Заброшенный край

Днями в інформаційному просторі майже одночасно з`явилися дві новини, пов`язані з Донецьком.

По-перше, біля будівлі обласної державної адміністрації відбувся пікет дружин шахтарів, які висунули низку соціальних вимог. Серед них підвищення тарифних ставок, покращення медичного обслуговування, а також припинення діяльності вугільних копанок, які вже "розростаються до масштабів кар`єрів".

По-друге, в цей самий день, тренер донецького "Шахтаря" Мірча Луческу назвав свою команду "найбільш бразильською" у Європі (що й було підтверджено під час наступного єврокубкового матчу — голи у складі "гірників" забивали виключно південноамериканці).

Лише на перший погляд ці події між собою не пов`язані. Насправді ж вони дають уявлення про головні риси нинішнього життя Донбасу.

Не секрет, що в усі роки незалежності абсолютний контроль над Донецькою областю здійснювали представники місцевої політичної, бізнесової та кримінальної "еліти". Тут, за поодинокими виключеннями, не було "варягів" у владі.

І за Кучми, і за Ющенка, і тим більше за Януковича управління краєм було і є в руках доморощених лідерів, представників Партії регіонів, які й несуть усю відповідальність за результат своєї діяльності.

А подорожі Донеччиною для непідготовленої людини сьогодні можуть стати справжнім шоком. Достатньо від'їхати кілька десятків кілометрів від обласного центру. Чисельні міста і містечка регіону справляють гнітюче враження і дають уявлення про те, що таке депресія по-українськи.

До речі, завдяки місцевим блогерам можна здійснити безліч "захоплюючих" віртуальних мандрівок. В мережі вже є іронічні пропозиції включити відвідання зруйнованих та закинутих шахт, занедбаних об`єктів соціальної інфраструктури у шахтарських селищах, що вмирають, в перелік туристичних маршрутів під час Євро-2012.

Єнакієве, фото Мустафи Найєма

Додайте сюди ще й важку працю. Але й такої роботи почасти немає. Звідси цікава ситуація — ще не так давно у деяких містечках Донбасу квартири можна було отримати абсолютно безкоштовно, тому що їхні попередні власники виїхали назавжди.

Вугільні копанки, тобто нелегальний видобуток вугілля, справді досяг промислових масштабів. Ця проблема вже вийшла далеко за межі України — про неї пише закордонна преса, а нещодавно телеканал "Аль-Джазіра" зняв стрічку , яка поповнила серію сюжетів про держави з найбільш нелюдськими умовами праці у ХХІ столітті.

Копанки – це не лише нелегальна зайнятість без будь-яких соціальних гарантій, така собі поденщина. Їхня робота призводить й до конфліктів на місцях. Мешканці деяких населених пунктів, приміром, вважають, що саме через копанки у них почав знижуватися рівень води.

А у 2009 році збунтувалася Ольховатка, тому що нелегальні копальні просто обсіли це селище та підібралися вже до місцевого кладовища. Ольховатка — це зовсім поруч із Єнакієвим, звідки походить чинний президент.

Зрештою, сьогодні в хід йде не лише вугілля. Там, де це можливо, активно видобувається дикий камінь-піщаник, який використовується під час оздоблення будівель, парканів тощо.

Цей бізнес також поставлений на широку ногу. Так що, коли вам спаде на думку прогулятися оспіваним донецьким степом, не дивуйтеся побачивши у ньому багато вирв — яскравих свідчень варварського ставлення до донбаських надр.

Екологія. Оцінка тут, очевидно, суб`єктивна, але стан близький до катастрофи. Принаймні, потрапивши до Єнакієвого, де домінантою усією міської панорами є металургійний завод, рефлекторно захотілося швидше знайти респіратор або протигаз. Викиди цього та інших підприємств залишили свій, в буквальному розумінні, чорний слід на усьому — будинках, лавках у міському сквері, деревах.

Колись про Алчевськ, в якому ситуація аналогічна, жартували — це, мовляв, місто вічної молодості. Чому? Та тому що до старості ніхто не доживає. Тепер, перебуваючи на "малій батьківщині" в одному з міст Донецької області, довелося почути новий "жарт" – "повітрям у нас можна не лише дихати, – кажуть люди – його можна ще й відчути на дотик".

На цьому тлі приклад з "Шахтарем" напевно не єдиний, але найбільш показовий. Можливо, дійсно, клуб заткне за пояс багатьох конкурентів за рівнем купівлі дорогих іноземних гравців, можливо, дійсно, "Донбас-Арена" є одним з найкращих стадіонів континенту. Але як це корелюється з умовами життя людей?

Адже саме це співвідношення дає зрозуміти суть управлінської, політичної та економічної моделі, яка реалізується на практиці.

Якби "найбільш бразильська" команда з`явилася десь у Празі, це було б ще зрозуміло. Але не на Донеччині, де поруч із десятками мільйонів доларів, що викидаються на іноземних футболістів, є такі постіндустріальні пейзажі, від споглядання яких волосся стає дибки. Про регулярні аварії на вугільних підприємствах з чисельними людськими жертвами не хочеться й згадувати.

Так, приватні особи вільні вкладати свої кошти куди їм заманеться, хоч у футбол, хоч у крокет. Але в багатьох східноєвропейських країнах немає людей, які входили б до списків найбагатших бізнесменів світу. А разом з тим рівень життя там незрівняний з українським, і з "донецьким" зокрема.

Чи є на Донеччині, поруч із суперсучасним стадіоном, найкращі в Україні медицина, про що говорили жінки біля обладміністрації, дороги, продукти харчування, порівнювані і тими, які є в країнах Європи, де донецькі багатії люблять проводити свій час? Питання риторичне.

Загалом, говорити про те, що за нинішній стан речей несе відповідальність тільки держава формально правильно, а по суті ж — ні. Тому що існуюча система на Донбасі виникла як результат зрощення бізнесу та влади, а нерідко і криміналу.

Ті ж копанки не могли б так успішно функціонувати без покривання з боку місцевих чиновників та правоохоронних органів. В їхніх кишенях і осідає частка прибутку від тіньового обігу вугілля, реальний обсяг якого можна собі тільки уявляти. А верхівка цієї піраміди, очевидно, уходить високо нагору.

Це щось подібне до мафіозної структури суспільства, особливо враховуючи той факт, що багато донеччан вважає таку ситуацію цілком нормальною, якщо не сказати природною.

І тут вже питання до них — як довго вони готові миритися з таким становищем? Чи є актуальними до сих пір відомі рядки про те, що "Донбас ніхто не ставив на коліна"? Адже мимоволі виникає враження що регіон не тільки стоїть на колінах, а лежить, міцно притиснутий обличчям до землі.

Сьогодні при владі в Україні політична сила, філософію та підходи якої легко зрозуміти, побачивши нефасадну частину Донецької області. Довіра до неї пояснюється тим, що на Донбасі завжди трималися "своїх". "Нехай бандити, але ж наші", – можна було почути під час виборів.

Проте, рано чи пізно, має прийти розуміння того, що бандити своїми не бувають.

Є певна надія, що цей процес вже почався. І, разом з цим, виникне необхідність подивитися іншими очима на "господарів краю, та, не в останню чергу, на самих себе.

Євген Булавка, для УП