Декларация единения Нации
Свята, різноманітні торжества, масові гуляння споконвіків посідають важливе місце та відіграють значну роль у функціонування будь-якої спільноти. Своїми джерелами вони сягають глибокої давнини й походять ще від ранніх язичницьких обрядів та ритуалів, будучи важливою складовою формування та підтримки колективної свідомості, відіграючи важливу символічну роль.
Свята забезпечують комунікацію, виконують функцію релаксації, сприяючи "переключенню уваги", відстороненню від буденних проблем. Вони є складовими колективного несвідомого й безпосереднім чином впливають на формування масової свідомості.
Однією з найбільш важливих є функція ідентифікації. Свята сприяють єднанню спільноти, виділенню її серед інших, формуванню колективного "ми" й протиставлення чужому "вони".
Прекрасно усвідомлюючи роль та значення різного роду свят в житті суспільства, держава, її апарат намагається використати їх в першу чергу як важливий елемент забезпечення власного функціонування.
Будь-який політичний режим широко послуговується святами задля власної легітимізації, підтримуючи, надаючи загальнообов'язкового характеру одним святам, й нівелюючи роль інших.
При цьому увага акцентується не лише на вже існуючих святах, але й на широкому запровадженні нових, покликаних ще більше сприяти встановленому порядку та запровадженій системі цінностей. Хоча за таких умов свято може й втрачати своє первинне, автентичне значення, постаючи в ролі маніпулятивного інструменту задля збереження та продовження функціонування чинного режиму, панівної ідеології.
Так, ідеологічна радянська машина важливу увагу першочергово акцентувала на днях перемоги, Великої жовтневої соціалістичної революції, міжнародної солідарності трудящих та інших святах, спрямованих на утвердження комунізму.
Після розпаду "авторитарної імперії" значна їх частина втратила своє першочергове значення, інша - в тій чи іншій інтерпретації продовжує функціонування й сьогодні.
В умовах здобуття незалежності держави й подальшого її існування важливе значення набуває необхідність запровадження власних свят, які б сприяли консолідації та відновленню ідентифікації суспільства як окремої самодостатньої спільноти із тривалою власною історією, традиціями, культурою.
Одним із таких національних свят поза всяких сумнівів мало б стати 16 липня - день проголошення Декларації про державний суверенітет України.
Значення цього нормативно-правового документу, прийнятого Верховною Радою за складних історичних обставин, для сучасної історії держави надзвичайно важливе.
Тоді, 16 липня 1990 року, в умовах, коли керівництво СРСР практично втратило здатність контролювати й оперативно реагувати на процеси в державі, коли абсолютну більшість Верховної Ради УРСР становила компартійна частина, яка, втім, не змогла протистояти незначній частині національно-демократичних депутатів, прийняття Декларації про державний суверенітет України не лише пришвидшило "загибель" імперії, але й сприяло подальшому розгортанню державницького процесу в країні.
Прийняття однією з перших серед усіх союзних республік Декларації, яка кардинально суперечила централізованій політиці Москви, лише засвідчило усю безпорадність все ще пануючого режиму. Український народ був серед тих, хто надав необхідний імпульс незворотному історичному процесу.
Одним із визначальних положень Декларації є те, що вона проголошувала Українську РСР суверенною національною державою, яка розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.
Окрім того, Декларація утверджувала сучасну назву держави - Україна, визнавала єдиним джерелом влади в країні її народ, до якого, втім, приналежними визнавалися громадяни всіх національностей, що мешкали на території України.
Також гарантувалося територіальне верховенство та недоторканість кордонів, самостійність у вирішенні будь-яких питань державного життя, економічна самостійність і захист усіх форм власності, національно-культурне відродження.
В Декларації, що важливо, визнавався пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Україна заявила про право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; на власну частку в загальносоюзному багатстві.
Проголошувалося, що Україна, як суб'єкт міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь в діяльності міжнародних організацій.
Відносини з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.
Частина положень Декларації у дещо модифікованому вигляді проголошувались й Конституцією УРСР, яка, як і Конституція СРСР, була лише зовнішньою красивою декорацією й реальної юридичної сили не мала.
Натомість Декларація про державний суверенітет стала правовою базою для Конституції України 1996 року та всієї системи національного права.
Водночас, ще в Декларації проголошувався намір України в майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у жодних військових блоках.
Таким чином, є всі підстави стверджувати, що президент Віктор Янукович протягом перших місяців свого перебування на посаді насправді сприяв втіленню в життя положень Декларації, припинивши будь-які маніпуляції навколо входження чи невходження України в НАТО та інші системи безпеки.
Він, до речі, видав указ від 20 квітня про відзначення 20-тої річниці Декларації про державний суверенітет України. Кабінет Міністрів у місячний термін зобов'язався розробити та затвердити план заходів до святкування, передбачивши зокрема організацію та проведення різноманітних урочистих та інших заходів, наукових конференцій, круглих столів, просвітницьких заходів, тематичних виставок, культурно-мистецьких та спортивних заходів.
Кабінет Міністрів 3 червня слухняно ухвалив наказ про забезпечення виконання відповідного указу президента.
Верховна Рада України має зібратися на урочисте засідання. Однак, в умовах, коли практично заплановані закони вже прийняті, а розгляд інших перенесений на осінь, прогнозувати в якому складі збереться цього разу депутатський корпус досить важко. Напередодні напруженої виборчої кампанії до місцевих органів влади необхідно добре відпочити...
Незважаючи на те, що зовні планується організувати цілий комплекс різноманітних заходів, неозброєним оком помітно, що ажіотажу напередодні святкування 20-тої річниці Декларації, як було приміром напередодні 9 травня, в країні не відчувається. Ні серед суспільства, ні в середовищі влади разом із опозицією.
Звичайно, День перемоги відіграє непересічне значення в свідомості значної частини суспільства, однак сучасні реалії зумовлюють не менш гостру необхідність запровадження власних свят - свят національних, які б на якісно новій основі консолідували, об'єднували суспільство, про що так багато останнім часом ведеться пустих балачок, однак так мало реалізується на практиці.
Пригадується, свого часу власне свято на хвилі революційного піднесення намагалися запровадити помаранчеві. Однак, із самого початку воно було запрограмоване як свято лише частини суспільства, точніше, перемога одного жадаючого влади угрупування й поразка іншого.
День свободи так і не став загальнонаціональним. Подальші події й, у першу чергу, діяльність помаранчевих лише скомпрометували в цілому знаменну дату, а самий День свободи став уособленням нереалізованих сподівань, нездійснених, однак таких жаданих суспільством, перетворень в країні.
Натомість 16 липня якраз і є однією з тих дат, яка спроможна сприяти консолідації суспільства. Адже саме Декларація про державний суверенітет України значною мірою сприяла подальшим перетворенням в країні, проголошенню державної незалежності, чому передував референдум 1 грудня 1990 року, й стала основою усього конституційного законодавства держави.
Українська історія переповнена багатьма знаменними подіями, які варті перетворитися у щось більше аніж згадки на сторінках підручників історії, якщо їх до цього часу ще не заберуть й звідти. Нова влада сама обирає шлях, якому слідує, ми лише підказуємо бажаний напрям...
Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП
