"1939-1945: Неписанная история". Итоги

Акція "Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" завершується. За три тижні на адресу проекту надійшло понад 50 листів. Більшість із них приходила на мою пошту.

Низько вклоняюся тим, хто прислав свої родинні перекази. Хочу попросити пробачення у тих, чию сімейну пам'ять порушував додатковими запитаннями, плутав імена і дати, вимагав скоротити чи додати деталей. Простіть мене.

Особливо варто вибачитися перед тими десятками людей, чиї тексти так і не побачили світ.

Виправляючи цю хибу, я хочу запропонувати читачам УП кілька маленьких уривків, з яких складається українська мозаїка Другої світової. З кожної історії можна зробити фільм.

Журналіст "ІнвестГазети" Ігор Гошовський (Київ) розповідає історію брата своєї бабусі Євгена Блонського з Рівненщини:

"Після того як йому виповнилось 18 років (в 1943 р.), Євгена запросили пройти вишкіл в одному з таборів УПА на санітара. Потрібно було подолати близько 40 кілометрів в район замаскованого густими лісами Кремянецького кряжу. Дорогою вони потрапляють в засідку СМЕРШа.

Наказ полоненим - рити собі ями. Євген разом з друзями вирили яму і коли вже закінчували свою роботу, під'їхало авто. Звання пасажира машини залишилося не з'ясованим, але він сказав таке: "Нечего на них патроны тратить, пусть лучше на фронте кровью вину искупят!".

Через півроку прийшло повідомлення, що він пропав на фронті без вісті. Всі ці довгі роки Блонські думали, що Євген загинув - і лише матері весь час снилися про нього хороші сни.

Проте через одинадцять років Євген повернувся у рідне село в якості громадянина Польщі з прізвищем Білецький в паспорті. Стати "поляком" Євгену вдалося після того, як його потяг підірвався на міні. Вдавши контузію, він зіграв втрату пам'яті. А оскільки вільно володів польською, то записався поляком. Служити в Армії Людовій було таки краще, ніж в штрафбаті Червоної армії".

Бізнес-консультант із Харкова Володимир Раппопорт розповідає про свою матір Софію Володарську, яку від жахів Голодомору батьки перевезли з Харкова до Ленінграду:

"Почалася блокада. Особливих запасів продуктів в сім'ї не було. Пайку хліба весь час зменшували, до того ж у тому хлібі були домішки чого завгодно. Продали все цінне, що було вдома, з'їли шпалери.

Зимою 1941 г. з голоду помер мамин батько, літом 1942 - мати. 17-річний брат ще раніше пропав без вісті на фронті.

Сусідка поїла власних дітей. Молодшого з'їла вже мертвого. Увійшовши у смак, старшого різала ще живим, він кричав. Вмираючи, мати просила не відходити, щоб сусідка не з'їла і її.

Після смерті своїх батьків моя мама перейшла жити в дитячий садок - вихователі здирали кору з дерев, подрібнювали, варили - тим і годували дітей. До кінця зими 1942-го в мами почалася цинга, слабкість. Не могла ні їсти, ні пити. Потім розповідала, що чула слова лікаря "Довго не протягне", але вони були десь далеко, ніби не про неї.

Хтось приніс кропиву і поклав мамі на губи. Від роздратування губи рефлекторно здавили кропиву. Її сік виявився живильним, мама вижила.

Після війни мама переїхала до Харкова, де жили родичі її батька. Тут її втретє дістав голод - 1946-7рр. Мама потім довго не погоджувалася клеїти шпалери синтетичними клеями, пояснюючи, наскільки корисні шпалери на борошняному клеї під час голоду".

Анатолій Муляр прислав фронтові спогади свого батька Савелія:

"По той бік глибокої балки, на курній польовій дорозі, у бінокль гарно видно німецьких велосипедистів. Їх близько півсотні. На плечах у кожного ранець, на шиї висить автомат. Всі в шортах і сорочках-безрукавках. Катаються як туристи по нашій земельці!

Не гаючи часу, швиденько подаю одного "дігтяра" і диска до нього Кравченку. З другим кулеметом прилаштовуюсь до борта кузова. Пройшовши двома кулеметами по ланцюгу велосипедистів, бачимо, як вони на ходу навалюються один на одного, падають.

Замінюю диска і подаю заряджений диск до кабіни Кравченку, але він чомусь його не бере. На горбах так трясе, що поранені кричать від болю. Коли, обігнувши лісок, ми опиняємося у відкритому полі, я зупиняю машину.

Почепивши на бортовий гачок кулемет, розпечений ствол якого ледь не червоний, стрибаю на землю і йду до кабіни. В кабіні лежить Кравченко. Виявляється, стріляючи з кулемета, він так вдарився пораненим коліном, що знепритомнів. В цей час кулемет у нього випав із рук на землю".

Головред журналу "Народний депутат" Василь Зоря прислав спогади свого дядька Миколи Рябовола з Черкащини:

"...Німець дістав з кишені фотографію, на якій було знято його з дружиною і трьома дітьми. Він показував мамі фото, промовляючи майже зі сльозами на очах: "У мене вдома троє "кіндерів", ми війни не хотіли..."

А розмову закінчив дещо несподівано: "Хай Гітлер і Сталін між собою хоч лобами поб'ються і тоді зрозуміють, хто з них сильніший у цих сварках. А нам війна геть не потрібна, нас примусили..."

...Якось у село заїхав радіопеленгатор з п'ятьма офіцерами - капітан, два майори та два підполковники. В людей цим новоприбулим німцям вже не було місця, вони розмістилися в колгоспній конторі, виселивши бухгалтерів та обліковців. Мали двох величезних собак-вівчарок, які, бігаючи навколо будинку, ні на кого не гавкали, однак за невелику огорожу не виходили.

Однієї глухої ночі колгоспні конюхи, бригадир колгоспу, а також завстолярнею закидали гранатами усі чотири кімнати, де спали німці, а перші гранати полетіли у кімнату, де на килимках лежали собаки...

Після війни трьох виконавців цього теракту  нагородили медалями "Партизан України". Скільки жили, ці чоловіки ніколи своїм вчинком не хвалилися. У хвилини відвертості за чаркою або цигаркою зізнавалися, що  були молоді й прагнули довести один одному, що вони не боягузи".

Ірина Філатова переказує спогади своєї бабусі, яка пережила окупацію під Бахчисараєм:

"В июле 1942 г. Севастополь пришлось сдать. Десятки тысяч моряков и солдат оказались в плену. Люди работали в поле, когда разнеслась новость, что по шоссейной дороге гонят наших военнопленных в Симферополь. Все схватили что было съестного и кинулись в соседнее село, возле которого проходила дорога.

Колонна была бесконечная, все изранены, пыль, палящее солнце, измотанные, бредущие, поддерживающие друг друга родные солдаты. Прорваться дать воды или еды было сложно, немцы с овчарками шли плотно, били прикладами.

Люди, поборов страх, умудрялись прорваться сквозь оцепление и передать, кто кружку воды, кто отварную картошку. У мамы была лепешка, которую она рвала на части и по кусочку пыталась передать в руки.

Остался последний кусочек, когда напротив оказался весь перебинтованный моряк-черноморец - передать не успела, ее сбили с ног, а хлеб остался в пыли".

Марія Говикович розповідає про свого батька Василя Коцюбу і троюрідного брата Романа Коцюбу з Дрогобича:

"До тата часто звертались люди, яким були потрібні фіктивні довідки про поганий стан здоров'я, які рятували їх від вивезення на роботу до Німеччини.

Одного разу до батька прийшов знайомий німець, який дізнався, що проти батька відкрито справу у зв'язку з тими фіктивними довідками, і попередив батька, що це загрожує йому розстрілом. У батька були дві можливості - у ліс до партизанів або в дивізію "Галичина". Батько вибрав дивізію, завербувався туди лікарем.

Одного разу він брав участь в облаві, його послали обшукувати горище, де переховувався поранений радянський офіцер. Батько не видав його - а цей офіцер розшукав татову родину по війні. Після повернення тата з Сибіру, коли його не хотіли прописувати в Україні, саме той офіцер якимось чудом прописав тата у себе в Житомирі.

Я пам'ятаю, як в дитинстві тато диктував мені вітальні листівки на свята до того чоловіка у Житомир.

А Роман був зв'язковим УПА. Потім любив жартувати, що другі совєти були ліпші від німців, бо німці, як зловили з націоналістичними листівками і літературою, розстрілювали на місці, а совєти давали 25 років.

Заарештований у 1949 році. З його розповідей пам'ятаю опис страшного карцеру і розповідь про те, як перед судом хлопці розбили вікно у камері, за що їх було жорстоко покарано. Їм потрібні були кавалки скла перед судом, щоб поголитися і гарно виглядати на суді."

Володимир Черниш з Миколаївщини переказує історію бабусі Тамари:

"Підпільна організація "Партизанська іскра" виникла незадовго до приходу Радянської арміїї. Створив її місцевий учитель, завуч, який в 1941 році, в перші тижні війни, потрапив до німців в полон, потім вони його відпустили.

Завуч спокійно пережив окупацію, а з наближенням Радянської армії, захвилювався, що його можуть покарати за дезертирство. Тож він і створив із своїх учнів підпільну організацію, завдяки якій хотів реабілітуватись в очах Радянської влади. Німці швидко їх розкрили і стратили.

Ти знаєш, вони і до мене приходили, щоб запросити до цієї "Партизанської іскри". Про це я здогадалася згодом, вже після їхнього розкриття і страти.

Було це так: прийшла до мене подружка, яка дуже хотіла зі мною поговорити сам на сам, та у мене в той момент у гостях були ще кілька дівчат, ми про щось весело гомоніли, сміялись, і довго не могли розійтися.

Вона ж весь вечір сиділа похмура, з нами не сміялася, марно намагаючись дочекатись, коли я залишусь сама. Так вона, не дочекавшись, коли всі підуть, від мене й пішла. А потім я дізналася, що вона була в "Партизанській іскрі" і загинула разом з усіма".

Дмитро Клименко розповідає про свою бабусю з Полтавщини:

"Бабуля раптом сказала: "Знаєш, життя склалося б зовсім по другому, якби я вийшла заміж після війни, але я щаслива, що люблю свого Федора".

Федір - це мій дід, який загинув, визволяючи Київ. У 1941-ому він потрапив у полон. Хоч не з першого разу, та вдалося втекти. Як каже бабуля, він же вчителем був, а значить "ідейний". Тому довго не затримався і рушив до своїх, а вона лишилась сама на все життя.

"Те що я була вагітна, знав тільки дядько Павло", - схлипує бабуля. Дід Павло - це бабусин родич, був секретарем сільради до війни. За німців лишили адміністратором в окупаційній владі.

"Нас, душ десять, зібрали у крайній хаті на кутку для відправки на Германію і замкнули на ніч. Дядько Павло вибив шибку у задній стіні і наказав тікати, бо завтра вже будуть вивозити машинами на потяг у Хорол. Не думаючи, я стрибнула перша. Охоронці відразу ж почали стріляти з автоматів.

Втекла одна, інших постріляли або відправили таки на Хорол. А потім я родила мамку твою - слабеньку, але гарненьку.

Шкода, Федір про це не знав. Його визначили в штрафбат - як полоненого - та кинули на Київ. Скінчився бій, він підвівся, а тут куля - і на тобі - у спину. Помер у Харківському шпиталі".

Автор "Української Правди" Ірина Славінська розповідає про свого дідуся Івана Корнієнка, який утік із полону і партизанив у Білорусі:

"Одного разу вони розбили німецький штаб. Коли зайшли, то дід побачив величезну  радіолу. Він забрав цю радіолу і  поніс у ліс разом із хлопцями. Принесли - дістали акумулятор і так з'явилася можливість слухати новини з "великої землі".

У Білорусі він зустрічав воїнів УПА. Партизани та воїни УПА один одного не чіпали - вони існували і працювали паралельно. Нічого поганого про УПА дід ніколи не говорив. 

Під час війни  діда двічі поранили - один раз  у ногу, один раз у руку, обидва рази розривними кулями. Уламки порозліталися  по тілу - добре, що кістка обидва рази лишалася ціла. Тоді, щоб їх дістати, в тіло вколювали спицю - уламки дзвеніли, і лікарю було чутно, звідки їх вийняти".

Роксоляна Процьків записала спогади своєї матері Надії про те, як у 1945 році їхню родину насильно переселили з лемківського містечка Красна (нині - Підкарпатське воєводство Польщі) на Тернопільщину, в Ягільницю:

"Половина людей в Ягільниці були приїжджі. Частина - "визволителі", їх у війну прислали на роботу. Більшість привезли із Заходу, їх називали "західники", "переселенці", "лемки". До більшості належала й наша родина.

Коли тато журився, то казав: "Поділилися Сталін із Гітлером нашою землею!". Я знала, що до війни в Ягільниці було багато поляків і євреїв. Поляки виїхали - теж примусово - до Польщі, євреїв винищили німці, патріотично налаштованих українців вислали "милуватися північним сяйвом".

...Провісники переселення - нічні напади банд на село. З сільських хлопців було створено загін самооборони. Усі мали зброю. Це сталося після того, як банда напала на родину Юлька Завінського. Загинули жінки в хаті, Юлько у коморі. Залишилися діти. Мала Віра бачила з-під ліжка, як ґвалтували жінок. Відтоді страждає епілепсією...

Перед переселенням від батька вимагали признання, де захована зброя. Коли робили обшук у хаті, то мама терпла, щоб не розгорнули сміття у шопі, де був автомат, схований татовим братом. Мама перед цим завела в шопу коня: щоб підійти до сміття, треба було обійти коня. До цього не додумалися.

У Красній батько залишить зовсім новий великий будинок. Йому дадуть "компенсацію". За неї він купить кирзові чоботи і куфайку.

В Ягільниці татові дадуть шмат поля, яке згодом заберуть до колгоспу - з кіньми, плугами і всім, що вдалося взяти з Красної. Наш Сивий буде впряжений у бричку і возитиме голів колгоспу, доки ті не пересядуть на машину.

Мені розповідала Катруся Д., що в її пам'яті зберігся епізод: Сивий вирвався з конюшні і мчить толокою до нашої хати, кладе шию на браму й ірже. Моя молода мама підходить до брами і каже: "Вертайся, Сивий! Скажуть, що ми тебе випустили і вивезуть у Сибір. Йди, Сивий, йди!".

***

Зізнаюся чесно, я трохи втомився пропускати через себе ці спогади. Я очікував на естетику, яку мені втовкмачували зі школи і яку я зараз бачу на плакатах, де чиновники "щиро вітають" ветеранів на тлі георгієвських стрічок і червоних гвоздик.

Я сподівався на героїм, на історії боротьби і перемоги. А натомість отримав  переважно історії виживання.

Судячи з частини коментарів під текстами, для декого з читачів це теж стало шоком. А ці ж читачі ще не читали листи з проханнями знайти зниклих без вісті родичів - такі звернення теж приходили на акційну пошту.

Один відомий автор записав героїчні спогади свого діда, а той потім відмовився хвалитися подвигами. "Діди справді не хочуть говорити" - сумно констатував автор. Але один колоритний уривочок про будні розвідника я наведу хоча б анонімно:

"Уже отамо німець рядом, і цілий день фіксірували, наблюдали в біноклі. Це називалось "боєвоє охранєніє". Оце така була задача розвєдчика. Пробули сутки, тепер сапьори прийшли, розмінінували проход, і назад.

А ні - як уже там добре роздивилися, група друга йде по цьому розмініруваному коридору і хватає язика. Німця. І сюди вже його тягнуть по оцьому проходу. Це тоді хватають язика, як ми вже готовимся наступать, як уже командування готовить наступлєніє на даному участку.

А бувало, що й німці брали язика, а чого ж не брали? Брали наших язиків. На фронті було всякого. Такого, щоб "ура", "ура" і всі побіждають, - то такого не було".

Кілька авторів, які обіцяли тексти, виявили, що не мають достатньої інфи про родичів - тільки перекази. Для них ця акція стала нагодою зібрати побільше інформації про минуле.

В рамках акції "1939-1945: Неписана історія" ми отримали спогади з усієї України - від Полісся до Криму, від Луганщини до Галичини.

Тексти були різні. Олег Коцарев, чий прадід був бургомістром Харкова за німців, написав сімейний переказ у геть непафосній і незвичній як для такої теми тональності.

Ольга Дорошенко, яка розповіла історію кохання і еміграції своєї прабабусі, зацікавила тим, як бачить ту війну наймолодше покоління.

Олег Покальчук був одним із небагатьох, хто писав не про село, а Дмитро Крапивенко - одним із небагатьох, хто писав не про окупацію.

Володимир Ушенко підкупив фаховим підходом до архівних пошуків, а Сергій Таран - "сімейно-політичною" драмою.

Вразили спогади простої дівчини з Прикарпаття, де люди воювали з фашистами, з "совітами" та один з одним, і в умовах постійної військової загрози ще й встигали одружуватися і заводити дітей.

Повторюся: тексти були різні. Але тільки два з півсотні листів були сповнені ненависті не до, скажімо, нацистів чи енкаведистів, не до Сталіна чи Гітлера, а до таких же простих людей, земляків. Один - ненависті до "москалів", інший - до "галичан". От якби їх надрукувати, ото б радість для анонімів-коментаторів була!

Але я не буду їх публікувати. Любителів подібних перепалок я відсилаю до свого тексту про День Перемоги п'ятирічної давнини - ганьба, там немає жодного комента! :)

Чого приховувати - і зараз хочеться повернутися до старої статті і розповісти про те, що українці заслужили право святкувати перемогу над огидною ідеологією нацизму.

Мені б закинули, що тоді перемогла інша огидна ідеологія. Я б відповів, що перемогу над цією ідеологією ми теж святкуємо, тільки в інший день - 24 серпня. І закрутилася б така люба нашому серцю історична полеміка.

Це ж так прекрасно: поговорити на тему "наша чи не наша війна?", про георгієвську стрічку, про те, хто більший герой - Бандера чи Берест, і про те, хто більший фашист - Гітлер чи Сталін... Скільки публіцистичної рибки можна зловити в цій історичній водичці!

Але історизм стомив. Краще б наші публіцисти написали історію своєї родини в ті буремні роки. І анонімні коментатори - якби назвалися справжніми прізвищами - теж могли б написати таку історію. Я впевнений, що їхні старенькі родичі не ставилися б один до одного з такою ненавистю, якою аноніми поливають одне одного в коментарях.

Бо це - справи минулих років. Це - наша пам'ять, яку варто пам'ятати, але не проектувати на нинішні реалії. Двополюсна естетика Дня Перемоги вигідна політикам, щоб розділяти громадян. Щоб ми жили минулим, а не сьогодненням.

Не хочу займати нічию сторону. Пишаюся і західняками, і східняками - усіма, хто гідно воював і вижив у жахливій світовій бойні.

"Після перегляду більшості фільмів про війну - як старих, так  і сучасних, складається враження, що радянські бійці тільки й мріяли, щоб життя за щось  віддати - за Родіну, за Сталіна, - написала у листі в акційній пошті харків'янка Вікторія Хмельницька, дід якої брав участь у параді Перемоги http://zaua.org/pg/article/editorial/read/22832/ в Москві у 1945-ому. - Насправді ж усім їм хотілося жити - точнісінько як і нам у нашому 21-му сторіччі. А воювали гарно, бо звикли все робити на совість - добре працювати, добре воювати..."

Тому про все інше я напишу у блозі. А любителям з'ясовувати, хто більший фашист, раджу прекрасну цитату голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів Ігоря Юхновського:

"Основний склад фронтів, коли вони вийшли з території України і ввійшли в Європу, були українці. Отже, Україна є суб'єктом антигітлерівської коаліції. Може, ще більше, ніж Росія, Англія, Франція і США.

Ми зазнали найбільших втрат у цій війні. Нам завдали найбільшої шкоди в цій війні. В цих найголовніших фронтах ми були основними дійовими особами.

Ми мали сімох командувачів фронтів, ми мали 300 українців-генералів, ми мали маршалів різних армій. Ми є суб'єктом антигітлерівської коаліції, і ця теза консолідує весь український народ від Сходу до Заходу. Але в цьому процесі було й УПА, й ОУН, були так звані дивізійники - СС "Галичина". В цьому процесі була й Закарпатська Україна, й Закарпатська Січ, і всі вони воювали за Україну.

Але головним, безумовно, є Україна як активний учасник антигітлерівської коаліції. Тому що в цих боях були мільйони. В тих боях були тисячі. І ці тисячі, і ці мільйони - вони герої".

Годі сваритися про минуле. Давайте жити майбутнім.

Наостанок: величезне спасибі всім ЗМІ, які підтримали акцію - їхній список можна подивитися тут. Сама ідея акції виникла на редакційній планірці ZaUA.org - як продовження проекту, що його ми колись робили у "Тижні".

Особливу подяку варто висловити "Українській Правді", яка першою зголосилася допомогти, безкоштовно розмістила банер з анонсом акції і весь час надавала необхідну підтримку.

Читачі висловлювали побажання, щоб ці спогади були видані окремою книжкою. Ідея правильна і благородна. Якщо хтось захоче цим займатися, я із задоволенням надам всю необхідну інфу.

Акційна пошта продовжує працювати. Пишіть ist.1945@gmail.com. Список усіх статей, опублікованих у рамках акції, можна подивитися тут.

Павло Солодько, координатор акції