Довженкова земля. Современный вариант

"Що ти за птиця?!" Ти - Ягня!

Як сміло ти мене питати?

Вовк, може, їсти захотів!..

Не вам про теє, дурням, знати!

...

Він Вовк, він пан... йому не слід..." Леонід Глібов

Колись, на початку минулого ХХ століття, Ленін проголосив, що "кіно є найважливішим із мистецтв". Його радянські владні нащадки на протязі багатьох десятиліть старанно виконували цей заповіт.

У Країні Рад було створено розвинуту кіноіндустрію, яка навіть кинула виклик "фабриці мрій" - Голівуду - у ідеологічній битві за серця й розум людей планети Земля.

Чільне місце в радянській кіноімперії займала Україна. Тут знаходилися такі знані в СРСР і за його межами студії, як Київська імені Довженка, Одеська, Київнаукфільм, та дві із шести кінокопіювальних фабрик, побудовані в радянські часи.

Пішов у небуття Радянський Союз.

І постале вітчизняне чиновництво розпорядилося раптово впавшим на голову кінематографічним багатством так само бездарно, як і майже всім іншим: легкою промисловістю, наукоємним виробництвом, Чорноморським пароплавством тощо.

Вітчизняній нью-еліті хотілося всього й одразу. Тому в фаворі були й залишаються лише експортні галузі, що дають швидкий прибуток у вільноконвертованій валюті. Його можна залишити десь в офшорах, перетворити в рахунки в іноземних банках та нерухоме майно в більш успішних за Україну землях.

Кінематограф до нових пріоритетів не потрапив.

Відійшли в минуле кіностудії "Київнаукфільм", чомусь перейменована в "Кінематеку", та "Укркінохроніка". Продано росіянам "Ялта-фільм". Не знімає кіно розміщена на самому березі моря й передана в приватні руки "Одеська кіностудія", де були створені "Вертикаль", "Місце зустрічі змінити не можна", "Д'Артаньян і три мушкетери". Ліквідовано Харківську кінофабрику, на якій вироблялись навчальні фільми та тести для настроювання кіноапаратури. Практично зупинене тиражування фільмокопій на території країни.

Попри національний статус, виробляє один кінофільм у п'ятирічку кіностудія імені Олександра Довженка.

Натомість на її території побудовано житловий мікрорайон, працює меблеве виробництво, знімаються ток-шоу. Уявити щось подібне на "Мосфільмі" просто неможливо, хоч той і знаходиться на "золотій землі", у чотирьох кроках від Кремля.

Але я не ставлю за мету написати фундаментальну монографію про знищення українського кіновиробництва. Тема цієї статті є більш локальною.

Це сумна та багато в чому повчальна історія злету і падіння лише одного підприємства - "Національного центру Олександра Довженка". Історія про те, як національні інтереси приносяться в жертву миттєвій бізнесовій вигоді та особистому збагаченню.

Чим завинив перед чиновництвом український кінематограф?

Ще Київ лежав у післявоєнних руїнах, а в Москві 1946 року було прийнято рішення про побудову в Україні найбільшої в Європі кінокопіювальної фабрики. Для цього було обрано велику територію в 3 гектари в районі Голосіївського лісу, тоді околиці Києва.

Саме це місце розташування стало сьогоднішнім прокляттям підприємства.

Фабрика стала справжнім флагманом радянської кіноіндустрії. На ній працювало понад 1000 працівників.

Саме тут, у Києві, було виготовлено перший у Союзі кольоровий фільм. Лише тут тиражувалися всі панорамні й широкоформатні фільми, що виходили на екрани країни. Лише тут виготовлялися вихідні матеріали для іноземних країн.

Підприємство завжди було найоснащенішим у СРСР. Останню модернізацію здійснено в 1989-1991 роках. Тоді було побудовано сучасний 7-поверховий корпус, змонтовано високошвидкісні американські кінокопіювальні апарати та кольорокоригуюче обладнання, французькі апарати звукозапису.

В 1991-му розвалився Радянський Союз. А разом із ним - жорстко централізована, замкнена на Москву, система кіновиробництва.

Київська кінокопіювальна фабрика ще певний час за інерцією протрималася на плаву. А потім зрозуміла: за великим рахунком вона в незалежній Україні нікому не потрібна!

Хоча вибачаюсь, "незалежність" тут ні до чого.

Непотрібним підприємство виявилося вітчизняним чиновникам, які за радянських часів не займалися реальним кіновиробництвом, і мали слабке уявлення про його технології. Та й не хотіли особливо себе завантажувати не зрозумілими проблемами.

У середині 90-х в Україні згадали, що наближається знаменний ювілей - 100-річчя із дня народження великого Довженка, та звернули увагу на те, що в країні немає власного держфільмофонду. Адже радянський - усім відомі "Білі стовпи" - залишився в Росії.

Чиновницьке око окинуло свої володіння, і прийняло цілком логічне рішення: створити держфільмофонд, використавши виробничі площі та фахівців згадуваної кінокопіювальної фабрики. Фільмові матеріали, що там залишилися із часів СРСР, і склали основу колекції майбутнього фільмофонду .

Створеному ДФФ присвоїли амбітне ім'я: "Національний центр Олександра Довженка". І майже одразу... залишили без джерел фінансування.

Копіювальна фабрика виступила в якості фінансового, технологічного та кадрового донора. В 2000 році її приєднали до Національного центра Олександра Довженка, забезпечивши фінансування об'єднаного підприємства за рахунок його власної господарської діяльності.

Подивившись на справу рук своїх, керівництво мінкульту мабуть подумало: "Це - добре!" - та забуло про своє дитя на довгі сім років.

З 2000-го року і до сьогоднішнього дня Національний центр Олександра Довженка не отримав жодної державної копійки.

Навіть попри те, що законом "Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки" у частині, що стосувалася підприємства, було передбачено 6 мільйонів гривень прямих державних інвестицій. Очевидно, попри національно-культурну й патріотичну риторику, у держави були інші пріоритети.

Можливо, нинішню держслужбу кінематографії при МКТ України цілком улаштовує роль такого собі бюрократично-кінематографічного "РосУкрЕнерго"? Нічого не виробляю, ні за що не відповідаю, але видаю прокатні посвідчення на вироблену за кордоном кінопродукцію. А можу й не видати!

Про національний центр Олександра Довженка в мінкульті раптом згадали влітку 2007-го.

Але зовсім не через те, щоб нарешті підставити підприємству своє могутнє плече. Наближалось до завершення будівництво чергового відрізку метрополітену, станція якого - Голосіївська - опинилася якраз перед фасадом підприємства. А поряд, через дорогу - Голосіївський парк.

Національному центру прямо та прозоро пояснили, що жодних державних інвестицій ви не дочекаєтесь - нагадую, мова йде про ДФФ країни, - при цьому держава не буде лобіювати тиражування фільмів на своєму підприємстві, допоки ви не оновите парк обладнання.

І тут же підказали вихід із замкненого кола: треба продати гуртом усі ваші об'єкти нерухомості, крім одного корпусу, куди буде переведено все підприємство, а на вилучені гроші провести модернізацію.

Не було зважено навіть на те, що в деяких будівлях знаходилися енергетичні об'єкти, що забезпечували життєдіяльність підприємства.

Оперативно знайшовся й покупець - ТОВ "Ніко і К".

А далі - як у справжньому детективі.

У Національному центрі Довженка з'явився емісар від "Ніко і К", щоб контролювати процес підготовки до приватизації. Усе проводилось в незрозумілій обстановці, про деталі знало лише вузьке коло втаємничених.

Підготовку оборудки, з отриманням усіх дозвільних документів, було завершено в рекордний термін - 3 місяці! І в листопаді 2007 року відбувся аукціон із продажу 11-ти об'єктів нерухомості загальною площею 21 тисяча квадратних метрів, на якому перемогло... ну, звичайно, "Ніко і К"!

Середня вартість проданого майна склала аж 550 доларів США за метр за тодішнім валютним курсом.

Попри аукціонний статус торгів, початкова ціна виявилася й кінцевою.

Але купленого майна виявилося мало. І тоді "Ніко і К" ще взяло в оренду чималенькі приміщення в корпусі, що залишився у власності центру, по ціні сім гривень у місяць за один квадратний метр.

Допитливим дослідникам можу запропонувати пильніше придивитися до компанії "Ніко і К". Зокрема, дослідивши персональний склад її засновників, ви дізнаєтесь дуже багато цікавого. І те, що було незрозумілим - стане зрозумілим, а літера "К" в назві отримає символічний зміст.

Ще одна цікава деталь: для придбання будівель ТОВ "Ніко і К" взяло кредит в одному з комерційних банків, а після аукціону гроші повернулися в той самий банк, де Центр оперативно відкрив рахунок.

Отримавши кошти від приватизації, підприємство визначилося зі складом необхідного обладнання та з розподілом між статтями ймовірних витрат. Але галузеве міністерство чомусь півроку затримувало дозвіл на проведення тендеру із закупівлі обладнання.

А в травні 2008-го, як грім серед ясного неба, у друкованих і електронних ЗМІ з'явилася інформація про те, що ТОВ "Ніко і К" представило на містобудівну раду Києва концепцію забудови всього кварталу, що займає Національний центр Олександра Довженка, під торгово-розважальний центр із паркінгом на 2 тисячі авто, у якому про існування цього підприємства жодним чином не йдеться!

Будь-який фахівець із цивільного будівництва скаже, що існування "під одним дахом" торгово-розважального центру, паркінгу - і хіміко-технологічного виробництва з енергетичними потужностями 4 МВт є неможливим за будь-якими правилами.

Питання про те, як бути з наказом міністерства та рішенням ФДМ, які передбачали, що Національний центр, попри відчуження ряду будівель, залишиться на своєму місці, повисло в повітрі...

Коли мінкульт у серпні 2008 року таки дозволив закупівлю нового обладнання, фахівці підприємства не впізнали свого списку. Оточенням міністра туди були внесені суттєві корективи. Продуктивність комплекту обладнання була принесена в жертву можливості змонтувати менш потужну, але автономну, лабораторію на будь-якому новому місці.

Знайшовся й новий керівник такої лабораторії - один із позаштатних радників тодішнього міністра. Тоді в міністерських коридорах уперше прозвучала ідея про розділення єдиного підприємства на дві юридичні одиниці: ДФФ та технологічну лабораторію. Звісно, з переведенням їх куди-інде.

Родзинка цієї ідеї полягає в тому, що саме Національний центр Довженка, як юридична особа, має безстроковий акт на користування земельною ділянкою, а статус держфільмофонду унеможливлює приватизацію об'єкту й території за будь-якими схемами.

Переведення ДФФ на нове місце однозначно знімає цю проблему.

Земля може бути передана новому користувачу, а порівняно нова 7-ми поверхова будівля, площею 12 тисяч квадратних метрів - продана на ще одному "прозорому" аукціоні.

Тоді, пізньої осені 2008-го, резонанс у пресі, слухання у ВР, опір колективу - зірвали виконання плану владоможців.

Та мінкульт розпочав із непокірними холодну війну. Численні перевірки, жодної допомоги, принцип "чим гірше, тим краще" - давно відома й перевірена зброя чиновників.

Національний центр Довженка вистояв.

Попри все, навіть попри фінансову кризу, що знецінила кошти на його рахунку ледь не в 2 рази. Зумів розплатитися за нове обладнання вартістю 3 мільйони 136 тисяч євро, увіз його в Україну, почав установлювати. Зробив на 7 мільйонів гривень ремонт приміщень і комунікацій - мінімум, на що вистачило коштів.

Ще 7 мільйонів, на завершення ремонту, підприємство сподівалося отримати від приватного інвестора. Той хотів на вільних виробничих площах створити суміжне цифрове кіновиробництво, тим самим замкнувши технологічний цикл. Почалася навіть розробка проектної документації.

Але інвестору восени минулого року рішуче вказали на двері. Щоб не ліз на "чужу" територію.

13 квітня поточного року вже новий міністр культури й туризму відвідав підприємство. Візит, а точніше - екскурсія, тривала хвилин сорок. Міністра супроводжували керівники "Ніко і К", разом з якими він і залишив Центр.

А невдовзі біло-синя влада почала повторювати дії своїх помаранчевих попередників.

15 червня знову з'явився наказ про "реорганізацію" Національного центру з розділенням на держфільмофонд і кіно-лабораторію, та переведенням першого на кіностудію Довженка, де умови за півтора роки, що минули, абсолютно не змінилися.

Дарма що без технологічної інфраструктури, якої на кіностудії немає, без реставрації, без дільниці відновлення фільмових матеріалів - ДФФ перетвориться просто в комору, де певний термін зможуть зберігатися негативи. Поки дозволить невблаганний плин часу.

Ні про яку популяризацію українського кіномистецтва, звичайно, тут мова не йде.

А що стосується лабораторії, то красномовний факт: її директором призначено вже згадуваного "смотрящего" від "Ніко і К".

*     *     *

Мене час-від-часу мучить запитання: чому Національний центр Довженка, що має, здається, усе для свого успішного функціонування, ніяк не може реалізувати закладений у нього потенціал?

Чому найняті нами чиновники замість допомоги встромляють палки в колеса?

Чому в рідній Україні не розвивається кіногалузь, що є найприбутковішою в інших країнах? Може, Олександр Петрович Довженко завинив чимсь перед істеблішментом?..

Відповідь спалахнула несподівано.

Просто вітчизняний кінематограф опинився не в тій країні й не в той час. У країні, де у владних кабінетах не розуміють слів: "патріотизм", "порядність", "моральність", "служіння народу".

А в крилатий вислів Миколи Островського, що прожити життя треба так, щоб не було боляче за марно згаяні роки, вкладають зовсім інший зміст. Матеріальний.

Мені б дуже хотілося помилитися...

Сергій Бей-Безпалько, спеціально для УП