Реформирование, или Двенадцать стульев для власти
"Реформи почалися. Ми дочекалися. Йдіть відважно обраною Вами дорогою - реформуйте Україну, не допустіть згортання реформ…З вами – народ"
12 "моральних лідерів народу" – Віктору Януковичу
Буде ще одна екранізація "Дванадцяти стільців", німецька? Ну, це вже навіть не смішно. Адже той Остап Бендер навдивовижу малокреативний! Знав лише якихось 400 способів законного відбирання грошей, та й то – законного тільки "відносно".
Невже його одностатеві батьки-співавтори не здогадувалися про існування інших способів – освячених класовою (читай: номенклатурною) правосвідомістю, соціалістичною законністю і вже тому набагато безпечніших, а головне – незмірно ефективніших?
О, ті веселі одесити не просто здогадувалися – знали. Але, обачні, вирішили за краще зробити своїм героєм декласованого спритника. Безпартійного і безідейного. Котрий, талановито діючи у вічній ніші, не перекритій іще жодною революцією, війною чи перебудовою, аж ніяк не зазіхає на "чуже" – на те, що належить новим "злодіям у законі".
Тобто тим законникам, які й закони пишуть під себе, і послуговуються ними винахідливіше за сина турецько підданого, ще й нас переконують у тому, що маємо їх підтримувати активніше – на періодичних святах народного волевиявлення і щодень, у все нових і нових реформах.
Реформи – ось те безмежнеє поле, на якому і шахраюватий Остап не витримав би конкуренції зі своїми прямими нащадками. Міг дурити лише тих, хто перебував у зоні видимості – вахлакуватих подільників, чи учасників сеансу одночасної гри, чи застрашених спонсорів "Союзу меча і рала".
Але щоб 20 років дурити цілий народ?! Ні, мусив би наперед визнати свою поразку, навіть не дорікаючи авантюрним попутникам за брак належної підтримки.
А ось його досвідченіші послідовники тільки те й роблять, що дорікають. То чужим кланам, то союзникам-коаліціантам, то "папєрєднікам", а оце вже, бува, й народу, задля якого так стараються, так стараються!
І все йому недогода, все йому мало. То "підприємницьким майданом" огризнеться, то погрожує до Європейського суду масово вдатися, то в соцопитуваннях про зменшення підтримки всіх гілок влади заявить. Не розуміє, може, що воно таке – реформи?
Є ж словник: "Реформа (від лат. reformo – перетворюю) – це перетворення, зміна, нововведення, яке не зачіпає основ існуючої структури".
Можна навіть сказати, поліпшує її… То невже ж комусь від того зле? Тому й бідкається влада: мало ще в нашому суспільстві реформаторського духу, реформаторів мало! Хіба? Та їх у нас нині – як гною колись.
Автор цих рядків іще кілька років тому завиграшки зібрав цілу колекцію р-р-реформаторських пропозицій з вимогами розформувати, переформатувати, ліквідувати, скасувати і навіть спалити. Ось деякі.
Доктор філософських наук Шкода: "Академія наук – як пологовий будинок…Спалити, і всі бактерії, які в ньому є, помруть".
Письменник Лесь Подерв'янський: "Ліквідувати це міністерство (культури) на хрін... Другий шлях – зберегти, залишивши від колишньої установи тільки назву".
Щодо назв тодішній провідник адміністративно-територіальної реформи Безсмертний був настроєний рішучіше і пообіцяв: "Незабаром такої назви, як Державний комітет, не буде".
Професор Вільчинський пропонував ліквідувати ВАК України, передавши "справу честі" винятково університетам, а його колега професор Нудельман – продати міністерські будівлі охочим і за виручені кошти побудувати нові – у Кончі, Чубинському, Кременчуці, як мріяла Катерина Друга, чи деінде, в якихось Васюках.
Журналіст Чорний, покликаючись на досвід Європи, де "нема навіть прикордонних військ", обґрунтовував необхідність розпустити Армію, "продавши ще не розкрадене майно".
Дописувачка одного з київських таблоїдів Пацак вимагала задля економії скасувати посаду президента: "Вже краще мати царя – його не треба вибирати".
Сам же він, тодішній президент, своїм указом спробував викорчувати ДАІ: "Я тричі попереджав міністрів: якщо ДАІ й далі буде в кущах з бузиною сидіти, ДАІ не буде".
І це лише кілька прикладів із величезної колекції, зібраної за якихось кілька місяців.
Якщо ж до них додати результати дослідження, проведеного тоді ж, улітку 2005 року, Асоціацією молодих політологів України, за якими 7,9% опитаних назвали зайвою Податкову, майже стільки ж – Верховну Раду, трішки менше – Кабмін, митницю, КРУ і навіть чомусь МНС, то побачимо, що в нас заледве не кожен другий готовий не тільки до "щонайглибших реформ", а й (хай Бог милує!) до Реформації. Незалежно від етнічного походження, мови, конфесії чи соціального стану…
Але, звичайно, найбільшим пропагатором реформ в Україні була й залишається влада.
І вчорашня, яка тимчасово стала опозицією, і теперішня, яка успішно перечекала за порогом легкий дискомфорт, і та завтрашня, яка, повернувшись у знайомі кабінети, побачить на столах таки ж свої синонімічні словники із закладками на лексемі "стабілізація".
Де чийсь олівчик доповнив ряд повних і контекстних синонімів ще й таким – "реформування". Несподівано?
Та ні, політики майже завжди, перебуваючи в опозиції, гаряче виступають за невідкладне проведення докорінних змін, найважливішою з яких для них є, звичайно ж, зміна влади. І щоразу, ставши владою, починають перейматися стабільністю.
Задля досягнення її вдаються до всіх можливих заходів, зокрема й тих, які здійснюються під гаслом реформ.
Розуміють: так треба. Ще у виданому до 60-річчя жовтневої революції VІІІ томі Словника української мови друге значення слова "реформа" пояснювалося так: "Політичне перетворення, що здійснюється панівним класом без порушення існуючого ладу".
А Українська радянська енциклопедія додавала: "З одного боку, реформа здебільшого є кроком уперед у суспільному розвитку, а з другого – заходом, що має на меті запобігти поваленню правлячих класів, які погоджуються на реформу, щоб ослабити натиск революційних сил, спрямувати його в русло реформістських ілюзій і зберегти своє панування".
То що ж виходить – олігархічна влада переймає урядову політику "досвідченіших" і розвиненіших капкраїн? Якби ж то!
Нещодавно дотепний російський есеїст Лев Рубінштейн зауважив, що сучасний феесбешно-злодійський капіталізм був придуманий іще в глибокі радянські часи – тодішнім агітпропом, для втовкмачування в мізки будівників комунізму відворотного, карикатурного образу, який з реальним капіталізмом уже тоді мав не багато спільного.
Згодом, коли соціалізм, захеканий у перегонах "наздогнати і перегнати", виявився обійденим, його номенклатурні вершники вирішили пересісти – і пересіли на "капіталізм", який самі ж і вигадали, яким лякали співвітчизників і про який потайки мріяли.
Такий, врешті, і збудували – вже направду загниваючий, з хижацькими монополіями і нещадною експлуатацією, з дедалі глибшим проваллям між багатими і бідними, з безсоромно-цинічним принципом "людина людині вовк" і війною всіх проти всіх.
Збудували для власного раювання, і, як пише згаданий автор есе "Сбыт мечты", цей “їхній капіталізм виходить точнісінько таким, яким був їхній соціалізм, тобто тупий, жорстокий, нудотно бездарний, демонстративно нелюдський".
Сьогодні дуже легко, навіть не знаючи Маркса, критикувати "український" капіталізм – за дику несправедливість. І так само легко його захищати: так, несправедливий, але тільки тому, що він іще дикий, недостатньо розвинутий, а ось деінде вже набагато справедливіший, невже не бачите?
Бачимо. Тільки ж бачимо й те, що нам знову підсовують стару систему координат, за якою справжнім пропонують вважати не те, що тут і тепер, а те, що десь або колись.
Точнісінько так само, як із комунізмом. Його сьогодні легко критикувати, адже експеримент не вдався – природно завершився тим, з чого й почався, тобто картками і спецрозподільниками для номенклатури, превентивною цензурою і одержавленням чи усуспільненням майже всього приватного.
Легко й захищати. Бо то, мовляв, був іще не справжній комунізм, а тільки його перша фаза – соціалізм, передчасно названий розвинутим, до того ж – зусібіч загрожений, дискредитований культами, гулагами, кукурудзою…
Звичайно, конкретних варіантів критики чи захисту комунізму або капіталізму більше, як і спонук до того, але схема, по суті, одна: нам знову пропонують світлу мету.
Задля неї, мовляв, потрібно набратися терпіння й затягти паски, необхідно трішки зачекати, і не просто чекати, а власноруч будувати й розвивати, наближати й наближатися, тобто крокувати вперед шляхом історичних реформ.
Колись – "уперед, до перемоги комунізму!", тепер… Ні, аж так асиметрично те гасло не відтворюють, але сугестують уже звично: і про особисту відповідальність, і про те, "щоб кожен на своєму місці".
До створення "бригад капіталістичної праці" ще не дійшло, але учасниками процесу будівництвах їхнього капіталізму зроблено нас усіх.
Причім зроблено співучасниками, платниками, заручниками, жертвами за допомогою того, що вони називають реформами. Від перманентної в ЖКГ і податкової до пенсійної та земельної.
Серед мовленого і написаного про пенсійну вже були й "7 запитань до уряду" В’ячеслава Кириленка, і "10 запитань до влади" Андрія Пишного, і сотні, тисячі подібних – "як зростатиме", "на що сподіватися", "які гарантії" тощо.
Цинічна, але принаймні чесна влада відповіла б чесно: ніяк, ніколи, ні на що, жодних… А наша відповідає так, як Тигіпко, Азаров і начеб не посвячений у конкретику Янукович. Ще й удавано нарікають на брак довіри з боку тих, кого обіцяють ощасливити.
Та непотрібна вона вам, панове можновладці! Бо інакше не творили б того, про що криком кричать ще не скуплені вами експерти, ще не скурвлені депутати, ще не додушені профспілки і не вкоськані журналісти.
А саме: мільярдних розкрадань, дарувань, згадаймо списані з олігархів борги, і умикань в офшорні нори – на тлі хронічного дефіциту Пенсійного фонду.
Звернімо увагу й на такий промовистий факт: ніхто з ідеологів цієї так званої реформи не побачив у ній нагоди усунути задавнені, успадковані від радянських часів проблеми – хоч би ту ж таки зрівнялівку, за якої ще недавно середня пенсія громадян дуже швидко сповзає до мінімальної.
Чому? Не завважили цього, і сили-силенної інших несправедливостей, ні кишенькові експерти, ні маріонеткова Партія пенсіонерів, ні нашвидку зібрані Банковою в серпневу Топ-дюжину сервілісти, котрих вдячний за їхній "одобрямс!" посідач майже золотого унітазу проголосив моральними лідерами народу.
Те ж саме і з земельною реформою. Що заважає її ініціаторам перед запровадженням нових законів розібратися з тими колегами, котрі, всупереч офіційному мораторію на продаж землі, стали фактичними власниками сотень, тисяч і десятків тисяч гектарів?
Схеми відомі, особи також, то що на заваді?
…Ні, таки даремно Остап Бендер пов’язував свої мрії про Ріо з начинням одного із дванадцяти стільців. Бо не в стільцях щастя! Тобто таки ж у стільцях (і кріслах, і тронах), але не потрошити їх потрібно, сподіваючись знайти чужий сховок, а використовувати за прямим призначенням – для сидіння і возсідання.
Для посідання посад, які відкривають перед новітніми Бендерами такі можливості, про які той, наївний, і не мріяв, а водночас убезпечують від перспективи опинитися на табуретці, пригвинченій до підлоги. Бо все законно:
– Пропоную проголосувати за цей закон як такий, що сприятиме реалізації реформ і не вимагатиме додаткових витрат із бюджету.
О, а звідки ж тоді візьмуться кошти на розкошування в Ріо й на канарських пляжах, на придбання держпакету акцій іще кількох обленерго, заводів і ГЗК, на поповнення автопарку, записаного на тещу, і на один із десяти найдорожчих у світі будинків?
Хоча ні, вже не один, а два з них належать нашим співвітчизникам…
Звідки?! Та сказано ж вам: бюджет (полегшений) і реформи (поглиблені, з засягом до дна народної кишені). Ну і, звичайно, стільці. Ті, що у високих кабінетах дають законну можливість обраним посадовцям і олігарховим посадникам "правильно" спрямовувати фінансові потоки, включно з кредитами МВФ, майже легально дерибанити звільнений від зайвих соціальних видатків бюджет і знову імітувати реформи – задля нових запозичень.
Принцип зрозумілий: реформи вранці – гроші увечері; реформи увечері – гроші завтра. Але розмах і рух на цій "відважно обраній Вами" магістралі у світле майбутнє такий, що син турецького підданого лише нервово цмулить цигарку десь на узбіччі.
Вклинюватися своєю закаляною "антилопою" в оцей інтенсивний "рух до Європи" навіть він не ризикує. І правильно: ондечки промчали й монстроподібні джипи та квадроцикли президентського синка й інших мажорів, поспішаючи в супроводі ДАІ на заставлені смаженими поросятами береги Стиру й далі, далі, до прикордонного заповідника.
Розмазали б на асфальті – і не змигнули б.
Бо вже не він герой нашого часу. Великі комбінатори сьогодні інші, хоч і не інакші.
Втішатися може хіба лиш тим, що "графський" титул вигаданої мами та іноземне громадянство батька й нині, як колись одеським євреям, допомогли б йому уникнути ризиків не менших, пов’язаних зі службою в армії.
Знову, до речі, робітничо-селянській. Цікаво, її вже реформували чи тільки-но збираються? Щось НАТО скупердяїться…
Сергій Гречанюк, письменник, для УП
