100 дней власти и оппозиции: что дальше?
Сто днів президентства Віктора Януковича - це серйозний привід для того, щоб проаналізувати, в якому напрямі буде розвиватися політична система в Україні.
Як будуть будуватися відносини між владою та опозицією, владою та громадянським суспільством?
Чи готова опозиція до реального захисту національних інтересів країни та інтелектуального змагання з опонентами?
Чи готова влада сприймати критику з боку опозиції та громадянського суспільства?
Чи навпаки, її дії будуть спрямовані на утиск свободи слова та опозиційної діяльності в країні?
Нова влада: перші підсумки діяльності
За сто днів президентства Віктора Януковича Україна де-факто стрімко трансформувалася із парламентсько-президентської в президентську республіку. Для цього навіть не знадобилося вносити зміни до Конституції країни. За цей час новій владній команді вдалося відновити керованість виконавчою владою та навіть заявити про досягнення політичної стабільності в країні.
Зрозуміло, що це та "фішка", яку неофіти з Банкової будуть публічно просувати і надалі. Однак, сильна державна влада - це несамодостатня цінність, це лише інструмент. Головне - які ідеї, рішення та кроки вона продукує. Наскільки вона здатна захищати національні інтереси країни, права людини та забезпечувати добробут громадян.
І якщо у соціально-економічній політиці нова владна команда взяла певний тайм-аут, обіцяючи якраз до 100 днів нового глави держави розродитися пакетом системних реформ, то її внутрішня і зовнішня політика в принципі вже зрозуміла.
Суспільство отримало декілька потужних антидемократичних дзвоників: були скасовані місцеві вибори, Конституційний суд своїм рішенням про індивідуальне членство в коаліції довів, що він є слухняним інструментом проведення вигідних владі рішень, з'явилися тенденції до утисків свободи слова та самоцензури журналістів, розпочався широкий наступ на українську мову.
У зовнішній політиці домінує лише один вектор - російський. Наслідком підписання відомих Харківських угод є закріплення України у сфері геополітичного впливу Росії.
Однак, розчаруємо деяких критиків нинішнього президента та його команди, які вже визначили нову владу як антиукраїнську та проросійську.
Нова влада в Україні не проросійська і не антиукраїнська. Ця влада у більшості своїй, просто не розуміє цінності, вибачте за тавтологію, таких цінностей як "державна незалежність і суверенітет України", "демократія", "національна безпека" та "національні інтереси".
Якщо максимально огрублювати, то все, що не має відповідного грошового еквіваленту, для неї лише слова, або, як там говорять, "пурга".
Влада загрожує національній безпеці, не усвідомлюючи усі наслідки власних дій. Тому рішення з продовження перебування Чорноморського Флоту Росії в Україні на 25 років можна розглядати саме як нерозуміння та ігнорування національних інтересів, як ставлення до національної безпеки як чогось аморфного та ефемерного.
Пам'ятаєте, щоб купити щось необхідне, треба продати щось непотрібне? У приватних бесідах регіонали неодноразово підкреслювали: "все одно російський флот був і буде після 2017 року в Україні. А так ми його обміняли на дешевий російський газ".
Однак, якщо мова йде про конкретні фінансово-економічні інтереси, нова владна команда діє зовсім по-іншому.
Яскравий приклад: пропозиція російської сторони об'єднати "Газпром" і "Нафтогаз" не викликала захвату на Банковій та Грушевського. Внаслідок такого "рівноправного" об'єднання можна втратити контроль за грошовими потоками, що, напевне, неприпустимо для українських можновладців.
Сьогодні президент Янукович отримав суспільний картбланш. Рейтинги, що зашкалюють, в'яла громадська реакція на антидемократичні дії влади, роздрібненість опозиції створюють ілюзію, що так буде завжди.
Однак, "медовий" місяць Віктора Януковича може швидко добігти кінця. Перші труднощі, про які говорять експерти, можуть виникнути наприкінці цього року. Суспільство, втомлене від безкінечних обіцянок зробити "все" і "зараз", буде вимагати вже конкретний результат.
Так що, чи буде чим похвалитися регіоналам зимою 2011 року - це велике питання. Тим більше, що у їх середовищі з'являються нові та роздмухуються старі конфлікти. Як завжди владний пиріг надто малий, а кількість тих, хто хоче отримати до нього доступ, надто велика.
Тому і виникла ідея провести місцеві вибори дещо раніше - вже 31 жовтня цього року, коли рейтинги регіоналів ще будуть високими, а вертикаль влади - вже сформованою. Це, в свою чергу, викликало негативну реакцію з боку партнерів Партії регіонів по правлячій коаліції. Особливо гострою була позиція Володимира Литвина, який усвідомлює всю складність рейтингових позицій свого блоку.
Гарячі голови з нової команди навіть пропонують провести восени заразом і парламентські вибори, адже нинішня соціологія дозволяє їм говорити про створення одноосібної більшості Партією регіонів без підтримки інших політичних сил. Ідеологи такого сценарію одночасно пропонують остаточно політично "вбити" Юлію Тимошенко через обвинувачувальний вирок суду, який однак залишить її на свободі, водночас позбавивши права на балотування до парламенту.
Однак, на сьогодні це не більше, ніж одна з версій розвитку події. Регіонали розуміють всі вади і недоліки такого занадто радикального варіанту.
І на останок. Оголошений Віктором Януковичем пакет реформ (якщо це дійсно системні реформи) можна запустити лише у 2011 році: практично всі такі напрацювання потребують відповідного державного фінансування, тобто можливі лише за умови їх урахування у державному бюджеті на 2011 рік.
Саме держбюджет-2011 буде індикатором серйозності намірів нової влади провести системні реформи в Україні. Саме він засвідчить: чи готова нова влада до політичних та рейтингових втрат заради проведення непопулярних, але необхідних рішень.
Опозиція в Україні: як забезпечити демократичний поступ?
Варто відзначити - будь-які "шапкозакидацькі" настрої опозиції з швидкого переформатування влади є на сьогодні невиправданими. Суспільний маятник суттєво хитнувся у східний бік.
Реперними точками політичного розвитку країни є місцеві вибори 2010/11 року та парламентські вибори 2012 року (якщо вони відбудуться у цей термін).
Саме вони повинні визначати логіку дій опозиції, саме вони дадуть відповідь на питання: чи готове суспільство укласти такий собі пакт "аля рюсс", обмінявши свої демократичні права на стабільність та "батьківську" опіку влади, чи воно навпаки готове підтримати опозиційні сили.
З цієї оцінки випливає інше закономірне питання і відповідь на нього: чи можливий сьогодні потужний антивладний суспільний рух? Зрозуміло, що до кінця 2010 року це взагалі малоймовірно. Однак і надалі не варто одразу розраховувати на стотисячні або мільйонні мітинги.
Це принаймні обумовлено декількома факторами.
Перший - це інерція суспільної психології. Згадаймо, як розвивалася політична ситуація на початку 2000-х років: поступово накопичувалися системні помилки влади та суспільна енергія протесту, що "вистрелила" у 2004 році. Так і зараз: чим більше нова команда буде робити помилок, тим більша буде суспільна енергія супротиву.
Тим більше, що останнім часом масові акції протесту перетворилися на проплачену технологію, що теж знижує довіру до них. Мітинги та демонстрації є ефективними лише за умови, якщо вони відображають глибинні суспільні настрої.
Другий фактор - самовідстороненість та самообмеженість більшої частини середнього класу у суспільних діях протестного характеру. Внаслідок економічної кризи багато з його представників займається втриманням власного бізнесу та соціальним самовиживанням, а не політикою.
Третій фактор, що обмежує широкий суспільний рух - це тотальне розчарування українських громадян не лише в окремих політиках, а й у політиці загалом, багатьма нашими співвітчизниками ставиться під сумнів дієвість масових акцій протесту - ну вийшли ми на Майдан, і до чого це призвело?
Народ втомився від численних політичних суперечок. Повинен пройти деякий час, а лідери опозиції довести суспільству, що вони гідні його підтримки, здатні відкинуті власні амбіції на користь спільній справі, подолати взаємну недовіру та припинити публічні сварки.
Зараз у частини громадянського суспільства існує думка, що нинішні лідери опозиції не гідні бути на чолі опозиційного руху. Можливо доля правди в цьому є. Однак, якщо чекати нових лідерів у "всьому білому", то можна дочекатися до остаточного перетворення України на автократичний протекторат Росії.
Зрозуміло, що зараз ні про яку об'єднану опозицію вже не може бути й мови. Скоріше за все, опозиційний рух буде намагатися знаходити якісь форми координації своїх дій за участю лідерів громадянського суспільства.
Скоординовані дії Юлії Тимошенко, В'ячеслава Кириленка, Анатолія Гриценка, Павла Жебрівського, Олега Тягнибока, Бориса Тарасюка, Миколи Катеринчука, Арсенія Яценюка (хоча сам Арсеній Петрович досить скептично ставиться до теми об'єднання) та інших політичних та суспільних лідерів нададуть нову якість опозиційній діяльності.
Інакше опозицію будуть бити по частинам, що значно легше, ніж у випадку їх спільної діяльності.
Ризикнемо передбачити, що додатковим стимулом до такої координації може бути подальший тиск влади на опозицію: спрацює закон "демократи об'єднуються лише перед розстрілом".
Адже знаменита формула іспанського каудільо Франко "друзям все, ворогам закон", вже працює в Україні. Інакше як політичними репресіями не можна назвати відкриття кримінальних справ проти Андрія Парубія та Юрія Гримчака (а як же ті, хто завдав струсу мозку Олесю Донію?) та поновлення кримінальної справи 2003 (!) року проти Юлії Тимошенко.
При цьому, представники нової команди можновладців неодноразово заявляли про свою готовність до співпраці з опозицією, про врахування її конструктивних пропозицій.
Однак, між такими заявами і конкретними політичними реаліями - відстань гігантського масштабу. Українська дійсність доводить, що аксіома про те, що опозиція повинна займатися не лише критикою, а й продукувати альтернативні державні рішення, бездоганно працює лише в суто демократичних умовах, коли влада діє відкрито і прозоро.
Запропонувати, наприклад, осмислену альтернативу Харківським угодам, які підписувалися в умовах абсолютної владної закритості та з порушенням демократичних процедур, було взагалі неможливо.
Згадаймо, що до 21 квітня 2010 року ніхто з опозиційних політиків та громадських лідерів взагалі не знав про можливість такого кроку влади. Харківська угода була внесена президентом Віктором Януковичем до парламенту вже 26 квітня, а 27 була проголосована буквально за декілька хвилин, як за декілька хвилин був ухвалений у першому, другому і будь-якому читанні Державний бюджет країни на 2010 рік. У такому ж темпоритмі зараз хочуть протягнути і закон про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики.
Дуже сприятлива для інтелектуальних змагань ситуація: влада грає за правилами регбі, настійливо пропонуючи опонентам грати за шаховими правилами.
Водночас, це не значить, що опозиція повинна відмовитися від інтелектуального змагання з владою. Вона повинна, умовно говорячи, мати не лише програму "проти", тобто протидіяти антидемократичним діям можновладців, а й мати програму, яка спирається на позитив.
Тоді, у випадку перетворення нинішньої опозиції на владу, вона не буде втрачати час на "розкачку", а зможе в стислі терміни реалізовувати вже напрацьовані під час опозиційної діяльності рішення.
Як це не парадоксально, але в існуванні потужної опозиції зацікавлене не лише українське суспільство, а і влада. Саме за такого балансу інтересів та конструкції політичної системи, Україна може залишатися демократичною країною, яка зберігає шанс на економічну та соціальну модернізацію.
Ігор Жданов, Аналітичний центр "Відкрита політика"
