Языковая консолидация
Партія Регіонів планує законодавчо змінити мовну ситуацію в країні. Наступ на державний статус української мови може стати ще однією подією, яка поглибить політичний конфлікт до межі "холодної війни".
Перша така ситуація трапилася під час ратифікації угоди про продовження перебування Чорноморського флоту. І от в червні країну може знову розколоти мовне питання.
Чи витримає країна таку низку резонансних конфліктів? І чому мовне питання так важливе для суспільного спокою? Адже є ще ГТС, авіабудування, атомні станції, врешті-решт... ЧФ у Криму - це питання державної безпеки, втрата і без того примарних шансів на вступ до НАТО.
Але, Чорноморський флот у Криму був весь час української незалежності, а от ревізія мовного питання відкидає Україну у часи Щербицького, і це значно серйозніше.
Є відчуття, що саме "вирішення" мовного питання може підбити підсумок двадцятирічним спробам побудови української державності в європейському, а не в "євразійському" розумінні цього слова.
Пропозиції щодо законодавчих змін у мовному питанні озвучує нардеп Олена Бондаренко, а свою версію "закону про регіональні мови" запропонував один з ідеологів "російськомовної України" Вадим Колесниченко.
Згідно з його пропозиціями, місцеві ради можуть ініціювати питання про визнання однієї або декількох мов, на які поширюється дія Хартії щодо регіональних мов, на території окремої адміністративно-територіальної одиниці.
Це може бути зроблено у разі, якщо така мова використовується не менше ніж 10 відсотками населення або, якщо з такою ініціативою виступають 10 відсотків депутатів відповідної ради.
Враховуючи кількісні ряди Партії регіонів у більш ніж третині обласних рад, можна очікувати, що російська мова незабаром стане державно-регіональною майже на половині території країни.
Цікаво, що закон про мови, який так не подобається елітам сходу та півдня країни, було прийнято ще у 1989 році. За його зміст проголосував депутатський корпус радянського скликання. "Найдемократичніші" вибори 1990 року, Народна рада, студентське голодування... Це все було потім.
У 1989 році, якщо хто забув, у Києві ще навіть перебудова майже не почалася. Орієнтувалися на швидкий розвиток подій у Москві, але Київ тоді ще дрімав.
В тексті чинного закону, який отримав незначні доповнення у 1995 та 2003 роках, можна зустріти багато цікавих "архаїзмів". Однак, незважаючи на їх присутність, його зміст доволі жорстко стосується захисту державної мови: "В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних (виділено Авт.), громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова".
Особливо тішать в даному разі згадки про мову партійних органів, але у 1989 році ще не була скасована стаття Радянської Конституції про керівну роль КПРС. Отже, ще під час безмежного панування Радянської влади в Києві, за два роки до референдуму про незалежність, державною мовою була визнана українська.
Чому ми про це нагадуємо? Бо, "ужоси українізації" чомусь звикли пов'язувати з правлінням Кравчука, Ющенка, в гіршому випадку, Кучми. Але українська як державна була зафіксована ще в той час, коли про вихід зі складу СРСР годі було мріяти.
І от у 2010 році чинна влада, спираючись на вагому, хоча й не абсолютну суспільну підтримку, намагається зробити ревізію мовного питання. Тобто, піти ще далі, ніж дозволяла собі влада Української РСР. Адже в ті часи в еліті не було такої кількості людей з російськомовною ідентичністю.
Тоді не було, а зараз є. Парадокс? На перший погляд, так. Але, якщо придивитися до проблеми трошки ближче, то побачимо причину розбіжностей.
Влада УРСР, незважаючи на русифікаторські спроби Щербицького, на загал, жила у парадигмі "нашої України радянської". Крім маріонеткового підпорядкування союзному центру, меншовартості, провінційності та ще багато чого ця парадигма також передбачала чітке розуміння того, що УРСР - це республіка окрема від РРФСР.
Радянська, залежна, слабка, але окрема.
Однак, завалився Радянський Союз, в якому така подвійність могла існувати, і на перший план вийшли національні рухи. Разом із пробудженням українців та білорусів, це стало початком нової ери у російському національному русі, якому вже було начхати на радянську ідеологію.
Українська еліта довший час не звертала увагу на популярність проросійських сил на сході та півдні країни. Спочатку це пояснювали спадщиною Радянської влади, інерцією голосування за комуністів, впливом економічної кризи у районах з важкою промисловістю.
Громадянської війни не було, отже приводів для тривоги теж. Однак, у політичному пост-модерні війни можуть відбуватися і без кровопролиття.
2004 рік став точкою відліку відкритого конфлікту. Кучма десять років тримав ситуацію, продовжуючи консервувати традиції Радянської України, але такий стан речей не міг тривати довго.
І от, коли розмови про об'єднання країни стали найбільш поширеними серед політиків та інтелектуалів, виявилося, що об'єднання як не було, так і немає.
Так, за період з 1992 року українська самосвідомість вражаючими темпами закріпилася в Києві та центральних районах країни, де раніше все йшло до "єдиного радянського народу". Однак, відбулася і інша консолідація, яка посилилися після невдач "помаранчевої" влади.
"Україна наша російськомовна". Чи готові до такої пропозиції центральні та західні регіони країни? Виявляється, що навіть двадцять років перебування у складі незалежної України не змінили ситуацію в "проблемних", з державотворчої точки зору, регіонах.
Розвиток подій навколо мовного питання якраз і стане лакмусовим папірцем для перевірки тези про об'єднання країни. Для її збереження мова важить більше, ніж доля ГТС чи КБ Антонова. Хоча на перший погляд здається, що навпаки.
Звісно, історія та сьогодення дають приклади існування країн з двома мовно-культурними макро-регіонами (Бельгія, наприклад). Але, навіть за умов їхнього добробуту, не вдається уникати гострих, безкомпромісних конфліктів. Що вже казати про наші злидні...
Юрій Корогодський, для УП
