Гражданское общество как инвестиционно привлекательный объект
Проект Податкового Кодексу, запропонований нещодавно урядом, викликав шок в українського середнього та малого бізнесу, адже він яскраво продемонстрував плани та наміри нової української влади щодо його підтримки.
Можна лише уявити "радість" від майбутніх податкових новацій у підприємців сходу і півдня України, які після виборів з нетерпінням очікували на обіцяні та широко розрекламовані податкові канікули.
Подолавши нетривалий ступор, малий і середній бізнес доволі швидко оговтався і почав посилено структуруватися та прискіпливо аналізувати прийнятий у першому читанні проект, пропонуючи численні зміни та доповнення.
Не менш активно до критики Податкового Кодексу долучилися опозиційні партії, для яких запропонований документ став несподіваним подарунком від влади перед запланованими на кінець жовтня місцевими виборами.
Внаслідок потужного опору зі всіх сторін, прийняття Кодексу відклали для доопрацювання та вилучення найбільш одіозних нововведень.
Крім того, з приходом нової влади активізувалися різноманітні контролюючі органи, про найбільш резонансні та сумнівні, з точки зору законності, акції яких повідомлялося в українських ЗМІ.
Що ж відбувається? Яка природа сукупності явищ у стосунках між владою та бізнесом і що очікувати далі?
Розглянемо схему поділу суспільства як надсистеми на три окремі самостійні системи - владу, бізнес та громадський сектор, запропоновану директором Центру розвитку суспільства Ігорем Харченком, деталізувавши її з врахуванням існуючих складових та позначивши наявні взаємовпливи між ними.
У систему влади входять підсистеми найвищої, середньої та нижчої ланок управління. Система бізнесу складається з підсистем великого, середнього та малого бізнесу.
Громадський сектор включає підсистеми всеукраїнських, регіональних та місцевих громадських організацій, аналітичних центрів, медіа, профспілок та інших суспільних структур різного типу і спрямування.
 |
Оскільки існуючі в Україні типи бізнес-структур за своєю природою прагнуть цілковитої монополії, то вони, використовуючи отримані владні важелі, цілком прогнозовано будуть здійснювати тиск на конкурентів.
У першу чергу, з допомогою силових контролюючих органів, вони захоплять контроль над структурами великого бізнесу, власники якого дотичні до опозиції та не встигли чи не змогли домовитися з новою владою.
Далі спонтанно почнеться перехоплення прав власності найбільш прибуткових одиниць середнього та малого бізнесу представниками різних ланок влади за потурання з центру при одночасному фіскальному тиску на весь спектр підприємництва з метою насильного наповнення бюджету.
Коли закінчиться власність політичних конкурентів, настане черга переділу власності більш віддалених від владного центру бізнесменів - учасників коаліції.
Тобто все те, що відбуватиметься у стосунках між названими суспільними секторами - всього лиш бізнес і нічого особистого, або, іншими словами, конкурентна боротьба між частиною великого бізнесу, що контролює владу, та рештою українського бізнесу.
При цьому підприємці, які віддалені від влади, практично неспроможні опиратися її діям через свою природну вразливість до силового тиску та "особливості" ведення бізнесу в Україні - коли тільки намір почати підприємницьку діяльність, образно кажучи, тягне за собою порушення кількох законів.
Дуже повчальними у цьому контексті є аналогії з хвилями репресій сталінського тоталітарного режиму, коли послідовно репресували тих, хто сам перед тим репресував невинних.
Все сказане приведе до неминучої люмпенізації населення, природу якої влучно описав Валерій Семиволос на сторінках УП, неминучих соціальних катаклізмів та непрогнозованих наслідків.
Описані події, через пришвидшення історичного часу внаслідок розвитку, в першу чергу, інформаційних технологій, відбуватимуться протягом короткого часового проміжку - від 2 до 7 років, у залежності від сукупності різних зовнішніх та внутрішніх чинників.
Хочу підкреслити, що представлена тут позиція відмінна від ритуальних танців деяких політичних сил, що пропагують ненависть до олігархів, бізнесменів, лідерів політичних сил, опонентів тощо.
На авторів погляд, ми спостерігаємо взаємодію соціальних систем у відповідності до природних об'єктивних законів. Елементи систем - конкретні люди - діють у контексті цих законів і всі їх спроби чинити всупереч інтересів систем приводять до витіснення, зламу або обструкції чужорідних елементів.
Більше того, саме перебування у системі з її правилами, законами та духом приводить до зміни глибинних ціннісних установок і, внаслідок цього, поведінки та переконань людей.
Іншими словами, будь-який олігарх може бути цілком приємною, чуттєвою та щирою людиною в особистому спілкуванні, проте у рамках своєї системи він, будучи її заручником, змушений діяти відповідно до системних потреб та інтересів, інакше вона витіснить його з усіма подальшими сумними наслідками.
Зрозуміло, що більшість тих, хто зараз знаходиться у владі чи має стосунок до бізнесу, який контролює владу, просто не усвідомлюють, куди веде дорога, якою вони йдуть - їм здається, що все у них під контролем, що вони - "хазяї життя", які врешті-решт досягнули найсприятливіших умов для власного збагачення і так триватиме вічно.
Коли вони усвідомлять, що все це лише ілюзія, викликана ейфорією перемоги на минулих виборах, може бути вже надто пізно щось змінювати. Адже насправді надсистема - Україна - з їх подачі прямує до "силової олігархії" - тотальної монополізації влади та власності у руках силовиків, які отримали з рук владних олігархічних кланів замовлення та легальний інструментарій для власного збагачення шляхом узаконеного відбирання майна у конкурентів замовників.
Можна не сумніватися, що цей інструментарій невдовзі буде використаний супроти самих замовників і їх в Україні нікому буде захистити.
Окремо хочу торкнутися ще однієї теми - ролі діючого президента в описаних процесах.
Для автора очевидно, що Віктор Федорович на сьогодні не має задатків диктатора. На потенційних диктаторів - людей, які свідомо можуть чинити зло у масштабах країни, - ніколи ніякі вінки чи інші предмети не падають. За цих обставин його спроби приміряти до себе таку роль можуть спричинити до матеріалізації більш серйозних випадковостей.
Проте слід пам'ятати, що у нашому безсвідомому є все - благодійник і злочинець, цар і жебрак, диктатор і раб, мудрець і воїн, чоловік і жінка, батько і син тощо.
Актуальна соціальна роль підіймає ці архетипи до усвідомлення і будь-який з них у тій чи іншій мірі може проявитися у кожного. Тому, внаслідок специфічних старань оточення, у президента можуть статися глибинні зміни світоглядних цінностей і поступово проявитися риси типового і переконаного у своїй непомильності диктатора.
Хоча, на авторів погляд, найбільш ймовірною в Україні у ближчі 2-7 років є реалізація однієї з модифікацій російського сценарію переходу президентської влади до представника силових структур, не обтяженого ніякими зобов'язаннями щодо минулого, з неминучою появою українських березовських та ходорковських, що в сукупності логічно завершить процес формування української "силової олігархії" з контрольованою демократією та маргінальною опозицією.
Оскільки новий президент представлятиме точно не західні спецслужби, то існує реальна загроза спланованої поступової здачі державності України задля відродження оновленої імперії.
Отже описаний можливий розвиток подій свідчить про розбалансованість надсистеми - українського суспільства - і виправити це можна лише посиливши третю його складову - громадський сектор.
Тільки громадські активісти, згуртувавши навколо себе однодумців, спроможні зупинити свавілля владоможців та змусити їх діяти у межах законів та правил. І лише цей сектор спроможний підтримувати високі морально-етичні норми та еталони поведінки, що сприяють гармонізації стосунків усіх суспільних верств і ведуть до розвитку і процвітання.
Це добре розуміє нинішня влада, яка здійснює системний тиск на свободу слова та конституційні права громадян, позбавляє громадськість можливості реального контролю за виборчим процесом через зміну відповідного законодавства, а також чинить силовий і моральний тиск на громадських активістів.
Але цього, нажаль, практично не розуміє український бізнес, хоча його природною потребою є стабільне демократичне суспільство з чіткими правилами та законами, які б сприяли зростанню прибутків та поступовому безкризовому розвитку, унеможливлювали б насильницьке відбирання власності на користь конкурентів, наділених владою.
Що краще - виділити 1, 2, 5, а при нагальній потребі і 10 відсотків прибутку на розвиток громадянського суспільства, чи дочекатися, коли усю власність силоміць відберуть чи викуплять за півціни? Питання риторичне.
Внаслідок перебування України у комуністичній тоталітарній системі, де кожен громадянин мусів бути "гвинтиком", наявний громадський сектор є надзвичайно слабким, а самі громадяни зневірені, дезорієнтовані, втомлені від шаленого потоку суперечливої інформації та схильні до соціальної апатії.
Тому формування і розвиток громадянського суспільства в нашій країні - складна та затратна справа, яка потребує значних зусиль та коштів.
Ефективність співпраці бізнесу і громадського сектору підтвердили події Помаранчевої революції, коли в силу спалаху пасіонарності тисячі підприємців малого, середнього і великого бізнесу надсилали кошти для підтримки тих, хто знаходився на Майдані.
Подальше розгортання подій після приходу до влади помаранчевих лідерів засвідчило нерозуміння ні бізнесом, ні представниками громадського сектору потреби у постійній ефективній співпраці для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, для невідворотності змін, для захисту цінностей і здобутків Майдану, для закріплення демократичних традицій в українському суспільстві.
Загальновідомо, що в Україні діють низка різноманітних закордонних фондів, які опікуються розвитком демократії та підтримують структури громадського сектору - ГО, медіа, окремі суспільні проекти. Проте також очевидно, що ефективність їх діяльності з різних причин є недостатньою і значна частина виділених коштів використовується з малим коефіцієнтом корисної дії.
Тому, щоб не наступити на ті ж граблі, українському бізнесу всіх ланок слід інвестувати кошти в "живі" організації громадського сектору, які спроможні реально впливати на владу для утримання її в межах чинного законодавства.
Адже більшість громадських активістів не володіють навіть мінімальними фінансовими ресурсами на ведення громадської діяльності, а низький рівень зарплати, від якого страждають всі, привів до ситуації, коли членські внески партій та ГО сміхотворно малі і їх не вистарчає на забезпечення елементарних потреб життєдіяльності цих структур.
Зрозуміло, що мова не йде про оплату участі у мітингах та інших акціях - це профанація громадянського суспільства, шлях до його ще більшої деградації та каналізації пасіонарності.
Мова йде про виявлення реальних громадських активностей, взаємодію з ними, допомога з фінансуванням елементарних потреб - оренди приміщення для зборів, семінарів, круглих столів, культурних та просвітницьких заходів, оплата виготовлення поліграфічних матеріалів, оплата організаційних витрат на проведення мітингів та різних акцій.
Це слід робити на всіх рівнях - від Києва, до невеликого віддаленого села, серед жителів якого є громадські активісти, що діють на користь громад.
Лише поєднавши зусилля людей доброї волі - представників бізнесу, влади та громадського сектору - можна зупинити процес концентрації влади та, відповідно, формування "силової олігархії" і "узаконеного безпрєдєлу" в Україні.
Цілком очевидно, що у випадку посилення громадського сектору, він змусить усіх дотримуватися законів і почне активно впливати на їх зміст для захисту загальносуспільних інтересів.
При цьому зникне можливість для частини підприємців отримувати надприбутки, паразитуючи на владі та нехтуючи екологією і здоров'ям людей. Та й сам прибуток від підприємницької діяльності стане співрозмірним з прибутком аналогічного бізнесу у західних країнах.
Проте це є кращим варіантом, ніж перспектива у будь-яку мить втратити все зароблене через те, що воно впало в око наділеному владою конкуренту, чиновнику або силовику.
Тарас Плахтій, товариство "Мале коло", для УП
