Реформа пенсионной системы: модель нуждается в изменениях

Пенсія: хто за неї відповідає?

Призначення пенсії – це заміщення людині заробітної плати по закінченні нею суспільно-корисної діяльності/роботи/служби в зв'язку з настанням певного віку або інших, визначених законами, підстав.

Хто повинен подбати про таке заміщення заробітку пенсією громадянину, який працював у державі?

Логічна відповідь – держава, громадянин та його працедавці, надалі – роботодавці.

Звідси випливає й розподіл відповідальності за майбутню пенсію серед цих трьох суб'єктів у більшості розвинених країн світу.

Таблиця 1. Розподіл відповідальності за пенсійне забезпечення

Як видно, засоби заміщення заробітку пенсією формуються на трьох рівнях:

– держава;

– роботодавець;

– і сама людина (працівник).

В узагальненій на основі західноєвропейського й північноамериканського досвіду, пенсійне забезпечення на кожному з таких рівнів представлене відповідними інституціями, як державними, так і приватними. Вони забезпечують виплати зі створених для цього джерел: бюджетів, фондів, резервів тощо.

Таблиця 2. Узагальнена модель пенсійного забезпечення

Відповідальність за пенсію по-українськи

В СРСР частка держави у відповідальності за пенсійне забезпечення громадян складала 100%.

В Україні за 20 років нічого не змінилося: ті, хто працюють, не дбають про майбутню пенсію та продовжують розраховувати на державу, а конкретні роботодавці, у тому числі й держава, не збираються нести відповідальність за пенсійне забезпечення своїх працівників.

Звичайно, роботодавці сплачують значні суми внесків до державного ПФ, відшкодовують йому чималі суми витрат на виплату й доставку державних пенсій усім, хто вже вийшов на заслужений відпочинок. Проте, майже ніхто з них не дбає про пенсію саме своїх працівників, які віддають роботі/службі на такого власника чи державу – кращі роки життя.

Модель, яка пропонується урядом у єдиному варіанті реформування пенсійної системи, базується на трьох рівнях формування джерел виплат пенсій.

Таблиця 2. Узагальнена модель пенсійного забезпечення після реформи. Варіант уряду

*– наприклад, 7,5 копійок із кожної гривні, що сплачується абонентом за послуги мобільного зв'язку, у результаті більше 50 мільйонів користувачів обкладаються архаїчним "податком на розкіш".

Проте, рецепти для "лікування" першого рівня, що пропонуються урядом – підвищення пенсійного віку, обмеження розмірів пенсій тощо – попри їхню непопулярність і "обґрунтованість", не дадуть очікуваного ефекту.

Третій рівень у нинішніх умовах також не має перспектив розвитку з огляду на низькі офіційні зарплати працівників та відсутність у власників, у тому числі держави – корпоративної соціальної відповідальності.

Другий рівень із Накопичувальним фондом також принципово відрізняється від більшості європейських країн, а його запровадження ляже значним тягарем на бюджет.

Хто й за який рахунок буде компенсувати витрати, пов'язані зі зменшенням надходжень до солідарної системи – наразі невідомо.

Якщо це буде здійснюватись державними "пенсійними" облігаціями з гарантованою дохідністю, що визначатиметься за формулою "ставка інфляції + 3%", то що заважатиме маніпулювати макроекономічними показниками тому, хто їх розраховує й емітує цінні папери? Або вмикати "друкарський" верстат для виплат? Або перекладати зобов'язання по виплатах на майбутні покоління?

Чому нашим дітям і дітям наших дітей вперто нав'язується одна-єдина модель із Накопичувальним фондом, що працює лише в Болівії, Сінгапурі та, частково в Росії?

Можливо, урядовці розуміють, що до початку перших виплат вони давно вже будуть на пенсії, і не нестимуть відповідальності за результати "реформ"? Можливо, в адміністрації президента мають рацію: у сьогоднішніх реформах "багато речей є незрозумілих навіть для тих, хто сам ці реформи робить".

Оберемо європейський шлях?

У країнах, які прийнято називати цивілізованими, майбутня пенсія – це законна виплата винагороди людині, що її заслужила за свою працю. Працю, результати якої використовуються державою або приватним власником уже сьогодні.

Саме таке розуміння пенсії прийнято цими державами та роботодавцями, які очолюють там бізнес.

Тому реалізовані ними моделі пенсійних систем при всіх відмінностях мають загальну основу:

1) резервування частини зарплати працівників і доходу корпорацій для потреб пенсійного забезпечення тих, хто вже вийшов на заслужений відпочинок, та тих, хто вийде на пенсію в майбутньому;

2) покриття державними фінансами (резервами, фондами, бюджетами) дефіциту, який може виникнути при недостатності вищезазначених коштів для відповідності пенсійного забезпечення громадянина соціальним стандартам на рівні, не нижчому від прийнятого в державі мінімального коефіцієнта забезпечення.

Якщо сума щомісячних надходжень коштів пенсіонеру з усіх джерел недостатня для задоволення мінімальних поточних потреб цивілізованої людини – "прожитковий мінімум" – держава зобов'язана дотувати його витрати, незалежно від стажу роботи за наявності в нього 5-10 років перебування в громадянстві країни.

Пенсійне забезпечення там здійснюється, як правило, з використанням трьох джерел коштів, наведених у Таблиці 1.

Принциповим моментом для цих пенсійних систем є ступінь поєднання обов'язкової та добровільної участі в сплаті внесків до них роботодавцями та працівниками.

У державній системі (перше джерело) сплата страхових/пенсійних внесків роботодавцем та найманим працівником є обов'язковою, хоча й може мати відмінності в пропорціях. Як правило, розподіляється від 0% до 50% суми внеску за рахунок працівника.

У пенсійних системах, що виконують функції доповнення державної системи (другий рівень), обов'язковою є участь як мінімум одного із платників внесків – роботодавця або найманого працівника, або іноді – солідарна участь їх обох. Більше того, корпоративні пенсійні системи другого рівня являють собою приклад поєднання інтересів держави, власника/роботодавця й працівників або профспілок, та зменшують напругу в трикутнику "капітали-капіталісти-споживачі".

Що стосується виплат із третього джерела, або третього рівня, то участь у системі недержавного пенсійного забезпечення є добровільною, як для працівника, так і для роботодавця.

Хоча, як показує досвід, за домовленістю між роботодавцями й профспілками можуть установлюватись умови обов'язковості. Наприклад, роботодавець не буде мати права необґрунтовано відмовитись від сплати внесків до НПФ, якщо він розпочав її та/або, якщо така сплата передбачена колективним договором, або працівник теж розпочав сплату внесків на паритетних засадах – солідарно з роботодавцем).

Вдаючись до реформування власних пенсійних систем, ці країни все більше уваги приділяють посиленню ролі додаткової, недержавної пенсійної системи. Наприклад, в Італії таку систему розглядають у якості важливого чинника успіху реформи.

 Таблиця 4. Прогноз зміни коефіцієнта заміщення після реформи пенсійної системи Італії

* – за умови 35 років сплати внесків і виходу на пенсію в 60 років; роботодавець сплачує в середньому 24%, працівник – 8% зарплати.

** – внески до НПФ приймаються на рівні 8,91% заробітної плати.

Джерела: "Workshop on pension schemes". – Turin:ITC ILO, 2006; Pension Reform.-Roma: INPDAP, 2006.

Люди, хоча й не одразу, але поступово усвідомлюють необхідність змін, формують відповідні очікування й будують плани на майбутнє.

На жаль, запропонована урядом модель пенсійної системи не тільки не гармонізує з європейськими підходами, але й не подає нам подібної перспективи.

Модель реформування системи поки що не відповідає пенсійним очікуванням громадян та фінансовим можливостям держави. Тому подальше її обговорення породжує демагогію, спротив і втрачає сенс.

Адже насамперед, суспільству, а не "робочим групам", слід визначитись: яка модель пенсійної системи потрібна Україні для досягнення мети – європейського коефіцієнту заміщення?

Олександр Ткач, полковник запасу, військовий пенсіонер, кандидат технічних наук, доцент, спеціально для УП