Об истории, флагах и политической адекватности

Про історію

Авторству відомого радянського історика Михайла Покровського приписують вислів: “Історія – це політика, перекинута до минулого”.

З часу появи цього афоризму минуло майже століття. Розпадалися і з’являлися нові держави, демократична термінологія стала правилом хорошого тону, але й сьогодні у посттоталітарних країнах залишається нездоланним бажання перетворити набір історичних фактів у політичну аргументацію.

Політики завжди живуть майбутніми виборами і прагненнями зберегти, а ще краще – примножити свій електорат. Заради цього вони з готовністю перекваліфіковуються в істориків, намагаючись компенсувати відсутність знань тембром голосу або рішучим блиском в очах.

До слова, українські “батьки нації” не одинокі у таких вправляннях.

Той же президент Росії Медвєдєв, вітаючи свого українського колегу, закликав: “… давать отпор любым попыткам переписать историю”.

Не відкриємо Америки, сказавши: людство переглядало і буде переглядати історичні оцінки, висновки, а значить – переписуватиме історію.

І справа тут не лише у тому, що будуть з’являтися нові історичні джерела, а найперше, у тім, що погляд з відстані часу дозволятиме побачити значущі історичні події більш повно і об’єктивно, без нашарувань політичної кон’юнктури.

Та що там далеко ходити – святий папський престол і той періодично приносить вибачення то за середньовічну інквізицію, то за переслідування вчених, то за конформістську позицію у часи другої світової війни.

За таких умов, попит на державних мужів, здатних піднятись над суєтним і мислити категоріями історичної відповідальності – неминущий.

Недарма давньогрецький філософ Платон зауважив: “Народи будуть щасливими, коли справжні філософи будуть царями, або коли царі будуть справжніми філософами”.

Про прапори

Для України ця дилема набула особливого звучання, бо Віктор Янукович на сьогодні зосередив, фактично, безроздільну владу, щоб там на цей рахунок не говорила “зґвалтована” українським Конституційним судом Конституція.

У цьому контексті події навколо ухвалення Верховною Радою рішення про використання під час святкування Дня Перемоги окрім державного стяга ще й інших символів – маленький штрих, який, як не дивно, ілюструє недосконалість існуючої моделі організації влади.

Задаймося запитанням: хіба 260 українських парламентарів не усвідомлювали контраверсійність і політичну дратівливість закону “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”?

Звичайно що так! І мислили при цьому вони не загальнодержавними категоріями, а виключно корпоративними, електоральними. Без сумніву народні депутати прогнозували, як позитивну реакцію у російськомовних регіонах України, так і гостре несприйняття у західноукраїнських областях.

Як же відреагував на цю ситуацію гарант дотримання Конституції, прав і свобод усіх громадян?

Зустрічаючись із ветеранами війни в Українському державному медико-соціальному центрі президент заявив: “Як тільки він надійде, я підпишу цей закон”.

Чи можна вважати такий крок глави держави відповідальним, спрямованим на консолідацію українського суспільства, а не на його штучне протиставлення?

Звичайно, що ні!

Бо єдиний підхід, який, за існуючих реалій, є прийнятним – це передача права ухвалювати рішення з таких питань до виключної компетенції місцевих громад та їх представницьких органів.

Більше того, подібні питання взагалі перестали б бути причиною суспільних збурень, якщо в Україні була б завершена політреформа і запроваджена європейська модель місцевого самоврядування.

Про політичну адекватність

Наші великі й малі вожді ніяк не можуть засвоїти: Україна і її громадяни є такими, якими вони є. І будувати Україну можна лише з цими співвітчизниками, інших – просто немає.

Вони різні, з різними поглядами на історію і сучасність, а тому є примарними наміри привести їх до “єдиномислія”. Набагато конструктивніше – навчитися всім нам рахуватись із чужою думкою, з правом іншого на свої переконання і усвідомити при цьому потребу жити в одній державі, опікуючись її розбудовою і місцем у світі.

Це – ази демократичного устрою, які можливі на практиці за умови демократичної організації влади. Те, що маємо в Україні сьогодні, під ці критерії не підпадає. Звідси ростуть ноги подвійних стандартів у діях вищих посадовців та їх намісників на місцях, безмежна корупція, безчесність судів, а, як наслідок, – безвідповідальність і “пофігізм” багатьох співгромадян.

В Україні політики знову заговорили про вибори, при цьому лунають в основному “старі пісні про головне”: “…нинішні можновладці не такі, а ми – такі, як вам потрібно”.

Але громадяни вже бачили при владі і тих, і інших.

По великому рахунку – повернення до одноособової влади, яке відбулося при Януковичу, було зажди заповітною мрією тих же Ющенка чи Тимошенко. І нинішній конфлікт навколо прапорів скоріш за все мав би лише одну відмінність – на 9 Травня поряд з державним прапором законодавчо вимагалося б вивісити прапори УПА.

Звідси висновок: ключовою умовою здійснення системних перетворень в Україні є забезпечення докорінної зміни способу формування влади знизу доверху.

Ярослав Мендусь