Справедливость есть

У відповідь на "Уряд - пільговикам: кому я винен – всім прощаю" та "Янукович хоче приватизувати ГТС, об'єкти енергетики і скасувати пільги мільйонам українців. Одним законом!"

Проект закону про гарантії держави щодо виконання рішень суду вирішує нагальну та болючу проблему України щодо системного невиконання державою рішень суду, що ухвалюються проти неї національними судами.

Пройшовши всі судові інстанції і отримавши рішення суду про стягнення з держави (державного органу, установи або підприємства), особа в Україні не обов’язково отримує реальне поновлення її порушеного права через виконання рішення.

Чинний порядок виконання судових рішень зобов’язує особу розпочати нову, ще складнішу боротьбу з державою за свої права. Змушуючи особу звертатись до Державної виконавчої служби, держава наче говорить їй: "Виграла? Ну добре, а тепер спробуй забрати у мене присуджене!".

Враховуючи масштабність проблеми, вже кожен, навіть не юрист, знає, що чинне законодавство дозволяє Державній виконавчій службі за певних умов взагалі відмовити особі у виконанні судових рішень, винесених проти держави.

Це призвело до накопичення великої кількості невиконаних рішень вказаної категорії і призводить до зневір’я особи в силі законів, обов’язковості рішень судів і, як наслідок, стосовно влади загалом.

Шукаючи захисту, українці масовим потоком звертаються до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд), який розглядаючи відповідні скарги на невиконання державою судових рішень на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), повсякчасно визнає порушення Україною вказаного положення Конвенції.

Відсутність адекватних дій з боку держави для виправлення ситуації протягом багатьох років та стрімко зростаюча кількість відповідних скарг проти України змусили Європейський суд ухвалити пілотне рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України".

У цьому рішенні Європейський суд зобов’язав Україну протягом року від дати набуття рішенням статусу остаточного (до 15 січня 2011 року) вжити заходів для усунення вказаної проблеми невиконання судових рішень державою.

Після надання Європейському суду інформації про розроблений проект закону строк виконання пілотного рішення було продовжено до 15 липня 2011 року.

Здебільшого невиконання судових рішень має місце в зв’язку з тим, що:

- діють законодавчо встановлені мораторії на примусову реалізацію майна боржників;

- протягом багатьох років не передбачені в державному бюджеті кошти для виконання рішень національних судів про відшкодування шкоди, завданої державними органами (установами, організаціями, посадовими особами);

- наявні гарантовані законодавством пільги, фінансування яких ніколи в повному обсязі в державному бюджеті не передбачалось.

З метою надання роз’яснення порядку виконання рішень, який пропонується вказаним проектом закону, доцільно детально зупинитись на основних його новелах. Так, вказаний проект передбачає:

по-перше, запровадження нової процедури виконання рішень судів про стягнення коштів з державних органів (державних установ, організацій, підприємств) та юридичних осіб, примусова реалізація майна яких забороняється законодавством.

Так, проектом закону передбачається, що виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу здійснюватиметься за рахунок держбюджету протягом 3 місяців, а у разі невиконання у вказаний строк особі виплачуватиметься компенсація. При цьому сам порядок виконання для особи є максимально спрощеним.

Рішення про стягнення коштів з державних підприємств та юридичних осіб, примусова реалізація майна яких забороняється законодавством, виконуватиметься за рахунок державного бюджету у випадку, якщо у строк до 6 місяців таке рішення не виконано за кошти боржника.

При цьому для стягнення з державного бюджету також передбачається 3-місячний строк, у разі порушення якого особі виплачується компенсація;

по-друге, скасування різного роду мораторіїв на примусову реалізацію майна юридичних осіб, дія яких унеможливлювала процес примусового виконання рішень суду, що є підставою для визнання Європейським судом порушення Україною прав стягувачів за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Виконання відповідних рішень Європейського суду передбачає, що за рахунок державного бюджету виконується рішення національного суду та виплачується присуджена компенсація, розмір якої є значно більшим, ніж розмір заборгованості за рішенням національного суду.

Відповідно, фактично держава несе фінансову відповідальність за невиконання відповідними боржниками-юридичними особами – здебільшого частка державної власності в яких становить не більше 25 % – рішень суду.

Натомість, проект закону передбачає повноваження Кабінету Міністрів визначати перелік юридичних осіб, щодо майна яких вводиться заборона на примусову реалізацію.

Таким чином, встановлюється можливість здійснення постійного моніторингу діяльності юридичних осіб, відповідальність за борги яких несе держава, та у випадку, коли причини, що зумовили необхідність захисту майна конкретної юридичної особи, втратили свою актуальність, така особа має бути виключена з відповідного переліку, що, в свою чергу, призведе до звільнення держави від вказаної фінансової відповідальності;

по-третє, механізм погашення вже існуючої заборгованості за судовими рішеннями вказаної категорії. Погашення такої заборгованості здійснюватиметься в порядку та строки, встановлені Кабінетом Міністрів з урахуванням результатів опрацювання отриманих Державною виконавчою службою невиконаних рішень судів та наявних фінансових ресурсів держави;

по-четверте, унормування і уніфікація порядку та розміру виплат соціальних пільг, передбачених різними законами України, які ніколи в повному обсязі не фінансувались державним бюджетом з огляду на обмежені фінансові можливості держави.

Суть проблеми полягає в тому, що загалом законодавчо встановлений розмір всіх соціальних пільг набагато перевищує фінансові можливості держави. Іншими словами, держава протягом двадцяти років незалежності обіцяла більше, ніж вона могла і може виконати.

Протягом багатьох років влада, обіцяючи додаткові виплати до пенсії, заробітної плати або стипендії, переслідувала лише одну мету – сподобатись електорату, а не надати додатковий захист окремим категоріям населення.

З одного боку, про це свідчить порівняльний аналіз дат прийняття відповідних законів та проведення виборчих кампаній, з іншого – подальша багаторічна відсутність фінансування обіцяних пільг.

Зараз ці пільги люди мають відвойовувати спочатку в судах, при чому це може продовжуватись роками, потім в Державній виконавчій службі доводити своє право на виконання відповідного рішення, і зрештою, отримавши відмову цієї служби знову ж таки в зв’язку з відсутністю відповідного фінансування, вони мають звертатись до Європейського суду і ще чекати на його рішення приблизно чотири-п’ять років.

Виникає запитання, чи цю систему соціального забезпечення так відстоюють всі критики проекту закону "Про гарантії держави щодо виконання рішень суду"?

Якщо так, тоді ці критики є людьми, яким вигідно існування повної невизначеності та безладу в цій сфері.

Адже наразі вибиття з держави відповідних коштів перетворилось на бізнес окремих організацій, які на системній і звичайно платній основі займаються пошуком відповідних пільговиків, потім представництвом їх інтересів в судах і Державній виконавчій службі та, зрештою, в Європейському суді.

Замість існуючого безладдя проектом пропонується, щоб розмір пільг встановлювався Кабінетом Міністрів, виходячи з реальних фінансових можливостей держави і коштів, передбачених парламентом у законі про державний бюджет.

При цьому варто пам’ятати, що Кабінет Міністрів є органом виконавчої влади і має виконувати те, що передбачає парламент. Кабмін не може дати більше грошей, ніж Верховна Рада виділила у відповідній статті бюджету, але й не може дати менше.

Прийняття вказаного проекту закону безперечно усуне підстави невиконання судових рішень вказаної категорії, але без одночасного внесення змін у відповідні закони, що встановлюють порядок і розмір виплати компенсацій та пільг, призведе до надмірного фінансового навантаження на державний бюджет України.

За таких умов забезпечити швидке та безумовне виконання відповідних судових рішень не вбачається можливим.

Щодо гучних промов відносно явної суперечності запропонованих положень Конституції варто зазначити, що Конституція не може гарантувати конкретний розмір тих чи інших пільг, адже це є юридичний акт, який визначає основоположні засади правовідносин, наприклад, про те, що виплати, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У цьому зв’язку варто звернути увагу, що сам проект закону не містить жодної норми, яка б суперечили цьому положенню.

Відтак, підсумовуючи, варто наголосити, що вперше влада спробувала бути чесною з своїм суспільством, не обіцяє того, що ніколи не зможе виконати, а намагається навести лад в сфері виконання державою рішень.

Те, що зараз відбувається навколо цього проекту, свідчить про те, що є велика кількість людей, яким просто не вигідно, щоб, по-перше, нарешті влада в повному обсязі виконувала свої обіцянки (тому що тоді зникає підстава для критики).

По-друге, щоб існувала прозора, доступна та швидка система виконання рішень суду, ухвалених проти держави, оскільки тоді деяким ділкам доведеться шукати інше джерело свого власного доходу.

На останок хотілось би закликати всіх уважно прочитати проект закону, а не поспішати робити висновки з чужих незрозуміло з якими цілями наданих непрофесійних коментарів, та надати можливість владі нарешті взяти на себе відповідальність та впровадити рішучі ефективні реформи.

Валерія Лутковська, урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини,
Ірина Кушнір, заступник керівника cекретаріату урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, для УП