонь від активної участі у формальних політичних процедурах – вибори, робота в адмінустановах тощо – очікувати від таких утворень рішучої зміни ситуації не варто.
Насамперед це пов'язано з тим, що проблеми, які здатні вирішити подібні організації, є дуже вузькими й зазвичай знаходяться в області інтересів, що призвели до об'єднання людей. Тобто чорнобильці будуть боротися за повернення своїх пільг, підприємці – проти збільшення податкового тиску, інші – за свої специфічні цехові інтереси. Але є очевидним, що подібна діяльність нездатна принципово змінити ситуацію.
Фактично, декларативне бажання "не гратись в політику" одразу покладає межу, що не дозволить таким громадським організаціям добитися системних змін.
Бо їхня діяльність – і є політикою! Тільки дуже короткозорою. До того ж обмеженою за власним бажанням. Як засіб випускання пари у свисток, такі об'єднання підходять ідеально – імітуючи бурхливу діяльність, вони становлять не так вже й багато загрози діючому режиму, як звикли думати про себе самі громадські діячі.
Доки ті, хто бажають справжніх змін у країні, не усвідомлять, що змінювати потрібно всю Систему – очікувати, що їх діяльність буде приносити бодай якісь плоди, не варто.
Але розуміння проблеми – лише перший крок не шляху її вирішення.
Для необхідних структурних змін подібні відповідні інструменти самоорганізації. А нічого кращого, аніж політичні партії, сучасна соціально-політична думка ще не видумала. І сором'язливі відмовки щодо небажання лізти в "брудну політику" свідчать лише про повне нерозуміння того, як функціонує політичне життя в цивілізованій країні.
Змальована вище ситуація нагадує корабель, на якому капітан не знає навіть основ навігації, а його найближче оточення непомітно збуває на сторону, усе що погано лежить. Інші офіцери, які намагаються збурити команду на бунт, роблять це лише для того, щоб самим мати можливість продавати корабель по шматках, але все ніяк не можуть вирішити, хто з них буде ватажком.
А команда... Команді взагалі нічого не важливо. Вона іноді починає висловлювати невдоволення, вимагаючи свіже м'ясо хоча б раз на тиждень, але й ці виступи толком зорганізувати неспроможна.
Зрозуміло, що в такій ситуації корабельне господарство швидко буде занедбаним.
Неконкурентоспроможна економіка країни знаходиться в затяжному піке. За нинішніх умов, ще й враховуючи шалену корупцію, держава буде просто неспроможна виконувати свої фінансові зобов'язання – загроза дефолту в найближчому році більш ніж висока. Бо ж виконати "намальований" парламентом бюджет майже неможливо. З огляду на зовнішньополітичні поразки режиму, взяти в борг, аби ще трошки продовжити агонію, швидше за все, також не вийде.
Одним зі шляхів отримати хоча б трохи грошей може стати продаж української ГТС.
Але повірити в те, що "трубу" здадуть так просто – важко. Саме газовий бізнес завжди був основним засобом збагачення для українських "слуг народу", без "труби" багато в чому втрачається сенс перебування при владі. На додачу слід урахувати плани росіян із побудови "Південного потоку" та зміну кон'юнктури на європейському газовому ринку. Це, з одного боку, означатиме – багато виручити за цей актив не вийде. А з іншого – навіть якщо її не продадуть, уже за декілька років наша ГТС взагалі втратить своє значення й продати її можна буде лише задешево.
Повертаючись до метафори корабля, це означатиме, що трюм уже найближчим часом буде пустим, годувати команду буде нічим. Єдиний шлях – продати вітрила, але й за них ніхто багато не дасть. Адже всі нормальні капітани давно перейшли на парову тягу, і таке обладнання, м'яко кажучи, застаріло.
І все це було б ще не так трагічно, але на біду корабля та всієї його команди, як би вони один до одного не ставилися – наближається шторм.
Фінансова криза вже достатньо потріпала Україну, але й перспективи на 2012 рік виглядають не дуже райдужними.
Ситуацію з єврозоною ніхто не наважиться назвати "доброю". Міжнародні рейтингові агенції повсякчас знижують кредитні рейтинги європейських держав, жорсткі міри економії не тільки не рятують фінанси країн-боржників, але й підсилюють соціальну напругу. І виходу із цієї важкої ситуації майже не видно.
Уже зараз більшість аналітиків вважають, що без потрясінь не обійдеться. Питання лише в тому, чи вийде дочекатися покращення світової кон'юнктури, аби ці потрясіння не були такими болючими для європейських країн, що ще не втратили конкурентоспроможності.
Іншим фактором ризику є ситуація довкола Ірану. Один із найбільших експортерів нафти у світі, що географічно розташований на перетині одного з найважливіших шляхів транзиту нафти – Ормузської протоки. І відчайдушне небажання Тегерану припинити розробку своєї ядерної програми вже призвело до серйозного загострення конфлікту з Ізраїлем та Сполученими Штатами. Не варто пояснювати, чому це вже зараз призвело до росту ціни на нафту на світовому ринку.
Початок відкритого військового протистояння, який, враховуючи впертість керівництва ісламської республіки, є досить вірогідним, неминуче призведе нехай навіть і до тимчасового катапультування цін на нафту в стратосферу.
Що це означатиме для ослаблених тривалою кризою світових ринків, пояснювати також буде зайвим.
Кожний із цих двох факторів – сам по собі, або вони всі разом узяті – може стати каталізатором нового спаду у світовій економіці. Вплив кризи кінця 2008 року відчули на собі майже всі українці. Їм варто лише зрозуміти, що наслідки нових потрясінь, ураховуючи ситуацію в самій Україні, будуть трагічним.
Авжеж, можна сподіватися, що якимось дивом буря пройде повз нас. Можна також щиро вірити, що добрий капітан ніколи не продасть вітрила, адже йому вони потрібні набагато більше ніж нам.
Треба тільки зрозуміти, якщо ми не почнемо терміново лагодити й модернізувати наш корабель, то потонемо при першому ж незначному штормі. Або згниємо в гавані, бо наша застаріла посудина буде нікому не потрібна.
Треба зрозуміти, що від відповідності сучасним вимогам суднобудівництва, від яких ми безнадійно відстали, залежить наш добробут та безпека.
Треба зрозуміти, що лише ті, хто отримають капітанські повноваження, будуть здатні впровадити необхідні зміни.
Треба це нарешті зрозуміти – та почати діяти.
Олександр Голубов, спеціально для УП
