Цивилизационная модернизация: организация власти

Будь-яка легітимна влада спирається на суспільний інтерес. Відповідно, її організація здійснюється таким чином, щоб реалізовувати цей інтерес. Ми визначили, що основу українського суспільного інтересу може скласти держава-партнер, як модель сприяння особистого інноваційного розвитку громадян.

Тепер необхідно сформувати засади організації влади, яка дозволить реалізувати суспільний інтерес.

Влада без відповідальності

Перекроювання Конституції вздовж і впоперек за повноваженнями, нажаль, не супроводжується процесом посилення відповідальності. Очевидно, що більші повноваження покладають більшу відповідальність.

Однак, не в нашому випадку.

Класична теорія демократії передбачає розподіл гілок влади для уникнення узурпації, і, водночас, покладає відповідальність на конкретні органи чи особи в рамках кожної гілки. Слідуючи цим принципам, Конституція України визначає найвищим законодавчим органом – Верховну Раду, судовим – Верховний суд, а виконавчим – кабмін.

Залишається питання: а що очолює президент?

Ситуація стає ще більш дивною в міру зростання можливостей президента впливати на формування виконавчої влади, якими наділяє його новий закон "Про центральні органи виконавчої влади".

Отже, фактично президент має найбільше виконавчих повноважень, але за провал виконавчої влади має відповідати прем'єр. З іншого боку, відсутність персональної відповідальності президента за конкретний напрям ставить його над політичним процесом, над розподілом гілок влади. Як у випадку з диктаторами.

Таким чином, можливість узурпації, елементи якої ми спостерігаємо, закладені в самій організації влади.

Організація влади в державі – партнері

Одна із ключових методологічних помилок більшості реформ – це імпорт принципів прозорості та відкритості влади. Ефективність влади в демократичних державах не є наслідком реалізації цих принципів, а скоріше – наслідком реалізації принципу політичної відповідальності.

Прозорість і відкритість вимагають відповідальних активних громадян, або ж розвинутого громадянського суспільства. Однак, самі по собі ці принципи їх не створюють. Таким чином, відкрите й прозоре збагачення українських обранців завдає зовсім незначної шкоди рейтингам політичних сил.

Відповідальність влади й громадян виростає із практики реалізації механізмів політичної відповідальності, закладених у системі організації влади.

Німецький міністр оборони подає у відставку через плагіат зовсім не тому, що цей факт став відомий. Як і в Україні, він міг би наняти антикризових піарників, хороших адвокатів для суду й перевести цей скандал у поганий спогад. Насправді, він подає у відставку, тому що продовження скандалу знищить рейтинг його політичної сили на наступних виборах. І це вже питання не особистих політичних якостей та амбіцій.

Важливою складовою настання політичної відповідальності є чіткі межі повноважень і персоналізація.

Громадянам дуже складно ідентифікувати, хто саме несе відповідальність за виконання політичних рішень – коли повноваження розпорошені між різними органами влади та політиками, а президент взагалі стоїть понад усім. Таким чином, кожна гілка влади має мати чітку персоналізацію відповідальних за рішення: законодавча влада – коаліцію, виконавча влада – президента, судова – голову суду.

Далі, політична відповідальність випливає з легітимності влади.

Найвищу легітимність дають прямі вибори. Відповідно, керівництво кожної гілки повинно формуватись через пряме обрання. Це дозволить зберігати незалежність кожній гілці влади у взаємовідносинах один з одним.

Фактично, персоналізація повноважень і пряма легітимність стають джерелом відокремленої відповідальності.

Українська виборча система

Історія української виборчої системи – найкращий приклад того, як вирішення проблем здійснюється через запозичені рішення. Позичаючи одну за одною виборчі системи, українські політики намагаються де-юре забезпечити вищий ступінь прозорості та відкритості, а де-факто – власне проходження у владу.

Поразка пропорційної моделі 2007 року, яку завдали "тушки", змушує експертів шукати нової моделі виборів. На сьогодні більшість схиляються до скандинавського підходу регіональних відкритих списків. Не вдаючись до критики даної моделі, важливо наголосити, що помилковим є сам підхід пошуку рішення українських проблем закордоном.

Насправді, український інтелект давно вже мав сформувати власну модель виборів, відповідаючи на ті виклики, які стоять перед українським суспільством.

Отже, ключові проблеми, які має розв'язати українська виборча система:

– забезпечення політичної відповідальності на рівні партій і політиків;

– розвиток політичних партій у цілому по країні;

– розвиток партійної демократії й конкуренції лідерства;

– формування стійких коаліцій;

– реалізація передвиборчих програм.

Забезпечити дані позиції можуть вибори, які відбуваються у два тури, де перший тур відбувається за пропорційною системою в багатомандатному окрузі, а другий за мажоритарною в одномандатних округах.

Основним суб'єктом таких виборів є політичні партії та їхні блоки. У першому турі вони реєструють списки кандидатів до парламенту. Голосування здійснюється в багатомандатному окрузі, за результатами якого до другого туру виходять партії, які подолали прохідний бар'єр.

У другому турі кандидати від партії, подані в списку до першого туру, розподіляються партією між одномандатними округами й змагаються за голоси виборців.

Запропонована модель має низку позитивних ефектів.

По-перше, результати першого туру персоналізують політичну відповідальність на рівні політичних сил, чого немає у випадку стандартної мажоритарної системи.

По-друге, існування двох турів впливає на стратегії консолідації зусиль основних гравців: політичні сили починають формувати неформальні союзи з виникнення потенційних коаліцій. Це прискорить процес формування влади після виборів.

По-третє, другий тур закріпляє політичну відповідальність на персональному рівні депутата, який представляє конкретний округ у рамках конкретної політичної сили. Такий депутат є суб'єктом, оскільки пройшов публічну кампанію, декларував власні позиції, і несе відповідальність перед конкретними виборцями.

По-четверте, необхідність перемогти у великій кількості мажоритарних округів впливає на стратегію формування списку. Зокрема, список не може містити "тушки", водіїв, секретарок тощо, оскільки вони мають значно менші шанси перемогти потенційних суперників у мажоритарному окрузі. Разом із цим, зменшується викривлення територіального представництва в головному законодавчому органі, де на сьогоднішній день 40,4% обранців представляють два регіони: Київ і Донецьку область. Як позитивний наслідок тут також можна розглядати загальноукраїнський розвиток регіональних партійних структур, а не офісів у Києві.

По – п'яте, депутат, обраний від одномандатного округу – це самостійний політик у політичній силі, і перетворити його на "тушку" досить складно. Фактично, зміна якості передвиборчого списку змінює характер внутрішньопартійної боротьби й поведінку виборців, які голосують уже не тільки за лідера партії, а й за свого представника.

Нарешті, ще один позитивний момент – це покращення рівня представництва та розподілу голосів виборців. Виборець, який проголосував за політичну силу, що не пройшла бар'єр, має можливість ще раз проголосувати, і отримати представництво своїх інтересів в особі депутата.

Очевидно, що сама по собі система виборів ще не гарантує забезпечення ключового принципу – політичної відповідальності. Тому мають бути додаткові нормативні положення, які його закріпляють. Зокрема, перевибори Ради в цілому у випадку розвалу коаліції, чи перевибори в одномандатному окрузі в разі зміни фракції депутатом чи виходу з партії.

У продовження розвитку системи політичної відповідальності влади: вибори до парламенту мають відбуватись одночасно з виборами президента.

Попри всю суперечливість такого підходу, його основна перевага полягає в тому, що поєднання таких виборів дозволяє уникнути системи "співіснування", коли падіння підтримки політики президента приводить до перемоги в парламент опозиційних сил. Оскільки в нашій моделі влади виконавча влада очолюється президентом – "співіснування" може мати руйнівні наслідки.

Важливо, щоб одночасність виборів була обов'язковою, незалежно від того чи вибори дострокові.

Фактично, політична відповідальність двох гілок влади тісно пов'язана. У випадку, коли президент хоче розпустити Раду – він має бути готовий і до власних перевиборів. Коли ж Рада хоче оголосити імпічмент президенту, то правильність цих дій теж має підтвердитись через переобрання.

Щодо виборів голови суду, то вони теж мають здійснюватись на основі прямого голосування. Однак, враховуючи специфіку судової гілки, мають бути розроблені чіткі критерії, які визначають професійний рівень, досвід і незалежність кандидатів.

*     *     *

Запропонований нарис, знову ж таки, є спробою узагальнити ключові позиції для виникнення суспільного інтересу. Його основою в питанні організації влади має бути політична відповідальність і пряма легітимність.

У державі-партнері влада в рамках кожної гілки має прямий мандат суспільства, а отже, є представленням і продовженням його інтересів і вибору.

Очевидно, що ризик понести відповідальність за відхилення від задекларованих позицій зробить владу більш відкритою, прозорою, і партнерською щодо виборців-громадян.

Віктор Андрусів, кандидат політичних наук, спеціально для УП