Мюнхенский сговор снова в повестке дня?
За офіційною версією, все впирається в гроші. Точніше, у їхню нестачу.
А тому заснована у грудні 1932 року Всесвітня служба ВВС (Бі-Бі-Сі, British Broadcasting Corporation) відзначить своє 80-ліття грандіозним скороченням: упродовж наступних трьох років будуть ліквідовані 650 робочих місць із 2400, причому більшість із них – протягом першого із трьох року.
Про такі наміри корпорації днями заявив голова Всесвітньої служби Пітер Горрокс.
І хоча профспілкова організація ВВС збирається ще поборотися проти "жорстоких скорочень", проте ця боротьба нічого принципово не змінить: ну, скоротять не 650, а 600 робочих місць, ну, проведуть більшість їх не за рік, а за два, ну, виплатять більшу допомогу звільненим – підсумок буде той самий.
А в підсумку, як уже відомо, закриття мовлення української служби ВВС (але залишається і діє вебсайт), крім того припинення радіомовлення також азербайджанською, російською (за винятком окремих програм), іспанською (для Куби), в’єтнамською, китайською і турецькою мовами (так само ці служби залишаться в Інтернеті).
Ще раніше керівництво ВВС заявило про повне закриття (без вебсайтів) албанської, македонської та сербської служб, а також редакцій, які випускають програми англійською мовою для країн Карибського регіону та португальською – для країн Африки.
Досі Всесвітня служба ВВС виходила в ефір 32 мовами, а загальна аудиторія теле- та радіопрограм й Інтернет-сайтів корпорації (включно із власне британською аудиторією) сягала 241 мільйона людей по всьому світу.
Але такому розмаху, як бачимо, настав кінець.
"Ми повинні скоротити витрати у зв’язку зі зменшенням розміру гранту, який надає Міністерство закордонних справ Великої Британії (Всесвітня служба фінансується з цього джерела, а виробництво програм для британців – за рахунок спеціального податку – автор), – наголосив Пітер Горрокс. – І нам необхідно зосередити зусилля на тих мовних службах, у яких є найбільша потреба і які чинять найбільший вплив".
Отже, гроші. А відтак зосередження зусиль там, де вони матимуть результат.
Тільки от цікаво: про кого йдеться, коли говориться про "найбільшу потребу" у тій чи іншій радіомовній службі? На чиї потреби зважають у першу чергу керівники ВВС і ті, хто прямо чи опосередковано визначає їхню політику?
Принаймні, не на потреби кубинської чи російської аудиторії в об’єктивній та всебічній інформації, чим завжди славилася служба ВВС, – це вже точно.
Чи, може, йдеться про потреби пересічного британського платника податків?
Напевно, не все так просто, а відтак істотне скорочення мовлення Всесвітньої служби ВВС має дуже мало спільного з простою економією коштів (це – для невігласів і наївних осіб, яким подобається, коли їх дурять).
Ідеться про важливу (знакову!) складову загальної трансформації політики Заходу – як зовнішньої, так і внутрішньої.
Серйознішу, мабуть, за ті зміни, які призвели свого часу до потурання тоталітарним режимам на континенті і немалою мірою (хоч і всупереч бажанням британських політиків) сприяли паліям вогняного смерчу Другої світової війни.
Відтак звернімося до речей загального, стратегічного характеру.
Європейська цивілізація від своїх початків відрізнялася універсалізмом та здатністю до вбирання в себе здобутків інших культур без втрати власної визначеності. Й однією із найбільш динамічних та здатних до діалогу зі світом складових Європи була Британія.
Звісно, не варто ідеалізувати дії британців доби становлення імперії, але слід відзначити, що то була імперія зовсім іншого типу, ніж Іспанська, Російська чи Китайська: вона стояла на ґрунті "місії білої людини".
Реально ж ця місія полягала у модернізації архаїчних суспільств, створенні в них якщо не підвалин, то бодай певних структур індустріального суспільства, у насадженні по світу (силою гармат, гвинтівок та фунтів стерлінгів) буржуазно-демократичних порядків – ясна річ, у доволі обмеженій формі, оскільки у самій Великій Британії загальне виборче право ствердилося тільки на початку ХХ століття, а така англійська колонія, як Ірландія, стала незалежною тільки у 1921 році.
Але все ж Британія несла спершу до Америки, а потім і до Африки, Азії та Океанії те, чого ті не мали і на що могли б самостійно здобутися через сотні років, а, можливо, й ніколи – вільну пресу, а потім й інші, більш модерні ЗМІ.
Згадаймо, ще Маркс нищівно критикував британську політику в Ірландії та в Індії у британській же пресі. І саме незалежні британські ЗМІ, як точно вирахував у 1920-30 роках Махатма Ганді, стали одним із головних учасників ненасильницьких дій за свободу Індії.
Вони розповідали правду про репресії, про безчинства представників Лондону стосовно борців за свободу, про їхню управлінську некомпетентність і корумпованість – хай і не всю правду, хай і 90% її, але цього вистачило, щоб підняти громадську думку самої Британії проти британської ж колоніальної адміністрації в Індії.
Це стало можливим тільки завдяки панівній настанові самих британців – поєднувати любов до Вітчизни із не меншою любов’ю до істини, цінувати свободу у всіх її проявах й платити за неї грошима у вигляді податків, а коли треба – і своїми життями.
І взагалі, у тій "місії білої людини" був певний історичний резон – демократія не може існувати за мурами. Вона за своїм єством завжди національна, але це космополітичний націоналізм.
Цю парадоксальність підмітив ще Іммануїл Кант, зауваживши, що в Європі можливий довічний мир лише у разі, якщо вона перетвориться на систему національних держав із республіканською (чи конституційно-монархічною, що він вважав найкращим варіантом) формою правління. Всі країни Європи, а не її окремі частини, мали б стати такими.
А в афористичну формулу космополітичний націоналізм відлили польські революціонери – "За нашу і вашу свободу", "For our freedom and yours" – і ця формула пішла по світу.
Ще раз повторю: влада Британської імперії не вважала, що несе свободу народам колоній; вона наполягала, що несе їм цивілізацію і прогрес. Разом із тим незалежно від свого бажання до цих народів приходили вільні ЗМІ.
І коли офіційний Лондон усвідомив, що з імперією, з домініонами і колоніями (принаймні, з їхніми освіченими прошарками) слід говорити так само, як і з самими британцями, і з’явилася Всесвітня служба ВВС – спершу тільки англомовна, за кілька років в ефір пішли й передачі арабською.
А далі була Друга світова війна, коли на ВВС з’явилися спершу програми німецькою мовою, а потім – ледь не всіма мовами народів окупованої нацистами Європи. Крім, звісно, мов народів СРСР – бо ж Сталін за примхою історії перетворився на другому етапі цієї війни з противника на союзника західних демократій.
Тоді за слухання передач ВВС загрожувала смертна кара, щонайменше йшлося про концтабір, але все одно мільйони європейців з ризиком для життя слухали британські програми на своїх мовах. Без перебільшення, це був зоряний час Всесвітньої служби.
Інший славетний період зарубіжного мовлення ВВС – це період боротьби Заходу із радянським тоталітаризмом і його сателітами. Ці передачі глушили, у разі, коли когось ловили на їхньому прослуховуванні, з ним проводили спершу "профілактичні бесіди" у відомих установах, а потім могли початися й цілком серйозні санкції.
З-поміж "ворожих голосів" саме мовлення ВВС відрізнялося своєю спеціально підкресленою об’єктивністю та широтою подачі матеріалу – не тільки про політичні, а й про культурні процеси.
І якщо "Свободу" та "Вільну Європу" вмикали, щоб почути передусім пристрасну високоякісну радіопубліцистику, то ВВС – для того, щоб почути про нове у світі та зважені оцінки знаних експертів.
У кінцевому підсумку й перше, і друге успішно руйнувало підвалини тоталітарної ідеології.
І от зараз, уперше за час існування корпорації, фінансові проблеми вийшли на перший план, заступивши собою всі інші міркування та цінності.
Перед автором цієї статті мапа світу, випущена на основі звіту "The Freedom House" за 2010 рік. Албанія, Македонія, Косово, на які повністю припинено мовлення – це "частково вільні" країни.
Країни Африки, на яких припинене мовлення португальською, – або частково вільні, або ж зовсім не вільні.
Ще цікавіша ситуація з тими державами, на яких припиняється чи майже припиняється мовлення, але для яких залишаються вебсайти ВВС: Україна, Азербайджан, Туреччина – частково вільні; Китай, В’єтнам, Куба, Росія – не вільні.
Ба більше: І Китай, і В’єтнам, й особливо Куба відрізняються контрольованим владою доступом до Інтернету (крім того, хто із кубинців, крім партійних функціонерів, спроможний мати комп’ютер?), отож повне переведення цих служб в Інтернет виглядає вкрай цинічним актом.
Чи, може, у штаб-квартирі корпорації та у британському уряді ці речі невідомі? То хай почитають британську ж пресу і подивляться телепрограми ВВС для англійців...
Звичайно, ті, кому слід знати, все пречудово знають. Звичайно, йдеться не про економію грошей, а про зміну політичної стратегії Британії.
Якщо дещо спростити ситуацію, то весь сьогоднішній Захід, і не тільки Британія, готовий заплющити очі на існування тоталітарних та авторитарних режимів і надавати їм усіляке сприяння, тільки б зберігалися геополітична стабільність та розвивалися вигідні торговельні відносини з цими режимами.
І для такої зміни існують об’єктивні причини.
Європа сьогодні "підвішена" на російські й арабські енергоносії, США – на китайські фінанси (адже КНР – головний кредитор Штатів), перші й другі разом – на дешеві китайські товари, а вся світова фінансова система залежить від того, чи задіють у тих чи інших цілях свої капітали шейхи Перської затоки (обсяг нафтодоларів тільки у європейських банках приблизно дорівнює річним видаткам бюджету США).
А на додачу мільйони емігрантів із недемократичних держав "третього світу" із британським, французьким, німецьким, голландським чи іншим європейським громадянством – це дуже вагомий електоральний чинник, і від того, на чий бік він схиляється, немалою мірою залежать владні розклади в окремих країнах Євросоюзу та в ЄС загалом...
Одне слово, політичний постмодерн.
Немає правди на світі, все відносне, все рівноцінне і в плані мультикультурності тоталітарна політична культура не гірша за демократичну, так навіщо витрачатися на демонстрацію наочних переваг свободи слова та відкритого суспільства?
Може, кубинцям хочеться довіку жити за диктатури, росіянам – за імперії, а українцям – у дупі?
Повторюється щось схоже на події 1930-тих. Тоді світова економічна криза підштовхнула західні демократії до того, щоб не просто заплющити очі на ствердження тоталітарних режимів в СРСР, Німеччині, Італії, Угорщині і низці інших держав, а фактично сприяти цьому ствердженню, встановивши широкомасштабні економічні та політичні відносини з цими режимами.
Наслідки цього, в тому числі для західних демократій, добре відомі. То чого ж британці – і не тільки вони – повторюють уже, здавалося б, перейдене? Чи Заходові видається, що сучасні недемократичні режими значно слабкіші та толерантніші у порівнянні із класичними?
Так, може, й слабкіші, та за певних умов більш слабкий супротивник небезпечніший за сильного.
Тим більше для демократії, яка добровільно відмовляється від своїх важливих засад та зраджує десятки, а чи навіть сотні мільйонів своїх прихильників по світу.
Сергій Грабовський, для УП