Что изменилось за 20 лет
Читайте також Суспільство і незалежність
Ставлення до влади і політичних інститутів
Хоча ще в 1990-ті роки Україна перетворилась з соціалістичної на капіталістичну країну, частка прихильників соціалізму і капіталізму серед наших співгромадян після 1994 року практично не змінилась:
у 1993 році
лише 12% підтримували прихильників соціалізму,
18% - прихильників капіталізму;
у 1994 році ситуація помінялася:
22,1% прихильників соціалізму і
12,7% прихильників капіталізму;
у 2010 році розподіл симпатій залишився практично незмінним:
20,3% прихильників соціалізму і
11,4% прихильників капіталізму.
Більшість населення країни і тоді і зараз не підтримувала обидві альтернативи розвитку або помірковано ставилась до вибору між ними. Але це не заважало розвитку капіталізму в країні.
Зміни у політичному житті країни за роки незалежності суперечливо відобразились у ставленні українців до політичних партій. Якщо у 1994 році за даними щорічного соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України відносна більшість українців (36,1%) вважала, що Україні потрібна багатопартійна система, 29,8% були проти багатопартійності і 33,7% респондентів не визначились у відповіді на це запитання, то у 2010 році більшість українців (46,3%) були проти багатопартійності і лише 21% вважали потрібною багатопартійну систему.
Пік критичних настроїв щодо багатопартійності (50,8%) був досягнутий ще у 2002 році Опосередковано це свідчить про авторитарні настрої половини населення країни.
Але менш критичними є українці у відповіді на запитання чи є серед існуючих на теперішній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу.
У 1994 році не бачили такої політичної сили 28%, а бачили лише 13,9% і ще 56,9% не мали чіткої позиції у цьому питанні, то в 2011 році тих, хто бачить політичні сили, яким можна довірити владу, стало 29,1 %, а тих, хто не бачить такої політичної сили – 36,2%.
У 2005-2006 роках кількість стійких прихильників певних політичних сил суттєво переважала тих, хто не бачив партій і політичних сил, яким можна довірити владу. І головне – українці підтримували інститут багатопартійності високою активністю на парламентських виборах.
Таким чином ставлення українців до інституту політичних партій і партійної системи є дуже амбівалентним. Абстрактно критичне ставлення до багатопартійної системи поєднується з симпатіями до конкретних і різних політичних сил і практичною участю у виборчих змаганнях партій.
Слід також додати, що у порівнянні з початком 1990-х років помітно зросла кількість членів політичних партій:
у 1994 році таких було 0,7%, а
у 2010 році – 3%
у 2006 році – 4,6%.
За цим показником ми наближуємось до європейських стандартів.
За роки незалежності і демократії в Україні суттєво зросли і кількість і активність громадських організацій, які намагаються впливати на владу та її рішення. Але абсолютна більшість українських громадян і тоді і зараз залишаються поза межами організованої громадської активності.
За даними щорічних опитувань Інституту соціології НАН України
у 1994 році 82,2% українців не належали до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів,
а в 2010 році – 83,6%.
Специфічною рисою суспільно-політичної свідомості українців є "гойдалки" емоційного ставлення до влади з переважно критичною оцінкою діяльності всіх державних інституцій.
Після кожних президентських виборів помітно зростали рівень довіри до глави держави і оцінка його діяльності, але вона ніколи не була вище 6 балів за 10-балльною шкалою. І також неминуче приблизно через рік після президентських виборів, а то і раніше, відбувалось суттєве зниження довіри до нової влади.
Чому такі низькі оцінки всіх українських президентів?
А тому що жоден з вітчизняних керівників так і не став своєю владою для всієї країни. У кращому випадку його визнавала своїм та половина країни, яка сприяла його обранню на посаду президента.
Показово, що закордонним керівникам наші громадяни довіряють більше, ніж своїм - саме тому, що в даному випадку менше проявляються міжрегіональні розбіжності, а найпопулярнішим вже декілька років поспіль залишається Олександр Лукашенко.
Білоруський президент за 10-балльною шкалою випереджає і американських і російських колег, включаючи Володимира Путіна в період його президентства.
Це дуже дивує багатьох моїх колег. Але насправді популярність білоруського президента в Україні відображає і незадоволення українців вітчизняним олігархічним капіталізмом, якого немає у білорусів, і певну заздрість до відносної соціальної стабільності і порядку у наших північних сусідів, і той самий радянський менталітет багатьох наших співгромадян, який згадувався раніше.
Цікаво, чи зміниться ставлення українців до Лукашенка внаслідок нинішньої кризи білоруської соціально-економічної моделі?
Ставлення до інших державних інституцій є ще більш критичним, ніж до власних президентів. Верховній Раді та уряду зовсім або переважно не довіряють не менш половини наших громадян.
І цей показник практично не змінюється за даними опитувань Інституту соціології НАН України з 1994 по 2010 рік.
Цілком довіряють парламенту 1-2%, переважно довіряли у 2006-2010 роках – 11-14%, а з 1994 по 2004 рік – 6-8%.
Рівень повної довіри уряду з 1994 по 2010 рік коливається в межах 2-4%,
переважно довіряли Кабінету міністрів у 2006-2010 роках – 14-17%,
а з 1994 по 2004 рік ще менше – 6-11%.
Як бачимо, за останні 5 років трохи зросла кількість людей, які цілком або переважно довіряють вищим державним інститутам. Але за 5-балльною шкалою рівень довіри вищим інститутам державної влади не досягає і 3-х балів.
Єдине відносно позитивне виключення за всю історію незалежної України – весна 2005 року, коли рівень довіри до президента за 5-балльною шкалою піднявся до 3,4 бали, довіра до Верховної Ради – до 2,9 бали, до уряду – до 3,1 бали.
Це були рекордні показники довіри до державних інституцій. То була весна надії, хай і не для всіх, але для значної частини наших співгромадян. Проте дуже швидко прийшла осінь розчарування.
Не змінюється на кращий бік і ставлення до функціональних державних інститутів:
до міліції – 2,2-2,4 бали (за 5-балльною шкалою),
до судів – 2,3-2,4 бали,
до місцевої влади – 2,3-2,5 бали (2,7 – у 2005 році).
А це означає, що незалежна держава, на відміну від незалежної країни, так і не стала своєю - у повному сенсі цього слова - для абсолютної більшості українських громадян.
Незважаючи на критичне ставлення до державних і політичних інституцій, українці звикли до конкурентної демократії, звикли часто і гучно обирати. І хоча після кожних виборів швидко приходить розчарування, що чергова зміна влади не принесла бажаного покращання життя, відносна більшість наших співгромадян вважає демократію найбільш бажаним типом державного устрою для України – 48% за даними опитування Фонду демократичних ініціатив і Центру Разумкова у серпні 2011 року.
Лише 21,3% опитаних обрали відповідь, що за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократія.
20,2% респондентів вважають, що для такої людини як вони, не має значення, демократичний режим в країні чи ні.
10,2% опитаних вагались з відповіддю на запитання про найбільш бажаний тип державного устрою для України.
За останні роки пік критичного ставлення до демократії спостерігався у грудні 2009 року. Тоді за даними опитування Фонду демократичних ініціатив і Центру Разумкова лише 36,6% респондентів вважали демократію найбільш бажаним типом державного устрою для України, 30% демонстрували свою схильність до авторитарного режиму, а 17% - байдуже ставлення до демократії.
Напередодні тодішніх президентських виборів відчувалася втома від хаотичної демократії другої половини 2000-х років, що мабуть далося взнаки і на результаті цих виборів.
Взагалі ж всі останні роки в Україні спостерігається відносна і хитка рівновага між прихильниками демократії і тими, хто ставиться до неї критично або байдуже. Тому вибір характеру політичної системи залишається за тими, хто опиняється при владі.
Зовнішньополітичні орієнтації українців
У ставленні українців до зовнішньополітичних шляхів розвитку держави також спостерігається парадоксальна суперечливість.
За даними щорічного моніторингу Інституту соціології НАН України всі останні роки, починаючи з 2006 року, 60-61% респондентів скоріше позитивно ставляться до приєднання України до союзу Росії і Білорусі. Ставлення 22-25% респондентів до цієї ідеї є скоріше негативним.
Одночасно, з 2002 року 43-48% опитаних скоріше позитивно ставляться до вступу України до Європейського Союзу. Скоріше негативно – від 19% до 23% в останні п’ять років.
Тобто частина наших співгромадян хочуть одночасно вступу України і в союз з Росією і до Європейського Союзу. Цей феномен фіксують й інші опитування різних соціологічних центрів України.
І чому тоді російський президент Дмитро Медвєдєв дивується бажанню України сидіти на двох стільцях одночасно? Цього не тільки Янукович хоче а й значна частина населення України.
Цікаво, що пік позитивного ставлення до вступу до ЄС (56%; і лише 9,6% негативного ставлення) і критичного ставлення до Союзу з Росією (37% - негативно, і 41% скоріше позитивного ставлення до цього союзу) спостерігався у 2000 році.
Тоді же лише третина українців негативно ставилась до вступу України до НАТО (у 2010 – 53%), а 25% підтримували цю ідею (зараз за вступ до НАТО лише 16% українців). Можливо на такі настрої українських громадян весною 2000-го, коли проводилось опитування, вплинула друга чеченська війна у Росії.
Коли соціологи пропонують обрати респондентам лише один головний варіант зовнішньополітичної орієнтації країни з багатьох, то перевага східнослов’янського союзу виявляється не такою домінуючою.
Цю ідею у 2010 році підтримували 26,8% опитаних (за даними моніторингу Інституту соціології НАН України).
У період з 1998 по 2010 рік цей показник коливався від 23% (2000 рік) до 34% (2004 рік).
За розвиток відносин переважно з Росією навесні 2010 року виступало 13,1% респондентів (у 1994 році – 16,6%, у 2000 році – лише 4,1%), а за пріоритетність зв’язків з розвиненими країнами Заходу – 14,1% (у 1994 році – 12,6%, у 2005 році – 17,9%).
Бачимо і плюралізм і відносну стабільність у розподілі симпатій до основних векторів зовнішньої політики України. Є напрям, де відбулось відчутне розчарування – ставлення до розвитку зв’язків у межах СНД.
У 1994 році цю ідею підтримували 40,5% громадян України, з 2000 році популярність цього геополітичного напряму коливається в межах 11-15%.
І навпаки, після 1990-х роках зросла популярність ідеї розвиватись, опираючись перш за все на власні ресурси, зміцнюючи незалежність. У 1994 році такий напрям розвитку підтримували 12,9% громадян України, а в 2000 році – вже 26,1%. З 2005 року популярність цієї ідеї стабільно знаходиться на рівні 19-21%.
Проте і досі, через 20 років після набуття українською державою незалежності, не менш половини наших громадян бачать пріоритети зовнішньої політики України на пострадянському просторі. Родинний, історичний зв’язок з Росією і пострадянським простором зберігається у ментальній формі і він є сильнішим, ніж енергетична або геополітична залежність від нашого північно-східного сусіда.
Стабільна популярність ідеї союзу східнослов’янських держав серед значної частини українських громадян є свідченням її прихованої міфологізації. Навіть в Росії до цієї ідеї ставляться все більш критично.
За даними соціологічного опитування дослідницького агентства Левада-центр у жовтні 2010-го 60% росіян вважали, що за останні 10 років, тобто за період існування Союзної держави, Росія і Білорусь віддалилися одна від одної. Та і в Білорусі сьогодні зіткнулися з тим, що ідеал союзної держави так і залишається нереалізованим, а союз з Росією вже не дає бажаних дивідендів.
За даними соціологічних опитувань в Білорусі, які нещодавно навів директор Інституту соціології НАН Білорусі Котляров, кількість прихильників союзної держави з Росією за останні 2 роки скоротилась з 80% до 40%.
У нас міфологема союзу східнослов’янських братських народів не реалізується скоріше за все тому, що в цьому не бачать потреби правлячі бізнес-політичні групи. Вони не хочуть ділитися владою і власністю з російськими "колегами", що ми бачимо і зараз за президентства нібито проросійського Януковича.
Як ні парадоксально це працює врешті решт на збереження незалежності країни. Але чи буде працювати постійно?
Конкуруючим і політично проявленим міфом-ідеалом у свідомості значної частини українських громадян і навіть політиків є ідея європейської інтеграції. Але переважно позитивне сприйняття європейської інтеграції є достатньо абстрактним і скоріше ґрунтується на визнанні більш високого рівня життя, привабливих соціальних і економічних стандартів у країнах ЄС, ніж на спільних цінностях.
Певною мірою ідеалізоване ставлення частини наших громадян до євроінтеграції чимось нагадує завищені соціальні очікування від незалежності України на початку 1990-х рр. Потенційною проблемою є і те, що європейський міф може вступити в протиріччя з проросійськими настроями багатьох наших співгромадян.
Висновки
Сучасний стан і тенденції розвитку суспільно-політичної свідомості українців як дзеркало відображають протиріччя і повільність соціально-економічних і політичних трансформацій, які відбувались з країною за 20 років її незалежності.
Іноді, можливо, саме стан громадської думки і гальмує певним чином суспільний розвиток. Але амбівалентність суспільно-політичної свідомості українців у ключових питаннях соціально-економічного та політичного розвитку є і можливістю і джерелом суспільних трансформацій, дозволяє політичному класу рухатись вперед і маневрувати серед різних соціально-політичних настроїв.
Куди і як рухатись країні неодноразово за роки незалежності визначала не арифметична більшість населення, а соціально і політично активна меншість суспільства.
Це не означає, що меншість повинна ігнорувати громадську думку. Ні, всупереч суспільним настроям країну не змінити. Але активна меншість, якщо вона є справжньою елітою, має переконувати суспільство у своїй правоті, впливати на нього, вести його за собою, а не блукати вслід за суперечливими суспільними настроями.
Головна проблема в іншому – чи буде ця меншість ставитись до країни як до власного маєтку або як до перехідного трофею у політичних та бізнес змаганнях, чи все ж таки вона буде поєднувати свої власні інтереси з суспільними.
За ці 20 років українці декілька раз серйозно розчаровувались і в своїх ілюзіях і в своїх обранцях, вони стали більш критичними. Потрібно, щоб ця критичність врешті решт трансформувалась у більшу вимогливість і до політиків і до себе.
Країні потрібен не новий Месія, а підвищена політична відповідальність – відповідальність політиків і державних керівників за країну і результати свого керівництва, відповідальність громадян – за тих, кого вони обирають, і за свою участь у розвитку країни.
Володимир Фесенко, Голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента"
