Студенты и система
1 вересня в аудиторії прийде два мільйона студентів, у тому числі, майже півмільйона вперше. Вони кохають, мріють і сподіваються. І їх чекає СИСТЕМА.
Будь-яка система складена так, що їй вигідно мати не громадян, а підлеглих. Методи різні – або тупо давити, або вміло маніпулювати. Це стосується і виховання молоді.
І ось вчорашні революціонери завтра стають бюрократами і починають закручувати гайки. Вчора вони були молодими, розумними і гарячими і знали, що лише вони спроможні змінити світ. А вже завтра їх дратують ці максималісти, занадто емоційні молокососи, котрі не розуміють, що все, що робиться, робиться для їхнього ж блага.
Тому кожне нове покоління пасіонаріїв має сформувати свої ціннісні ідеали, або категоричні імперативи, і відстоювати їх.
Пасіонарії за Львом Гумільовим – це активна меншість людей, здатних змінювати світ. Більшість людей – це гармонійні особи, які прагнуть жити в гармонії із собою і реальним, нинішнім світом.
Пасіонарії – це небайдужі люди, які здатні і вміють приймати рішення і відповідати за них. Часто – кров’ю і в бою. Причому вектор, або імператив їхньої дії, може бути різним.
Злочин чи подвиг – поняття етичні. Справедливість відносна. Те, що ви вважаєте поганим, ваш пасіонарний сусід сприймає як вищу правду і справедливість. Він прийшов змінювати світ, адже світ поганий і несправедливий.
Існують два типи молодіжних лідерів. Це або небайдужі, романтики, яким щось "не по фігу", або кар’єристи, яким інстинкт чи старші підказали, як треба діяти.
Перші можуть діяти як неформальні лідери. Другим потрібні формальні організації та статус в них, щоб використати їх як "соціальні ліфти" аби піднятися "нагору". Гармонійні люди "роблять фон". Пасіонарії, які вижили й відбулися, йдуть у бізнес, політику чи громадське життя.
От тільки імперативи (напрями) їхніх дій, складені у молоді роки, коли формується особистість і світосприйняття, різні.
В роки "юної" України різна молодь діяла по різному. Хтось йшов у "Революцію на граніті". У 1990-му українські студенти вкотре довели, що кількасот пасіонаріїв здатні змінювати історію великих країн.
З їх спротиву почалася загибель імперії. Вони заново сформували майже забутий імператив: "Україна понад усе".
Водночас, молоді східняки (донецькі і не тільки) пасіонарії теж знали, що світ треба змінювати, бо він несправедливий. От тільки сформований їх імператив був приблизно так: "Ми бригада (ЗАТ) – і весь світ проти нас". І діяли відповідно. А правий той, хто сильний. Сила дасть гроші і владу.
Згуртовані в консорцію однодумців, спаяні відчуттям власної правди і справедливості, вони підкорили спочатку Донецьк. Поставили собі на службу кар’єрних службовців. Тост донецьких 2004 року: "За взяття Києва". 2010-го Київ узято.
Вийшло так, що перемогли згуртованіші, з чіткою і зрозумілою ієрархією. Вони своїх не здавали (і не здають). А "демократичні революціонери" пересварилися… І програли.
Це приклади романтиків. А є кар’єрні пасіонарії. Девіз таких: "Головне – влада. Вона дасть силу і гроші". Не треба йти на граніт. Не треба воювати за терикони. Справи робляться в тиші владних коридорів. Енергія сильних людей має бути витрачена на підготовку правильних рішень. Рішення змінюють, або цементують систему. За потребою.
Усе як в дитячій грі: що ти вибираєш? Гроші, владу чи славу? Власне, за логікою, всі поняття можуть трансформуватися – одне в інше. Для більшості людей це просто гра. Для 10% пасіонаріїв, які й поведуть інших по життю, цей вибір – свідомий чи підсвідомий – просто неминучий. Він і формує основний етичний принцип на все життя.
Формується він тільки в молоді роки, але дійсний все життя. Якось, у 2004 році в Сумах об’єднували вузи. Студенти, зрозуміло не всі, а 700 небайдужих, активна меншість, у місті, де було 17 тисяч студентів, вчинили спротив об’єднанню.
Один юнак з палаючими очима, якого і не "об’єднували", бо йому було лише 17-ть і він був лише випускником школи, став активним учасником спротиву. Хрестоматійний пасіонарій типу "- Портос, почему вы деретесь? – Я дерусь, потому что я дерусь", або "З несправедливістю потрібно боротися, бо це справедливо".
В студентську революцію він прийшов із зборовських (в Сумах – це районні молодіжні напівблатні угрупування – "збори"). Йому просто сказали одного разу: "А ти спробуй бігати не за свій район, а за всю Україну". Та "війна" вже давно скінчилася перемогою студентів, потім Майдану, а його досі не можуть зупинити.
Хлопець на старті життя обрав славу борця за Україну, а бабки й влада для нього завжди будуть вторинними.
Що ж змушує вибирати ту чи іншу життєву поведінку? Всі ж росли в одних пісочницях? Всім говорили на уроках одні й ті ж слова?
Тут треба враховувати площину альтруїзму і егоїзму. А це, як і пасіонарність, якість скоріше вроджена, а не набута. В соціумі вона лише закріплюється. Як це не дивно, але донецькі і романтики з "революцій" за духом ближчі один одному, ніж "кар’єрні хлопчики".
Просто для одних – гроші – інструмент досягнення справедливості. Для інших – слава (безкорисна дія в ім’я чогось) – інструмент досягнення справедливості.
Для усіх них справедливість – це влада. Влада – інструмент втілення власних життєвих імперативів. І лише тут вони різні. У одного своє – Україна, у іншого своє – це свої. Ну, хтось вболіває за "Шахтар", а хтось – за збірну.
Для декого ж влада – інструмент досягнення більшої кількості грошових знаків. В нинішніх реаліях ці молоді люди на коні.
Не всі, хто сьогодні в одному строю, – єдині за духом. Іноді в строю опонентів однодумців більше, ніж серед "своїх".
Відверто: жодна з опозиційних політичних сил не бачить молодь, як власну перспективу. Ніяких спроб і намагань. Нуль роботи. Неперспективна електоральна група.
Вищі навчальні заклади, у більшості своїй, підім’яли під себе органи студентського самоврядування і виступають у ролі ляльководів. Не розуміючи, що нищать майбутнє власних вишів. Але так простіше. У короткостроковій перспективі. А хто думає про післязавтра?
І доводиться, крізь сльози, аплодувати безпринципним, але професійним піарщикам з ПР. Тут є чітке розуміння, що студентська молодь – це багато різних середовищ, що різняться за віком, регіональним походженням, соціальним статусом і інтересами. І є стратегія: знайти в кожному середовищі лідерів, і працювати з ними.
Працювати – це щось пропонувати лідерам. Бо вибори – скоро. За принципом: завербуємо лідерів, а вже ті підтягнуть решту. Звичайно ж, це калька з Росії: Селігери, "Ідущіє вмєстє", "Наши". Але ресурсу – неміряно. Особливо, якщо використовувати бюджети. Працюйте, отримуйте. Вступайте у правильну партію.
І лячно з того, як ламають душі молодого покоління. Бо пропозиція (імператив), приблизно такий: "Будь успішним з нами. Твій успіх – це твій успіх, і ми тобі зробимо вдалий старт". Пропонується принцип зграї. Пропонується соціальний ліфт без прив’язки до України.
Від України залишаються лише атрибути й аксесуари: прапорці, пісеньки, шаровари. Бути героєм не модно. Модно бути кар’єристом.
І молоді вихолощені душі придумують собі "відмазки", повторюють завчене про "патріотизм". І ніхто і оком не змигне, що неможливо бути одночасно патріотом України і членом партії, яка підписала Харківські угоди. Ну, тут або тупий, або в долі. Або долю пообіцяли.
Проте, ці дії влади тільки на короткочасну перспективу, до виборів. Покоління студентів швидко змінюються, а ставок і пайків на всіх не вистачить. Це по-перше.
По-друге, безліч заходів, які проводяться, проводяться недолуго і незграбно, підводять кадри на місцях, яким потрібно нацарювати, поки є шанс.
По-третє, молодь інтуїтивно відчуває нещирість, і відмовляє власним вчорашнім лідерам в лояльності.
І, нарешті, навіть "завербовані" йдуть служити з дулею в кишені. Влада отримує не симпатиків, а жиронду, яка цю владу вже завтра й здасть.
Але з жирондистів вже не виростуть якобінці. Їх душі спустошені. І хто їх вилікує?
І лише кілька громадських організацій в Україні намагаються творити новий імператив для молоді. Не просто "успішний Я". А "успішний Я в успішній Україні".
Ці молоді пасіонарії духовні нащадки і героїчних предків, і старших товаришів. Тих, хто вийшов 90-го року на граніт, тих, хто йшов 2001 з "Україною без Кучми", тих, хто зліпив Майдан.
Вони сильніші тим, що мають продовження в етносі. Бо прив’язують свій імператив до єдності мертвих, живих і ненароджених, де ключове слово – ненароджених.
Вони продукт міфу і творять міф. Але цей міф для них вартий життя.
Скажіть, хто пам’ятає імена багатих київських бариг ХVII століття? А молодих соратників Хмельницького – Богуна, Сірка, Нечая знають усі. І завтрашнім героям так хочеться бути схожими на них.
Ось це відчуття "бути схожим на когось великого" і дає шанс нації на продовження існування.
Але Україна відбудеться лише за умови, що всі романтики будуть мати однаковий імператив. Тут вибір простий: або ми з пацанами б’ємося "за нас проти всього світу" і горе переможеним.
Або "ми б’ємося за всіх пацанів в Україні".
Ну а група кар’єрних пасіонаріїв прийме сторону тих, хто перемагатиме (і спробує їх потім очолити).
Кожне покоління молоді повинно виборювати свої права так, наче це робиться вперше у світовій історії. Немає минулих перемог. Світ твориться тут і зараз. Є лише образи, які хочеться наслідувати.
Роль дорослих патріотів: дати приклад для наслідування.
Хочеться закінчити віршем, який автор писав 9 березня 2001 року на залізничному вокзалі Києва після розгрому "України без Кучми" про тих молодих. Але і для нинішніх:
Прийшли і стали лякати карами.
Відводять очі, говорять тихо,
Що світ укритий навіки хмарами,
Що сутінь – щастя, а сонце – лихо.
Що дощ і холод нас зроблять чистими.
Їх дивні риси тонкі і строгі…
Зійдуть на шепіт і вкажуть істину –
"Спасуться тихі, сліпі й убогі".
І стануть сутінки, сипне холодом,
Зірки забудуть про наші ночі.
І буде, граючи в пальцях золотом,
Дивитись соромно дітям в очі.
І сильні духом розтануть в натовпі.
Не стане дужим розправить крила.
Прийдуть герої вклонитись катові.
І тяжко хворою буде сила.
І над німими звершиться таїна –
Одягнуть сірість в яскраві тоги.
І хтось, в пурпурі, з печаттю Каїна
Нас буде вчити любити Бога.
Та хоч один не заграє з тінями,
Підніме тих, що заснуть не схочуть.
І стане Юність, з очима синіми,
Всміхнеться сонцю… й ножі наточить.
Віктор Бобиренко, для УП
