Реквием по суверенитету

Історія, поза канонами, спонукає дати премію імені Альфреда Нобеля лібералізму. За те, що призвів до розпаду СРСР і прискореної глобалізації світу. Правда, перелік його номінантів буде надто довгим й, мабуть, спірним. 

Прості, а тому досконалі постулати лібералізму стали емпіричною базою інтеграції Світів, їх модернізації. Цифровою англомовною революцією в кіберпросторі вони зламали світоглядні стереотипи і унеможливили війну цивілізацій. Не виключено, що разом із ядерною зброєю. 

Свобода особистості, ринкові відносини, збудовані на приватній власності і "мінімальна держава" постійно реалізують вимогу laissez-faire (давайте діяти), дають шанс на стабільність, справедливість і добробут для всіх. "Новий курс" Рузвельта перетворив лібералізм в інструмент тривалого економічного прориву. Зрозуміло, разом із Кейнсом. 

Іменуючи державу "нічним сторожем", лібералізм прирік її суверенітет. Вкупі з глобалізацією це наблизило час до фундаментальної реформи світопорядку після того, як Вестфальська угода дала світові війни структурованих держав-територій. 

Спорохнявілий на той час суверенітет отримав нове життя в абсолютній монархії. Це був глобалізаційний відплив. Війна всіх проти всіх, за визначенням Томаса Гоббса. Перед тим Олександр Великий, без перебільшення, почав першу хвилю глобалізації, кинувши виклик первородному суверенітету. 

Після того, як Корфінянський Конгрес міст-полісів обрав його Архістратегом всіх греків, разом із Демосфеном в жертву були принесені і суверенітети. Це був і перший досвід з поширення цінностей імперії на всю ойкумену Гекатея Мілетського. 

Глобалізація колонізацією нових імперій не витримала у ХІХ столітті натиску "держав-націй", які поринули в бурхливі процеси індустріального капіталізму. Виник культ суверенних націй. Групи людей, що оголошували себе нацією, захищали єдині цінності, цілі і бажання дотримуватись спільного способу життя, думок, дій. 

Вони також вимагали абсолютного невтручання у свої суверенні справи. Британія, змагаючись за світове домінування, у ХІХ столітті навіть розробила "експортну" доктрину "ліберальної демократії". 

Неоліберальна постіндустрія, Федеральна резервна система США і нові інтелектуальні технології в середині ХХ століття остаточно повернули світу глобалізацію. Як домінуючий спосіб його розвитку. На цей раз без грубого насилля і кривавих жертв. Якщо не брати до уваги В’єтнам, Афганістан, Ірак. 

Лібералізм завдав нищівного удару плановій командній економіці Маркса-Леніна, а глобалізація розчавила комуністичну тоталітарну імперію. З холодною війною, розпочатою після Фултонської промови Черчилля, було покінчено. 

В 1985 році Рейган, доктриною "нового глобалізму", запускає новий двигун глобалізації. Проти світового комунізму. Це попри те, що автентичний марксизм завжди ненавидів суверенітет. Бо у пролетарія немає батьківщини. 

Настає ера вестернізації. Відбувається швидка модернізація незахідних традиціоналістських суспільств за зразком ліберальних демократій західного світу. Її забезпечує на 80% англомовний Інтернет. 

Спроба припинити поширення західної секулярної культури іранською революцією, провалилась. Але асиметрична відповідь підняла спалахи релігійного фундаменталізму, політичного сепаратизму, ізоляціонізму і культурного традиціоналізму. 

Це оживило міжнародний тероризм – найбільшу загрозу для трансформації сучасної цивілізації. 

Саме він, цинічно витлумачивши принцип національного самовизначення Вудро Вільсона – "один етнос, одна держава", намагається розколоти цивілізаційну інтеграцію і збудувати на руїнах глобалізації ісламський халіфат. Новий імперський суверенітет. 

Спроби зупинити глобалізацію виглядають жертовною непокорою минулого майбутньому. Спарта і Афіни, що перші вчинили опір глобалізації, програли. Це перетворило їх на провінцію македонських царів, а потім і Великого Риму. Назавжди. 

Сполучені Штати виступили локомотивом колективізацій суверенітетів. Бо інакше розширення імперій вже неможливе. Цей процес швидко девальвує і статус суверенних держав. Вони втрачають право на законне насильство і змушені інтернаціоналізовувати національні правові системи. 

Пріоритети прав і свобод людини оголошуються вищими державних інтересів. 

Формується глобальний ринок з єдиними правилами гри на чолі з 83 тисячами ТНК. Під їх контролем – половина світового виробництва і майже 2/3 світової торгівлі. Це основні агенти глобалізації. Вони домінують всюди. Перед ними відступають уряди і парламенти. 

Політику глобалізації забезпечують майже три сотні міждержавних світових організацій. У цьому їм сприяють 5,5 тисяч недержавних міжнародних організацій, які забезпечують соціальну інтеграцію. 

Це так змінило світ, що толерантний президент ФРН Герцог в Давосі раптом запропонував покінчити з "анархією" політики національних інтересів і перейти до "глобалізованої зовнішньої політики як внутрішньої політики світу". 

Погодимось, що це виглядає дещо несподівано на тлі обережних галсів політики канцлера Меркель. Може тому, що більша частина народів, людей в країнах ЄС вважають себе, в першу чергу, європейцями, а вже потім німцями, французами, італійцями… 

Доктрину лорда Керзона про державу як фігуру на "великій шаховій дошці" Бжезинського, час здати в архів. Виникло і діє суспільство плюралістичних інтересів. 

Громадянська лояльність в ньому послаблена. Як і відданість, так би мовити, "прапору" та іншим державним символам. Звичайно, події у Львові 9-го травня до цього жодного відношення не мають. 

Не дивлячись на опір диктатур та військовий терор, молодий арабський світ, не дуже обтяжений думками про етнічну ідентичність, відкрив сакральні шлюзи для глобалізації. Зруйнована остання лінія оборони державних суверенітетів, які, згідно із Жаном Боденом, "є найвищою, абсолютною і вічною владою над громадянами і суб’єктами спільноти". 

Глобалізація ніяк не вплине на національну ідентичність арабів, якщо під такою не розуміти бідність і стагнацію. Японці ж залишились японцями. 

Роль світового захисника суверенітетів, які терплять наругу від глобалізації, взяла на себе Росія. Власне, це основна модель її зовнішньої політики, якщо глибоко не оцінювати мобілізаційну ідею "Русского мира". 

Як і політичний нейтралізм, це пасивний, інерційний шлях розвитку… Він не веде до реальної модернізації і обмежує інноваційну стратегію, прирікаючи на постійне подолання кризи закритих суспільств: корупції та клієнтизму, тіньового розподілу національного багатства, соціально-політичного опору суспільства. 

Протидія глобальному ринку і обмеження доступу до національної господарки ТНК, мінімізують імпорт високотехнологічних інвестицій і нових ринкових ідеологій. Обтяжена застарілою індустрією, надмірно високою часткою ренти в національному доході, держава все більше перестає залежати від людей. 

Правлячі еліти прозоро не звітують перед виборцями, що викликає тривалі конфлікти. Розподіл національного багатства відбувається непропорційно і несправедливо. Рівень забезпечення свобод неадекватний ліберальним демократіям. Це суттєво деформує внутрішній суверенітет і не сприяє стабільності держави та ефективності влади. 

Тим більше, що основою процвітання все більше стають соціальні ініціативи людей, які і визначають їх життя. Соціальні інститути сьогодні стали набагато важливіші, аніж матеріальні ресурси держави. За цей простий висновок Дуглас Норт став нобелівським лауреатом. 

Важливо ще раз прочитати Декларацію прав людини і громадянина 1789 року, яка проголосила генеральний принцип для національного суверенітету: "Якщо немає забезпечення гарантій прав людини і немає розподілу влади, то немає конституції взагалі". 

Мужність правителів полягає в тому, аби визнати неможливість в сучасному світі зберегти нейтральність до основних подій, що в ньому відбуваються. Як і неможливо зберегти повний суверенітет відносно інтересів глобалізованого світу. 

Включення в глобальний процес розвитку є неминучим. Ігнорувати його не вдасться нікому. За винятком, мабуть, одіозних політичних режимів. Вони, рано чи пізно, як Афіни і Спарта, впадуть під тиском цивілізаційного мейнстриму. Через глибокі і витратні внутрішні кризи, громадянські конфлікти і пасіонарні революції. 

Єдиний вихід – якнайшвидше "осідлати" хвилю глобалізації. Завдання надскладне. Зрозуміло, якщо проти цього не будуть і далі боротися національні "вузькі олігархії". Спроба реалізувати його з 2005 по 2010 рік в Україні провалилася. 

Глобалізація, без сумніву, змінює стратегію забезпечення національного інтересу і захисту культурно-історичної ідентичності. Констатуючи це, входимо в нездоланне протиріччя. 

З одного боку – конституційним обов’язком держави є захист державного суверенітету. З іншого, – долучаючись до глобального простору, держава відкриває власний та інтернаціоналізує його. 

Суверенність держави і центральної влади вже не можуть бути суто національною категорією. І не тільки тому, що міжнародне право стає внутрішніми правилами. 

Ухвалення основних рішень зі стратегічного розвитку країни неможливе без участі наднаціональних глобальних інститутів (ООН, ОБСЄ, МВФ, ВТО, ОПЕК, НАТО, G-7(8), ОЕСР…) і, головне, глобального ринку з його правилами гри. 

Інше – ілюзія і шлях до ізоляціонізму.

Реальність така, що національний інтерес сьогодні визначає рівень захищеності держави в умовах глобалізації, якість її суверенних можливостей. Перш за все, в забезпеченні національної безпеки. Якщо такий інтерес усвідомлений і чітко визначений. 

Відсутність політики національного інтересу і національної безпеки швидко перетворює державу із суб’єкта глобального процесу в об’єкт. Він може бути тільки "премією" переможцю. 

Учасники глобалізації на чолі із США та ЄС постійно гармонізують стратегії національної безпеки із глобальними викликами. Це аксіома. Глобалізація одночасно продукує системні і, часто, асиметричні ризики і загрози. Для їх подолання національних ресурсів вже недостатньо. Потрібна консолідація зусиль. 

Окрім того, протистояння глобалізації примушує її двигун працювати ще інтенсивніше. Тому всі суб’єкти глобальної коаліції посилюють роль і функції спеціальних антикризових центрів, які відповідають за політику національної безпеки (США, Німеччина, Польща тощо). 

Великобританія, Франція терміново створили власні Радбези для стратегічного планування, попередження викликів і загроз національній/глобальній безпеці та управління кризами і конфліктами. 

Крупні аналітичні ситуативні центри, "групи наймудріших" надають урядам обґрунтовані пропозиції із забезпечення національного інтересу. Вони включені в систему стримувань і противаг, що забезпечує неупередженість і незалежність політичної влади. 

Волтер Андерсен визначив результат глобалізації як появу принципово нової цивілізації, що прийде на зміну закритим суспільствам зі своїми суверенітетами. Це буде істинно єдиний світ. Такий собі "глобальний поліс", що остаточно зламає Вестфальський устрій. 

Можливо, схожий на сучасний Сінгапур із кіберократією та електронним урядом, де стосунки між владою і громадянами здійснюються, переважно, через комп’ютер. 

Протистояти глобалізації може тільки сильний суверен. Сильніший її носія. Наприклад, Китай. Але не може бути вічною стратегія зростання тільки на основі експорту. Зміна цієї політики швидко змінить і Піднебесну. 

Альтернатива глобалізації, як і неолібералізму, не в національному протекціонізмі, а в новій ері глобалізації світу. 

Без сумніву, це буде однополярний світ з "особливим людством на особливій Землі". 

Можливо, це єдиний шлях до свободи людства і його прогресу. Бо, як висловився Токвіль: "Хто шукає в свободі чого-небудь іншого, аніж її самої, той створений для рабства". 

Правда, якщо серйозно не сприймати зауваження Карла Поппера, що спроба побудувати рай на Землі неминуче веде до пекла. 

Степан Гавриш, для УП