Без намерения на собственный приговор
"Єдине, що потрібно для тріумфу зла – це те, щоб хороші люди нічого не робили".
Едмунд Берк
Коли читаєш посеред стрічки новин рядки про те, що генеральний прокурор України Віктор Пшонка впевнений, що у екс-президента Леоніда Кучми не було наміру вбивати журналіста Георгія Гонгадзе, одразу переконуєшся в тому, що попри майже 20 років незалежності, досі живемо у викривленій реальності на ймення Україна.
І справа не в тому, що "цей генпрокурор", якому за посадою належить звинувачувати "того президента", перебирає на себе функції його адвоката, а його підлеглі на місцях готові заради банального виконання плану шити справу тисячам справді безневинних бідолах.
Ніби тестеві одного з флагманів олігархічної верхівки бракує захисників і тому треба ще одного додати – в погонах і з щирою впевненістю у лише трохи зіпсутій "білизні та пухнатості" підслідного.
Річ в іншому: віртуальність системи, яка стабільно реформується, чи реформаторськи стабілізується на теренах України вже давно виливається поза вінця загальносвітового келиха абсурду.
Таке враження, що більшість соціальних, політичних і нарешті – світоглядних проблем, які визначні філософи минувшини окреслили для людства, проходять апробацію саме на цій землі, а її населення – просто піддослідні.
Ще Карл Маркс застерігав своїх послідовників не реалізовувати його ідей на слов’янському просторі через низку культурних й економічних особливостей тодішньої царської Росії. Що з того вийшло – знаємо чудово з власного досвіду і наслідків 70 років "бурхливого розвитку в прямуванні в нікуди".
Співвітчизник Маркса Фрідріх Ніцше, тим часом, нагадував, що протягом найтривалішого періоду історії людства, який називають доісторичним, вартість чи негідність певної дії оцінювали за її наслідками, а власне дію, як і її причину, майже не брали до уваги.
Натомість згодом (мабуть, на превелику радість Леоніда Кучми і його вболівальників) люди крок за кроком дійшли до того, що вирішальне судження про вартість учинку виводили вже не з його наслідків, а із причин, які спонукали до нього.
Якщо філософ мав слушність і українці нині цілковито погоджуються з "лінією звинувачення" Генпрокуратури на адресу колишнього президента, то, можливо, й суду як такого не треба. Все і так зрозуміло: не було наміру – на має бути й вироку.
Все, виявляється, можна вирішити на рівні відчуттів, віри та просто доброти прокурів, суддів та співчутливих громадян до долі сивочолого пенсіонера.
Річ інша, що факт передчасної смерті талановитого журналіста, сина, чоловіка, батька, друга від цього не перестає бути доконаним фактом. Того, що сталося, звісно, жоден суд і вирок не змінять.
Але, якщо їх висновок чинний генпрокурор своєю заявою бодай приблизно спрогнозував і суспільство це проковтне, тоді можемо з впевненістю казати – черговий тест з моральної деградації над українством дав позитивний результат.
І цей стан справ не до снаги змінити ані судовій реформі, ані іншим паперово-чиновницьким рокіровкам, про які так любить останніми роками звітувати будь-яка владна команда.
Бо, як свідчить досвід, жодна з цих змін не відбувається на тому рівні, з якого починаються справжні суспільні перетворення. Максимум, на що поки може розраховувати громадськість, це мімікрія – банальна адаптація, пристосування до видозмінених умов, продиктованих новим-старим чиновницьким апаратом, урядом, президентом.
І що в цій ситуації викликає найбільший сум, це готовність громади миритися з таким порядком, зневіра у власних силах і "кухонна замкнутість" усіх революційних (чи навіть й еволюційних) починань.
Улюбленим аргументом на користь консервації "поганих обставин навколо своє хати скраю" є впевненість у тому, що попри твоє власне "хочу" і "можу", все якось там собі і так складеться, бо так не буває, щоб було ніяк. Принаймні, думається, буде все, як завжди…
Як не парадоксально це може прозвучати, але ці очікування на спіральність стану безвиході справджуються лише завдяки поширенню зневіри та недовіри серед усіх верств населення України.
Люди не довіряють не лише судам, суддям, законам, ними ж обраним посадовцям, сусідам, новинам і, зрештою, навіть самим собі.
На таких настроях мас нічого путнього збудувати не реально. Бо підстав для змін нема, немає чіткого соціального запиту на справжні реформи, бракує людського ресурсу для їх впровадження і готовності стійко терпіти потрібні для вигідного спільноті результату власні індивідуальні незручності.
Хтось може одразу закинути авторові надмірну теоретичність суджень, мовляв, актуальне сьогодення є надто складним і в кожного знайдеться чимало пояснень власних вчинків: логічних, обґрунтованих і по-людськи природних.
В тому то й суть проблеми, що за час свого еволюційного поступу людська свідомість навчилася з найбільшою легкістю продукувати самовиправдовувальні аргументи.
Поза ними люди рідко бачать схожість своїх болячок з переживаннями інших індивідів. Вперто переконані у своїй унікальності й неповторності і часто відкидають думку, що всі вони можуть мати спільний корінь, масштабнішу проблему, вирішити яку одинаку не до снаги, а от разом…
І цей принцип може стати дієвим інструментом змін у найширших колах, але тільки тоді, коли критична маса людей відмовиться від замкненості в мушлі обмеженості власних мук.
Йдеться в цьому контексті про будь-які верстви населення: простих робітників, чиновників, журналістів, інтелігенції, суддів, прокурорів, урядовців і президентів. Що характерно, усім їм (і особливо останнім), має бути притаманний принцип відповідальності за власні вчинки: зумисні, випадкові, рефлекторні та інші.
Звісно, добровільно погодитись на його вплітання в повсякденне життя під силу не всім – когось потрібно змусити зробити відповідне щеплення. Навіть шляхом справедливого суду та суворого вироку у кожній справі минувшини і сучасності, якої не можна просто так пробачити. Якщо українська спільнота – це спільнота Людей…
Саме людей! Але які пам’ятають про життя іншої людини (і не однієї) загублене системою, частинкою якої вони і є! Поки мовчимо і нічого не робимо!
Юрій Залізняк, для УП
