Почему в Украине не действуют социологические законы?
Почнімо з речі, яка, можливо, видасться комусь не надто важливо, комусь же - взагалі надуманою. Отже: понад сто років тому знаний французький дослідник Еміль Дюркгайм з'ясував цікаве явище, яке згодом виявилося притаманним кожній демократичній національній державі.
А саме: у бізнесовій царині та серед так званих вільних професій представників неосновного, нетитульного етносу відчутно більше, аніж це мало би бути, виходячи з ідеї прямо пропорційної представленості кожної етнічної групи у різних сферах суспільного життя. І навпаки: представників націотворчого, титульного етносу країни у таких галузях, як політика, державне управління, військо помітно більше, ніж у загальній структурі населення.
Така ситуація, за Дюркгаймом, не є ані доброю, ані поганою; вона існує об'єктивно, але при цьому в розвинених національних державах не має особливого значення, хто якого походження - всі спільно працюють на національні інтереси, на інтереси країни. І якби хтось із французів спробував був сказати, що Вільгельм Альберт Володимир Олександр Аполлінарій Вонж-Костровицький є не французьким національним, а лише, так би мовити, франкомовним поетом казка-якого походження, йому б просто натовкли пику. Адже без цього митця, більше знаного як Гійом Аполлінер, уявити собі французьку поезію просто-таки неможливо...
У ті часи ніяких особливих суспільних резонансів виведена Дюркгаймом соціологічна закономірність не викликала, тим більше, що науковець не вдавався до суто оціночних категорій - добре це чи погано. Просто так є в індустріальному суспільстві, у національній державі з парламентським - республіканським чи конституційно-монархічним - правлінням.
І ще одне зауваження: оскільки йдеться про соціологічну закономірність, то найменше вона стосується окремих конкретних осіб, ґрунтуючись на великих числах; представник етнічної меншини, виходець із сім'ї іммігрантів цілком може успішно очолювати уряд, як-от Бенджамін Дізраелі, і за свої заслуги стати лордом Біконсфілдом, але це не скасовує загальних закономірностей.
Резонанси, і дуже гучні та трагічні, виникли під час та після Першої світової війни, коли етнополітичний чинник був використаний тоталітарними силами різного ґатунку у боротьбі за здобуття і ствердження влади.
Але то йшлося про вочевидь ненормальні, гранично кризові суспільні обставини, за яких майже ніхто з політиків не цінував норми цивілізованого життя і в яких діяли зовсім інші соціологічні закономірності.
У нашу добу демонстративної політкоректності та квотного принципу про цю Дюркгаймову закономірність воліють не згадувати. Що ж, можливо, для розвинених європейських суспільств вона справді втратила актуальність, а от щодо України, яка в багатьох сенсах відстає від цих суспільств на кілька десятиліть, якщо не на цілих сто років... Тут, цілком імовірно, зазначена закономірність повинна була б діяти - звісно, за бодай відносної нормальності українського суспільства.
Та чи так це насправді?
Звернімося до цифр. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року тих, хто вважає і називає себе українцями, у нашій державі - 77,8%. Отож у складі, скажімо, Верховної Ради їх мусить бути 80-85%, до 90%, тим часом як у бізнесі, адвокатурі, мистецтві - 70-75%, може, що й 65%.
Що ж маємо реально? Дані щодо етнічного походження приватних підприємців держави у статистиці відсутні, так само, як і серед представників нинішніх "вільних професій", але, якщо врахувати, що серед міського населення українці становлять трохи більше, ніж 73%, а бізнес - справа переважно міська, зрозуміло: у нашому підприємництві "правило Дюркгайма" діє. Хоча і має специфічні висліди, але про них пізніше.
Спершу подивімося на Верховну Раду України. Тут ми знайшли тільки інформацію за 2002 рік: за словами тодішнього голови парламентського Комітету з питань інформації та свободи слова Миколи Томенка, з'ясувалося, що тільки 70% депутатів вважають себе українцями; інші належать до етнічних меншин, а 19 народних обранців узагалі не змогли визначитися, хто вони такі за походженням.
Ротація депутатського корпусу в Україні не надто значна, якщо політик "згорів" у складі однієї партії-невдахи, то вже на наступних виборах він нерідко воскресає як такий собі "фенікс" у списку іншої політичної сили. Іншими словами, відсотки з 2002 року навряд чи змінилися істотно, тим більше, що сьогодні помітно більше місць у Раді мають депутати від менш українських (за всіма ознаками) регіонів.
Що ж це означає? Невже в Україні в силу якоїсь незрозумілої специфіки українського менталітету, не діють загальносоціологічні закономірності, притаманні європейським державам?
Чи проблема в іншому? Скажімо, в тому, що Верховна Рада є не законодавчим органом, а таким собі бізнес-осередком? Чи в тому, що Україна досі не є властиво національною державою? Чи, можливо, діють усі зазначені чинники разом?
Так чи інакше, влада, не лише за анкетою, а й - передусім! - за діями неукраїнська й антиукраїнська не прилетіла з Марсу. Тож звернімо увагу на висліди всеукраїнських репрезентативних соціологічних опитувань, які регулярно проводяться Центром імені Разумкова.
Ось таке цікаве запитання: "Ви та Ваша родина більше виграли чи втратили від здобуття Україною незалежності?". Відповіді не менш цікаві. У таблиці вони наведені з розбивкою по роках.
Серп. 2005 | Лип. 2006 | Лип. 2008 | Серп. 2008 | Лип. 2009 | |
Більше виграли | 27.9 | 26.8 | 23.4 | 22.2 | 21.8 |
Більше втратили | 37.3 | 42.7 | 46.7 | 41.2 | 49.4 |
Важко відповісти | 34.8 | 30.5 | 29.9 | 36.5 | 28.9 |
Інше, не менш цікаве і не менш сакраментальне запитання: "Якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, то як би Ви на ньому проголосували?"
Підтримав би незалежність України | Не підтримав би незалежність України | Не брав би участі в референдумі / Важко відповісти | |
Лип. 2009 | 52.2 | 25.1 | 22.6 |
Cерп. 2008 | 52.1 | 22.2 | 25.6 |
Лип. 2008 | 50.3 | 25.0 | 24.7 |
Лип. 2006 | 58.8 | 20.1 | 21.1 |
Серп. 2005 | 59.5 | 19.6 | 20.9 |
Лип. 2004 | 53.1 | 27.6 | 19.3 |
Серп. 2003 | 46.5 | 29.8 | 23.7 |
Серп. 2002 | 48.8 | 33.9 | 17.3 |
Серп. 2001 | 51.3 | 29.2 | 19.5 |
Як бачимо, хоча українська незалежність, на думку практично половини респондентів, принесла їм особисто мало хорошого, все ж тільки чверть опитаних проголосувала б проти цієї незалежності.
Втім, "тільки" чверть, чи "аж" чверть? Чи може нормально розвиватися та держава, чверть громадян якої виступає проти існування цієї держави?
Ще одне запитання: "Чи прагнете Ви відновлення Радянського Союзу та соціалістичної системи?"
Таке запитання ставили анкетувальники 2009 року.
"Так" відповіли 20,4% опитаних,
"Так, але я розумію, що за сучасних умов це нереально" - 28,3%,
"Ні" - 51,3%.
Як бачимо, число противників відновлення СРСР та соціалізму практично збігається з числом прихильників української незалежності.
І нарешті: "Якби Ви могли обирати, в якій країні Ви хотіли б жити?"
Це запитання 2008 року.
"У Євросоюзі" - відповіли 18,2% респондентів,
"У Росії" - 16,4%,
"В Україні" - 57,0%,
"Важко відповісти" - 8,4%.
Знову число тих, для кого Україна на першому місці, є ненабагато більшим за половину всіх опитаних громадян у всіх регіонах.
...У нормальній національній державі практично всі її громадяни апріорі підтримують незалежність своєї Батьківщини.
У нормальній національний державі, яка звільнилася два десятиліття тому від колоніальної залежності, абсолютна більшість громадян вважає, що свобода і незалежність варті тимчасових матеріальних жертв, а тому вони тільки виграли, ставши господарями власної долі.
У нормальній національній державі навряд чи більше, ніж кілька відсотків громадян прагнуть відновлення колоніального панування і навряд чи тільки половина з невеликим гаком людей воліла б і далі жити на Батьківщині.
А де ще є, і чи можлива взагалі нація, яка не цінує свою державу, свою свободу, свою рідну землю? Отож Україна не є нормальною національною державою.
Чому? Пояснення тільки одне: українці хоча і є домінантним етносом, проте не є домінантною національною спільнотою в нинішній Українській державі.
Мова не йде про так звану "політичну націю", а саме про націю без усіляких приставок - тобто сталу спільноту вільних громадян із певними цінностями та спільним проектом майбутнього, утворену навколо певного етнічного ядра. От саме вона становить в Україні якщо і більшість, то незначну.
Відтак зрозуміло, чому в парламенті, уряді й інших владних структурах сьогодні так багато персонажів із демонстративно неукраїнською самоідентифікацією: їх обирають ті громадяни України, для яких все українське тотожне ледь не з фашистським.
А якщо згадати, що за чинним президентом стоїть 35-36% громадян із правом голосу, серед них абсолютна більшість - ті, хто проти незалежності України, а за парламентською більшістю - менше, ніж 30%, то ребус із "правилом Дюркгайма" набуває свого пояснення.
Хоча, звісно, і не вичерпного, - адже наразі в Україні конкурують кілька проектів національно-державного майбутнього. Але це вже інша тема.