"Но пораженье от победы ты сам не должен отличать..."
Суд у справі про газовий контракт, окрім швидкого просування Тимошенко на посаду наступного президента, або, навпаки, остаточного усунення її з політичної арени України, має й більш "приземлену" мету.
А саме – юридично з'ясувати, чого не треба робити високопосадовцям, щоб у ході укладання міжнародних договорів не зраджувати національні інтереси держави. Для України з її специфічним геополітичним становищем це першочергова проблема.
Є й більш конкретна мета: створити тло для чергових переговорів про газ і інші форми співпраці між Януковичем і Азаровим, з одного боку, та Медведєвим і Путіним з іншого.
Зовсім уже прагматична ціль – прямо вплинути на перегляд формули ціни російського газу для України й транзитної ставки для Росії.
Можна також додати супутні цілі. Як от випробування "реформованої" судової системи, зокрема, підтриманих КС новацій про право безпосереднього втручання Вищої Ради юстиції в судовий процес. Або вивчення поточної соціології на предмет уже названого просування політика на найвищу посаду внаслідок його судового переслідування.
Але якою б захопливо-нестандартною не була казочка про те, як колишня "Жанна д'Арк" виходить із полум'я репресій прямо на "трон" – не це головне. Важливіше все ж, аби боротьба за владу велась в повноцінній країні, а не вкотре відновленій колонії.
Тому тема газу залишається головною для суспільства в цьому судовому розгляді, незважаючи на всілякі сценічні ефекти, які застосовуються учасниками для досягнення побіжних тактичних цілей.
Як не дивно, але вже перші два дні попереднього судового розгляду справи стали досить інформативними в цьому сенсі, завдяки викладу бачення обвинуваченої сторони.
Нарешті сформульовано, що саме, на думку пані Тимошенко, було головним чинником тиску Росії на Україну в січні 2009 року. Це – загроза техногенної катастрофи української ГТС, що виникла внаслідок відключення газу російською стороною.
За свідченнями Тимошенко, є підтвердження фахових спеціалістів ГТС, що якби в той час не було відновлено постачання російського газу в систему, вона могла зруйнуватися й спричинити непередбачувані катаклізми. За цими ж твердженнями, що пролунали в суді, українська ГТС ніколи до січня 2009 року не працювала в умовах реверсу, і тоді відбувся перший, але загрозливий вимушений "експеримент" такого зворотного транспортування газу із заходу на схід країни.
Окрім того, сховища газу, з яких він піднімався для постачання в систему, не могли працювати на власних потужностях без додаткових технічних обсягів через зниження тиску.
Кілька днів такого режиму поставили систему на межу катастрофи.
Саме ця загроза, плюс Європа, що потребувала газу, якій Україна мала забезпечити гарантованими поставками, власне, і створила такий тиск на Тимошенко, що вона не мала іншого вибору, як підписати газові угоди на умовах, висунутих російською стороною.
Можна й треба досліджувати разом із Тимошенко або всупереч її думці, що саме призвело тоді до припинення постачання газу з боку Росії взимку 2008-09 років, і хто в тому винен. Можна повернутись до історії розірвання в 2005 році угоди з Росією, що мала діяти до 2013 року, за якою ціна газу залишалася 50 доларів за тисячу кубів.
Необхідно також зрозуміти, чому протягом правління Ющенка славетну "Росукренерго" сама Тимошенко ніколи не переслідувала юридично, а лише на словах.
І чому навіть нині вже в американський суд викликаються Тимошенко з Фірташем, але принаймні не чути про представника співзасновника РУЕ "Газпрому"? Як було й у Стокгольмському суді...
Але все це дуже важливо лише в контексті реального стану української ГТС, навколо якої й крутиться весь багаторічний переговорний процес, включно із судом проти Тимошенко.
До речі, короткий екскурс у січень 2006 року, коли інший прем'єр Єхануров підписував із Росією попередню непопулярну угоду, у яку було вперше включено "Росукренерго", свідчить: форма тиску з боку російської сторони називалася та сама – загроза техногенної катастрофи в разі припинення поставок газу.
Із цього випливає, що без російського, або, точніше, постаченого з російського боку газу – українська ГТС не може працювати взагалі.
Суттєва різниця між подіями 2006 та 2009 року в частині технічних можливостей ГТС полягала в ємності та наповненості на момент "газової війни" українських газосховищ. В 2006 році їхній стан був гірший. А до "газової війни" 2008-09 років начебто навіть готувалися, швидко наповнюючи сховища...
Готувалися, але таки програли.
Нині вже урядовці пана Азарова публічно твердять, що в газових сховищах накопичено достатньо газу, аби не боятись ускладнень і, читай, шантажу з російського боку. Усе точнісінько як напередодні січня 2009 року.
Але чи дійсно це так у технічному плані?
Тимошенко твердить, що уряд Азарова при бажанні міг би розірвати її угоди з Путіним, бо юридично для цього є всі можливості. Азаров відповідає, що не робить цього з міркувань іміджевих та партнерських.
Але хіба за цим не стоїть банальна технічна неспроможність протистояти "газовому вакууму", як справжній російській зброї, у разі чергового загострення?
З огляду на викладені обставини, українська сторона завжди має програшні позиції в торгах із Росією щодо газу. Незалежно від керівництва, посередницьких структур, геополітичних обставин тощо. Навіть альтернативні джерела постачання пального в країну та енергозбереження не рятують ситуацію.
Натомість обхідні російські газогони в Європу і труба на Китай – це перспектива перетворення української ГТС не на "купу металобрухту", а саме на своєрідну "вакуумну бомбу".
Очевидно, що єдиним виходом для України за таких обставин є реконструкція ГТС, яка б дозволила не просто оновити, а "навчити" українську трубу стабільно працювати в реверсному напрямку на малих обсягах газу. І автоматично це дозволило б українській стороні вести більш-менш рівноправні розмови з Москвою. Незалежно від того, обстоюються в цих розмовах державні, корупційні чи особисті політичні інтереси.
Зрозуміло, чому для Росії таким важливим є словосполучення "управління ГТС", чому вона була незадоволена угодами Києва й Брюсселя про спільну участь у реконструкції нашої труби. Схоже, навіть саме лише повідомлення, що українська сторона розпочала самостійну реконструкцію, пришвидшило переговорний процес...
Повертаючись до справи Тимошенко, можна припустити, що під час судового розгляду мало би відбутися дослідження стійкості ГТС до форс-мажорів, викликаних газовими загостреннями з Росією, як ключового фактору будь-якого переговорного процесу.
У разі юридичного підтвердження вразливості ГТС до відключень газу з російського боку – склад злочину будь-якого учасника перемов із Росією треба буде шукати в приховуванні цього факту від суспільства й у бездіяльності щодо усунення цієї загрози національній безпеці.
Ну й далі вже шукати всіх, хто на цій таємниці й цій бездіяльності напрацював теперішні неміряні капітали.
Виходячи із цього, слід чекати, що клопотання про дослідження саме стану ГТС буде головним у захисті Тимошенко. І лише в другу чергу він базуватиметься на спростуванні перевищення повноважень, котрі на січень 2009 року, судячи з її ж посилань на роз'яснення мін'юсту та заступника генпрокурора, просто не мали достатньо чіткого юридичного окреслення.
Що стосується матеріальної шкоди, то суспільству буде дуже корисно почути конкуруючі методики її обчислення від сторони обвинувачення й захисту. Можливо, вони чимало скажуть і про звичайні фінансові оборудки, властиві газовому сектору української економіки.
У своєму останньому телеінтерв'ю президент Янукович зауважив, що в судовому процесі Тимошенко користується не юридичними, а політичними аргументами.
Взагалі-то гаранту, який твердить, що не впливає на суд, не личить цікавитись стратегією захисту підсудного. А вже з боку Януковича, котрий, як автор судової реформи і куратор правоохоронної системи, влаштував Юлі повністю за рахунок бюджету найдешевшу для неї виборчу кампанію – такі міркування просто смішні.
І можна було б просто посміятися з чергового президентського ляпу, якби не йому особисто належала нині честь і обов'язок обстоювати в газових переговорах національні інтереси країни. А тут потрібна адекватність.
Адже амбіційності, жадібності, впертості й брутальності замало: досвідчені партнери саме на таких рисах авторитарних візаві будують свою перемогу.
Тому було б доречно, щоб у судовому процесі окреслились ще й межі повноважень високопосадовців, котрі не можна переходити за будь-яких умов при веденні міжнародних переговорів.
І вже зовсім добре було б хоч трохи просунутись в з'ясуванні питання: що ж насправді становить отой національний інтерес у прикладному значенні?
Адже зі слів пані Тимошенко випливає, що підписаний за її дорученням контракт вона таки вважає не поразкою, а перемогою України.
Можливо, вона спробує тепер переконати в цьому суд, країну й світ.
Ірина Погорєлова, спеціально для УП
