В СИЗО без срока: украинская привычка

Взяття під варту – найжорсткіший запобіжний захід у кримінальному процесі. Особа, до якої він застосовується, фактично обмежується у своїх найцінніших правах: на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, користування і розпорядження приватною власністю тощо.

Крім цього, середньостатистичний українець, який перебуває під підозрою щодо вчинення злочину, утримуючись під вартою, менше їсть, гірше спить, частіше хворіє, обмежений у спілкуванні та доступі до буденних радощів. Одним словом – СІЗО.

Цими днями набуває статусу остаточного рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року в справі "Харченко проти України".

Цим рішенням Україну зобов’язали виплатити 20 тисяч євро компенсації за моральну шкоду жителю Києва Леоніду Харченку через необґрунтовано тривале досудове затримання.

Рішенням у справі "Харченко проти України" стверджено не тільки право окремої особи на компенсацію шкоди, заподіяної порушенням її прав, а й виставлено на показ усій Раді Європи системні проблеми в Україні щодо того, яким чином її суди визначають причину продовження утримання осіб під вартою і на яких підставах.

Реалії в Україні сьогодні такі, що, опинившись у СІЗО, будь-яка людина може затриматись у ньому на місяці, а то й роки без достатніх на те процесуальних підстав. При цьому вітчизняні слідчі органи і суди вважають це нормальною практикою.

По порядку. Якщо при обранні та виконанні запобіжного заходу у виді тримання під вартою керуватись Конституцією та кримінально-процесуальним законодавством, то процедурно це має виглядати так: затримання особи та її взяття під варту здійснюються лише за вмотивованим рішенням суду і на підставах та в порядку, встановлених законом.

В законі також вказані строки, протягом яких особа може утримуватись під вартою. У статті 156 КПК сказано, що утримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. Кожне продовження цього строку до 4-х, 9-ти та 18-ти місяців здійснюється тільки судом і кожного разу вищої інстанції.

Під вартою особа утримується протягом того строку, який необхідний органам досудового слідства для розслідування справи (допитів самого підозрюваного/обвинуваченого, потерпілих і свідків, проведення очних ставок, експертиз тощо).

Строк самого розслідування, до речі, теж обмежується законодавцем двома місяцями, однак може бути продовжений за спеціальною процедурою в особливо складних справах.

Отже, щонайпізніше через два місяці після того, як порушується кримінальна справа, орган слідства має підготувати обвинувальний висновок і передати справу до суду. Разом зі справою до суду передається і обвинувачений. Досудове слідство закінчено, тож і усі рішення по ньому, зокрема щодо запобіжного заходу, формально також закінчуються.

Добре, коли суд у розумні строки розглядає справу і виносить обвинувальний, або виправдувальний вирок – в залежності від того, наскільки переконливі докази вини особи зібрало слідство.

Принаймні саме таким чином співвідноситься робота слідчих і судових органів по кримінальних справах у західних демократіях. І, зокрема, через це кількість виправдувальних вироків, наприклад, у Західній Європі, становить 30-40% від усіх, які постановив суд.

Україні ж у спадок від Радянського Союзу дістався процесуальний інститут додаткового розслідування, коли суд, встановивши неповноту або неправильність досудового слідства, вирішує питання про повернення справи для організації додаткового розслідування. Це для того, щоб органи досудового слідства виправили свої помилки і якісніше попрацювали, збираючи щодо підозрюваного нові докази.

Саме через наявність можливості повернути справу на додаткове розслідування, в Україні щороку стосовно 0,2% осіб, справи яких розглядаються судами першої інстанції, постановляються виправдувальні вироки. І це на тлі того, що за даними судової статистики, наприклад, у 2009 році усього було постановлено 142,9 тисяч обвинувальних і виправдувальних вироків.

Коли суд повертає справу на додаткове розслідування щодо осіб, які перебувають у СІЗО, постає проблема підстав та строків тримання під вартою. Зазвичай, повертаючи справу слідству, суд постановляє "запобіжний захід у виді тримання під вартою залишити без зміни" і при цьому традиційно не обґрунтовує, чому він це робить.

Судді кажуть, щоб орган слідства мав кілька днів для того, щоб заново, з дотриманням процедури, вирішити питання про запобіжний захід. Кажуть, але не пишуть цього у рішеннях.

А для українських слідчих органів цієї фрази, на кшталт "одобрямс", виявляється, цілком достатньо для того, щоб "не морочитись" із отриманням постанови суду для встановлення підставності подальшого тримання особи під вартою та оновлення строків перебування у СІЗО. І ця практика в Україні є звичною.

Далі спливають і строки додаткового розслідування, і справа знову передається до суду... По цьому зачарованому колу справи можуть обертатися місяцями. А людина тим часом сидить у СІЗО, хоча санкціонований судом термін у 2 місяці давно минув...

От, наприклад, справа громадянина Барановського. Він був затриманий 2 серпня 2010 року, через три дні суд обрав йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту, потім розслідування і передача справи до суду, яку суд 29 жовтня 2010 року, зокрема, через те, що усі слідчі дії проводив неуповноважений слідчий, спрямовує прокурору для організації проведення додаткового розслідування з вказівкою "запобіжний захід… залишити без зміни". Спрямовує вперше для виконання слідством "роботи над помилками"…

Прокуратура над справою Барановського попрацювала, очевидно, незадовільно, оскільки 24 березня 2011 року вона знову повертається судом на додаткове розслідування – з тим же "запобіжний захід… залишити без зміни".

Прокуратура знову намагається дозбирати докази, а Барановський сидить, і його "законні" два місяці у СІЗО розтягнулись як гумка…

Проблема тримання під вартою у таких випадках потрапляє у замкнене коло: можна скаржитись і показувати всім очевидність неправомірних речей – як це робить, наприклад, адвокат Барановського, – але прокуратура вказує на суд, а суд – на прокуратуру.

А Барановський сидить у СІЗО…. І відбувається це, до речі, у Києві….

Крім цього та сотень інших подібних випадків проблему в Україні зі строками та підставністю тримання під вартою підтверджує й Європейський суд з прав людини (Суд) у рішенні "Харченко проти України" (тут і далі переклад та наголоси автора):

"Суд відзначає, що, хоча суд й погодив попереднє тримання під вартою заявника у своєму рішенні (про спрямування справи щодо Харченка на додаткове розслідування – авт.)…, він не встановив строку його подальшого тримання під вартою й ніяк не обґрунтував своє рішення… Це поставило заявника у стан невизначеності щодо підстав для їх продовження.

У цьому зв’язку Суд повторює, що відсутність будь-яких підстав у судових рішеннях, що санкціонують тримання під вартою протягом тривалого часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленому у статті 5 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод...

За таких обставин Суд вважає, що рішення районного суду… не забезпечило заявнику адекватний захист від свавілля, який є важливим елементом "законності" тримання під вартою у сенсі статті 5 §1 Конвенції…".

Втім, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Харченко проти України" не обмежився тільки тим, що визнав порушення прав конкретного українського громадянина: "Суд уже розглянув та визнав порушення статті 5 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у низці справ, що стосується практики тримання обвинувачених під вартою тільки на основі того, що обвинувальний висновок був переданий до суду першої інстанції.

Суд неодноразово встановлював, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретної правової бази або чітких правил, що регулюють їх положення, – у результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи на невизначений строк без судової санкції – несумісна з принципами правової визначеності та захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції та принципу верховенства права".

Далі ще гірше: "Суд відзначив, що встановлені у даній справі порушення статті 5 Конвенції можна вважати систематичними в практиці України. Це тримання під вартою в період між завершенням досудового слідства та розгляду справи в суді, коли обвинувачений тримається під вартою "за звичкою" й без будь-якого судового рішення…

Одна з найбільш поширених проблем – відсутність будь-якого переконливого обґрунтування рішення про тримання під вартою – також відзначається як системна. Суд відзначив, що при "тривалих строках тримання під вартою національні суди часто посилаються, якщо взагалі посилаються, на один й той самий набір підстав протягом усього періоду тримання заявника під вартою…

Цю проблему, мабуть, найбільш складно вирішити, оскільки це пов’язано з вмінням та бажанням суддів висловлювати правові аргументи своїх рішень. Але законодавець тут може зіграти свою роль, прискоривши ухвалення сучасного кримінально-процесуального законодавства…".

Харченка тримали під вартою "за звичкою" два роки і чотири місяці. Барановський сидить без належного оформлення строку тримання під вартою щонайменше від 29 жовтня 2010 року.

За Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод на державу-відповідача покладається обов’язок вжити відповідні заходи для забезпечення прав заявників, у справах яких Судом встановлені порушення Конвенції.

"Такі заходи повинні бути вжиті й стосовно інших осіб, які перебувають у стані, аналогічному стану заявника, зокрема, шляхом вирішення проблем, які призвели до висновків Суду".

Перевірка головного слідчого управління Міністрества внутрішніх справ України
(PDF, 539 Кб)

Постанова апеляційного суду м. Києва від 17.12.2010 (відмова в апеляції) 
(PDF, 942 Кб)

Постанова апеляційного суду м. Києва від 05.08.2010 (про взяття під варту) 
(PDF, 805 Кб)

Постанова Оболонського районного суду від 23.03.2011
(PDF, 3,87 Мб)

Постанова Оболонського районного суду від 29.10.2010
(PDF, 3,13 Мб)

Олена Міллер, для УП