Обманчивые образы будущего: жирный крест или надежда на выживание

Ми вже розглянули причини відсталості України й нездатності побудувати сучасну демократію – встановлення класичного олігархату. При цьому економічні проблеми держава вирішує перекладанням проблем на плечі громадян, через регулярне підвищення цін на все, під гаслами про нібито необхідність проведення "непопулярних" реформ.

Олігархізація всієї країни

"Хоча багато політиків і передбачали негативні наслідки, але в нас ніколи не було олігархів".

Лєшек Бальцерович, виступ у Вищій школі економіки Росії 18 лютого 2011 року

"Непопулярні реформи" не можуть тривати десятки років. Польщі було достатньо трьох років, щоб стати на шлях розвитку за "планом Бальцеровича", причому їм удалось уникнути впливу олігархів на політику.

У нас, на жаль, у ті смутні часи таких світлих голів при владі не знайшлося. Зате тепер до управління державою допускаються тільки ті, хто має економічну чи "сімейну" залежність від олігархів.

Ця залежність проявляється на всіх рівнях владних інститутів.

У розвинених країнах статус представників еліти визначається знаннями, компетентністю та досвідом. У нас – своячеством та накопиченими статками.

Саме тому нашим "вождям" було замало двадцяти років, щоб усвідомити, "яке суспільство ми збираємось будувати", як запитував Кучма, будучи прем'єром.

Уже, мабуть, усім зрозуміло, що ніякого. Бо їм і так добре.

Звикнувши терпляче зносити сталінсько-радянське насилля влади, суспільство змирилося й із тим, що олігархічна влада теж почала його оббирати.

В "каламутні" 90-і в людей з'явились невпевненість, страхи й песимістичне сприйняття майбутнього. Із часом суспільству стали властиві риси аномії – стану, при якому настає розпад системи цінностей і норм, що гарантують громадський порядок.

Деякі соціальні групи населення перестали відчувати свою причетність до суспільства. Нові соціальні норми й цінності – підлабузництво заради кар'єри, жага наживи – стали для них неприйнятними. А старі, звичні їм – зайвими.

Звідси – апатія людей, їхня пасивність та зневіра в майбутньому.

Олігархія й середній клас – антиподи за своєю суттю. Тож олігархія всілякими неправдами намагається позбутися конкурента. Але ж, як казав той же Бальцерович, "капіталізм без конкуренції не працює".

Кучмі свого часу треба було спробувати реалізувати шанс створення хоча б якоїсь подоби національного середнього класу. Проте колишньому секретарю парткому навіть на думку не спала шалена ідея про становлення в Україні буржуазного суспільства.

Натомість була створена зовсім інша соціальна група – наджадібна аморальна олігархія. Для цього провели блискавичну приватизацію для жменьки наближених людей, відразу зробивши їх надбагатими.

Таким чином, в Україні сформувалась "рушійна сила відсталості" – олігархія, яка є "запорукою" слабкого суспільства, бо управляє по суті антинародною державою.

Цілком очевидно, що результатом дії такого "двигуна" не може бути ні демократія, ні розвиток, ні рівність усіх перед законом.

Саме "олігархізація всієї країни" ослабила всі інститути української держави.

Виходячи з наших реалій, можна стверджувати, що в майбутньому й країні, і суспільству, скоріше за все, не уникнути ще більших політичних та економічних проблем. Якщо коротко охарактеризувати ситуацію в Україні, то це не просто стагнація, це – глухий кут.

Схоже на те, що той невідомий росіянин з інтернету був правим у своїх оцінках, як би образливо для нас це не звучало. Він, мабуть, інтуїтивно відчув застій, безвихідь і розпач не тільки в нашій економіці, але й у душах людей.

Наші можливості

Якщо дивитися правді в очі, вони мізерні.

Але не нульові.

Ситуацію в Україні вже не вдасться "розрулити" швидко й безболісно. Окремі сміливці та групи, які намагаються воювати із системою, погоди не зроблять, як і окремі лідери, на месіанство яких сподівається багато простих українців. Постійно "майданити" задля хоча б якогось контролю над розбещеною владою – теж не вихід. Бо це не дає відповіді на питання: "А що далі?"

Допомогти може лише те, що самі олігархи при такій нестійкій рівновазі в суспільстві також не почуваються в повній безпеці. І вони теж бажають певних гарантій.

Досвід деяких країн дає невеликий шанс виходу на цивілізований шлях розвитку.

Але для цього необхідна зміна політики суспільного ладу.

Цю нову політику слід назвати буржуазними реформами.

Кращий спосіб започаткувати такий процес – гарантувати всім, у тому числі й олігархам, непорушність їхніх прав власності. Можливу негативну реакцію широкого загалу на таке рішення можна значно залагодити, обклавши олігархів додатковими податками або примусивши їх пожертвувати значні кошти на загальні цілі.

Звичайно, це повинні бути виважені рішення, які не заженуть виробництво в тінь. Саджати або просто відбирати й ділити все заново не можна, бо на місце одних прийдуть такі самі інші.

Зрештою, цей вибір: приймати чи не приймати олігархів – відноситься скоріше до теоретичного плану.

Чи можемо ми змиритися з існуванням багатих людей? Якщо хочемо жити в нормальному розвинутому суспільстві – можемо й повинні. А якщо нам до вподоби нижчі щаблі розвитку, з постійними революціями та переділами майна – то не обов'язково.

Основні напрямки нової політики реформ

1. Найважливішим елементом, гарантом стабільності ситуації, повинна стати демонстрація державою твердої прихильності принципам економічної свободи. Вона, серед іншого, передбачає непорушність прав власності, у тому числі й для нинішніх нуворишів.

2. Повинно виконуватися невпинне відокремлення влади від бізнесу, антикорупційна експертиза законодавства. Для всіх державних чиновників, які мають повноваження приймати рішення, ввести "презумпцію винності", при якій вони і їх сім'ї повинні доводити свою некорумпованість і чистоту своїх доходів.

3. Те ж саме варто провести як для нині діючої влади, так і для попередніх. Тому що без такого катарсису рухатися вперед буде неможливо. Словом, це має бути щось подібне до люстрації. Інакше, як говорив товариш Сталін, "мертві будуть тримати за поли живих".

4. Необхідно значно зменшити вплив держави на економіку. Бо цей забюрократизований "менеджер" уміє тільки розподіляти, а для розвитку потрібні зовсім інші здібності.

5. Слід також формувати стабільний середній клас і громадянське суспільство, постійно зменшувати розрив у доходах між багатими й бідними. Для багатих це означатиме необхідність збагачуватися за рахунок розвитку. Бідним же такі обставини повернуть втрачений оптимізм, надію на краще майбутнє й здатність до активності.

6. Деталізувати кримінальне покарання за порушення антимонопольного й антикорупційних законів, за фальсифікації виборів, тощо.

7. Забезпечити реальне представництво широких верств населення та різних соціальних груп у Верховній Раді, обласних та місцевих радах.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік завдань, що стоять перед нашою країною. Розумні люди зможуть добавити ще багато чого. Заходи позначені тут лише загальними напрямками, і можливі тільки в системі: вони повинні бути гармонійно взаємопов'язаними між собою.

Від "рушійної сили деградації" – олігархія, що породжує слабке суспільство та антинародну державу, – треба енергійно переходити до системи розвитку й прогресу: середній клас, активне суспільство, правова держава.

Деякі наші мільйонери неофіційно вже висловлювали думки, що готові сісти за стіл переговорів із відповідальними представниками влади, та укласти чітку угоду, у якій була б зазначена остаточна сума, що її вимагатиме держава. Вони готові заплатити за свою легалізацію.

Якщо суспільству вдасться переконати олігархів у тому, що в них нічого не відберуть, то вони перестануть витрачати величезні кошти на підкуп політиків різного штибу.

Як наслідок, значно зменшиться проникнення бізнесу у владу. А значить, удасться істотно обмежити корупцію.

Хто все це робитиме

З одного боку, держава олігархічна та корумпована, а олігархи не зацікавлені в будь-яких змінах. Бо ті зміни примусять їх інтенсивно працювати, на відміну від теперішнього зручного стану, коли їм достатньо лише "відслинити" певну суму потрібним структурам.

З іншого боку, сам народ не має юридичної легітимності. Тобто просто не готовий для проведення такої роботи.

Уточнимо: поки що не готовий.

Бо хто дасть гарантію, що після останніх підвищень цін на продукти й енергоносії в народу не перемкне "запобіжний клапан", і він не піде війною на ненависні йому палаци? Причому, не лише з вилами та киями – а, можливо, і з вогнепальною зброєю.

Тож олігархам є про що подумати. Наприклад, про те, що терпець народу може колись урватися.

Ситуація може загостритися так, що тоді нуворишам доведеться "терміново виїхати за кордон", до своїх статків, щоб перечекати, поки країна буде борсатись в судомах.

А наші олігархи, мабуть, розуміють, що там, навіть при великих грошах, вони будуть ніким. Без мови, чужі в чужій країні, шахраюваті, неосвічені, неотесані, а головне, нездатні вести справжній бізнес – вони будуть лише проїдати, пропивати та прогулювати натирені в Україні гроші, і все далі деградуватимуть як особистості.

Перспектива не з найбільш райдужних.

Щоб бути їхніми візаві в "перемовинах про мир", сподіваймось, знайдуться небайдужі розумні люди, які наразі перебувають в опозиції. Ця опозиція вже давно хоче прийти до влади та зробити, нарешті, країну багатою, а народ – щасливим. То ж їй і карти в руки.

Це та справжня опозиція, яка тільки народжується.

Вона починає розуміти себе й ситуацію, працює з народом і для народу. А із приходом до влади не побоїться відповідальності й проведе реформу. Реформу, яка вже давно назріла, і яка тільки одна може вивести Україну на цивілізований шлях.

Оця опозиція, що народжується – то всі ті, хто безпосередньо страждає від олігархічної системи перерозподілу доходів від бідних до багатих.

Тобто – переважна більшість населення України.

Складно все це?!..

Надзвичайно складно. Бо хвороба настільки запущена, що місцями вже ввійшла в стадію загнивання.

Але коли зовсім нічого не робити та не братися за лікування, то тоді України взагалі не "ввімкнути". І на ній, як на розвиненій європейській державі, можна ставити великий жирний хрест.

Принаймні, ще на багато років.

Андрій Прилоус, спеціально для УП