Просуществует ли ПР до 2013-го года?

Партія регіонів не раз заявляла про те, що прийшла "всерйоз і надовго". І дійсно зробила для цього, здається, все можливе – найбільш одіозні лідери опозиції в тюрмі; з приводу найменшого протесту тут же відкривають кримінальні справи. А й без того маріонеткова судова система, здається, остаточно втратила навіть видимість свої незалежності.

Проте не все так просто – якщо врахувати, що ті її попередники, що претендували на таку ж ведучу роль, рано чи пізно погано закінчували.

Ніхто вже тепер не пам’ятає Гриньова з його об’єднанням СЛОН, хоча свого часу він фактично привів до влади Леоніда Кучму. Пішла в небуття "двічі народна" (Народно-Демократична) партія Валерія Пустовойтенка. Подібне нещастя спіткало СДПУ(о), а тепер вже остаточно додихає не-"Наша ("їхня) Україна".

Тому, якщо говорити навіть про гіпотетичну можливість того, що ПР, на противагу усім, прийшла "всерйоз і надовго", то для цього, як мінімум, доведеться віднайти, що саме вирізняє її від попередників, що тепер могло б вберегти її від подібної долі.

Або, якщо цього немає, спробувати відшукати те, що змінилося за цей час в суспільно-політичному житті країни, внаслідок чого тепер подібна втрата влади вже просто неможлива.

Країна під ковпаком

На перший погляд здається, що відповідь на ці запитання більш ніж очевидна. На відміну від своїх попередників Партія регіонів має всю повноту влади, позбавлена внутрішніх протиріч – складається не з м’якотілих сумських, київських, вінницьких чи дніпропетровських політиків, а з міцних, як кремінь, донецьких. Та й народ нарешті втомився від усіх можливих протестів.

Певний резон в цих зауваженнях є. та не варто забувати, що при Леоніді Кучмі подібна вертикаль влади вже існувала. І була вона тоді нітрохи не слабшою теперішньої.

Бо якщо навіть ті ж донецькі при ньому сиділи тихо, то слід припустити, що його вертикаль була куди як надійнішою. Що, проте, таки не вберегло її від руйнації.

І це навіть незважаючи на те, що її існування додатково забезпечувалось ще й винятковим умінням Леоніди Кучми грати на протиріччях між кланами та угрупуваннями. Вмінням, якого й близько немає ні у теперішнього президента, ні у його найближчого оточення – вони при першій же нагоді радо перегризли б один одному глотку.

І якщо й досі не зробили цього, то тільки тому, що поки що в них існує спільна ціль – виграти вибори і далі продовжувати оббирати власний народ; і спільний ворог – в лиці окремих опозиціонерів та, знову ж таки, цього народу.

А спільна ціль і спільні інтереси завжди згуртовують людей. Принаймні до пори, до часу. Певним фактором, здатним усунути такі внутрішні протиріччя, могла б стати стратегія розвитку держави або хоча б якась партійна ідеологія, якби вона існувала.

Проте ідеології немає, а вся стратегія зводиться лише до панічних намагань втримати владу. Ба, навіть примара проффесіоналізму – й то тепер вже безслідно розвіялась.

Тому за останніх два роки бачимо лише нескінченну череду політиків, що йдуть у небуття.

Фактично щез Тарас Чорновіл, майже не видно тепер відданого колись Шуфрича, "з’їли" Сивковича, посадили Волгу. Подібна доля – чи то забуття, чи то посадка, схоже тепер вже чекає Костусєва.

Все це оголошується "очищенням" лав і "боротьбою з корупцією". Але й це не ново – будь-яка група людей, яка згуртувалася для боротьби з зовнішнім ворогом, рано чи пізно починає шукати ворогів вже всередині себе.

Проте певний сенс в цих поясненнях все-таки є. Дійсно, позитивним наслідком приходу до влади Партії регіонів стала часткова заміна еліт, "перетрахування", за словами Лукашенки, чиновників.

От тільки біда в тому, що таке "перетрахування" не стало наслідком цілеспрямованої і, головне, зрозумілої для усіх державної політики – воно стало підсумком лише постпрезидентської битви за посади і доступні завдяки їм ресурси.

Якби воно було наслідком закономірної цілеспрямованої політики, цьому й справді можна було б тільки поаплодувати. Тим більше, що інші фактори – так звана "сила донецьких" чи нездатність народу до протестів теж виявилися не настільки аж безсумнівними величинами.

Шляхом "Єдиної Росії"

Напевно не буде відкриттям сказати, що свою теперішню політику ПР скопіювала у своїх "старших братів"-єдиноросів. Ще в липні 2005-го року Віктор Янукович уклав з "Єдиною Росією" угоду про співпрацю – тож просто не міг не надихнутися їхнім прикладом.

От тільки правління "Єдиної Росії, крім політичного чи фізичного знищення опонентів, забезпечувалося ще й іншими, значно важливішими факторами, яких немає у Януковича і його команди.

До них перш за все треба віднести достатньо високий інтелектуальний рівень самого Путіна, освячений ще й спецпідготовкою кадрового КГБ-іста, чим не може похвалитися ніхто з теперішнього оточення президента.

Це дало Володимиру Володимировичу додаткові навики маніпулювання людьми. Крім того, як це вже не раз відмічалося аналітиками, його правління гарантувалося ще й звичною для росіян вірою в "доброго царя", який забезпечував їхнє існування за рахунок певного суспільного договору.

Ви, мовляв, робіть наверху все що заманеться, а ми (народ) будемо мовчати – при умові, що ви з нами трохи поділитеся нафтодоларами чи ще там чимось.

В України цього резервного ресурсу немає. Єдиний дармовий (та й то відносно) ресурс – торгівля металом – давно вже окупований олігархами і віддавати прибутки від нього на забезпечення якихось там соціальних пільг чи хоча б на підвищення зарплат навіть тим же металургам – ніхто не збирається.

А інших прибуткових ресурсів з того списку, яким володіє Росія, не маємо – ні золота, ні алмазів, ні безмежних лісових територій, ні нерозвіданих запасів газу. Тому одночасно наситити апетити і спонсорів ПР, і їхніх виборців – нереально.

До того, як це тепер вже стало очевидно, подібна політика навіть в набагато багатшій Росії й то не допомогла правлячій партії отримати всю повноту влади.

Той результат, який вона здобула – 50% голосів при явці 60% виборців – навіть в кращому разі означає підтримку лише третини населення країни, не більше.

Тоді що? Єдина можливість зберегти владу – диктатура?

Доля народу та логіка диктатури

Проте й тут непросто. Диктатура, звичайно, можлива в любій країні. Але для її встановлення необхідні певні передумови: хаос на початку приходу нової влади та прагнення народу хоч до якогось порядку; підтримка більшості населення; і аж тоді – придушення інакомислячих.

І хоч подібні очікування "сильної руки" й справді існували, але фактично так і не були реалізовані. Навіть вулична злочинність – й то зросла. Чого варті одні тільки пограбування банків з людським жертвами в самому серці батьківщини президента?

Таким чином ні однієї умови (наведення порядку), ні другої – підтримки більшості населення, що й дає змогу розправитися з опонентами та інакомислячими і зберегти владу, виконано не було.

Була мовчазна згода народу на репресії, але не їх схвалення і захоплення. Не було ні гнівних звинувачень на осуд ворогів народу, як в часи Сталіна, ні бурних овацій на підтримку рішень влади.

Ну і нарешті – можливість встановлення диктатури напряму пов’язана ще й з долею народу. Яка, в свою чергу, визначається його колективними уявленнями.

Для Росії, з її вірою в єдиного доброго царя, шанси її встановлення більші. Для України, з її розвинутим майже до хаосу вільнолюбством – менші.

Тому особливо надіятися на російський сценарій тут не доводиться. І навіть якщо не буде відвертих бунтів чи протестів, цю диктатуру рано чи пізно з’їсть прихований мовчазний опір у вигляді блокування будь-яких її рішень.

Неможливо проконтролювати все і всіх, якщо тільки люди самі того не хочуть зробити, якщо не бачать в тому якогось свого сенсу. Навіть якщо їх сильно залякати.

Навіть Велику Вітчизняну виграли не завдяки загранотрядам, а завдяки ентузіазму народу – тоді, коли основною ідеєю стала ідея визволення рідної землі, коли на службу партії стала пропаганда героїзму народу, а не його залякування.

Тому запитання лише в тому, як швидко і яким саме чином загине ідея диктатури: чи буде український народ чинити цьому відкритий спротив, а чи буде пасивно ігнорувати розпорядження чинної влади, логіку її буття і її моральні цінності.

Промахи партійного будівництва

До наступних ризиків, що очікують ПР в наступному, слід вочевидь віднести і промахи партійного будівництва. Чи вірніше – повну відсутність такого.

Будь-яка система влади може існувати лише тоді, коли має механізми власного оновлення. Що тим більш важливо для ПР, бо два її основних лідери – Янукович і Азаров – вже пенсіонери.

А ніяких нових вливань у партію так і не відбулося – примусово-добровільний вступ в неї 2 роки тому директорів шкіл на Галичині таким механізмом рахувати не доводиться. Швидше навпаки – це такий собі троянський кінь, який ще невідомо як відгукнеться в майбутньому.

Відсутність такого механізму оновлення можна було б компенсувати за рахунок часткового оновлення хоча б "нижніх" щаблів влади – залучення молоді, зваблення її всілякими пільгами і можливими перспективами.

Так робили комуністи. Щось подібне намагався зробити й Віктор Ющенко з його молодіжним крилом "Нашої України", подібні кроки робилися в Росії і навіть в сумнозвісній Норвегії – відомий терорист Брейвік розстріляв молодь саме на такому з’їзді молодіжного крила правлячої партії.

Але в політиці Партії регіонів на цьому напрямку не бачимо ніяких успіхів, крім невдалої спроби спокусити молодь картками знижок на товари. Навіть інформаційне поле Інтернету – й то натепер вже безнадійно програне…

Пастка мажоритарки

Отож в результаті реальна ціна здобутку ПР на наступних виборах може коливатися між 12-ма процентами – менше партія влади практично ніколи не отримує, адже частина громадян завжди голосує за чинну владу, боячись що її заміна буде ще гіршою – та 34-35% – максимальним результатом ПР та її лідера в кращі роки, який тепер вже точно не вдасться повторити, хіба що разом з її сателітами у вигляді КПУ та "Сильної України".

До того ж останній показник – це ще й певна психологічна межа, вище якої навряд чи можна показати якийсь результат навіть шляхом фальсифікацій – надто вже натягнуто це буде виглядати.

Хіба що – тільки шляхом новітніших, але й через це небезпечніших, політтехнологій – на зразок введення під якимсь приводом надзвичайного стану в окремих західних областях та відміни в них виборів, що проте теж не гарантує 100% успіху.

Що ж стосується мажоритарних округів – так, звичайно, завдяки їм можливість "сколотити" провладну більшість існує. І досить реальна.

Але на практиці за "владний пиріг" боротимуться кілька кандидатів по одному округу, які навіть будучи підтримані владою, можуть представляти її різні гілки (наприклад Кабмін, АП чи облдержадміністрацію), або й взагалі бути самовисуванцями.

І які тому здобуватимуть крісло в нелегкій конкурентні боротьбі, через що навряд чи будуть легко керованими згодом. Тому те, чи можна буде так просто управляти такими депутатами, видається досить-таки проблематичним.

В усякому разі керованість такого парламенту явно буде на порядок нижчою за керованість депутатів, обраних за партійними списками – одним помахом Чечетовської руки тепер вже явно не обійдеться.

І ось саме в цьому, відродженому з минулого механізмі творення більшості, й приховується основна загроза для ПР. Некеровані в принципі мажоритарники легко будуть керуватися усіма центрами впливу, а не тільки структурами ПР.

За таких умов вплив АП на ВР може навіть посилитися, але та більшість, яка буде сколочена таким чином, повторюючи структуру колишньої "ЗаЄди", навряд чи буде партійною.

Тому ПР, як партія, зразу ж після виникнення такої більшості, вже не відіграватиме ніякої значущої ролі.

Особливо, якщо врахувати ще один наслідок мажоритарки – виникнення в парламенті нових центрів впливу, що можуть сформуватися внаслідок появи там давно забутих старих чи нових впливових депутатів – Кучми, Пінчука, Медведчука чи Шуфрича, Фірташа чи Бахматюка – кожен з яких буде намагатися відновити свою колишню чи зберегти теперішню владу.

Загроза зовнішнього управління

Проте й це ще не всі загрози, які очікують Україну і Партію регіонів у майбутньому. Світом правлять гроші та колективні уявлення. Десь між цими двома полюсами й існує будь-яка державна система влади, яка проте володіє винятковим правом на застосування примусу: керує армією та міліцією.

Іноді дві з цих трьох сил можуть об’єднуватися проти третьої. Наприклад в Французькій революції 1789 року народ і гроші спільно виступили проти монархії.

Щось схоже сталося і в українській революції 2004-го року – народ і мільйонери спільно виступили проти державної влади і мільярдерів.

Так, зараз вже немає мільйонерів, готових фінансувати нові протести і немає людей, готових масово вийти на вулиці. І саме це й дає надію Партії регіонів на продовження безхмарного існування державно-мільярдерського конгломерату.

А проте за цей час радикально змінилася ситуація в світі – і те, про що з таким жахом говорили в 2004-му, тепер вже цілком може стати новою реальністю.

Мова йде про загрозу зовнішнього управління. От тільки тепер це вже не буде зроблено у вигляді якогось міфічного фінансування протестних настроїв ЦРУ чи навпаки – вкидання грошей на вибори російським ФСБ.

Ці часи безповоротно минули, світова економіка вступила в нову фазу і глобальні світові проблеми вирішуються тепер глобальними же методами – перерозподілом фінансових потоків, спекулятивними цінами на нафту та інші ресурси, ескалацією військових конфліктів.

І хоча наявність "власних" олігархів уберегла нібито Україну від безпосереднього впливу політики західних компаній, але структура економіки, залежної від експорту металу та імпорту нафти, не залишає ніяких ілюзій.

Раніше в якійсь мірі ще рятувало те, що ці величини зазвичай обернено залежні – зростання виробництва в світі зазвичай веде до підвищення цін на нафту, але зате стимулює попит на метал. І навпаки.

Але що буде, якщо одночасно стануться обидві події – і зростання цін на нафту, і падіння попиту на метал?

Що цілком можливо, якщо зростання цін на нафту станеться не внаслідок зростання попиту на неї, а через її дефіцит – наприклад внаслідок військового конфлікту в Ірані.

Що тоді? Так і не маючи власного виробництва товарів першої необхідності – взуття, одягу, більшості продуктів харчування, м’яса і молока, повністю будучи залежною від експорту металу, добрив і зерна, як прореагує на все це українська економіка?

І що скаже основний електорат Партії регіонів, що проживає у контрольованих нею регіонах і працює на контрольованих нею підприємствах? Ніякого незворотного цунамі, як це стверджують деякі автори, звичайно не буде. Але іноді, щоб впав велет, достатньо й подиху вітру.

Тож чи не стане можлива вимушена зупинка цих підприємств, нехай навіть всього на кілька місяців, та підвищення цін на товари першої необхідності останнім гвіздком в труну цієї партії?

Ігор Лубківський, для УП