Имаджинариум президента Януковича

Коаліційні муки Віктора Януковича

На цьому тижні відбулася інавгурація новообраного президента Януковича. Однак вигравши електоральне змагання? та пройшовши процедуру формального вступу на посаду, лідер ПР поки що не отримав повної і остаточної перемоги.

Після судового розгляду у ВАСУ за позовом Тимошенко, який завершився до оголошення вердикту, новому президенту потрібно виграти ще принаймні три битви: битву проти старої коаліції і прем'єр-міністра, битву за нову коаліцію і прем'єр-міністра, битву за інституціональний контент свого президентства.

За три тижні після другого туру стало зрозуміло, що питання розпаду старої коаліції напряму не пов'язане зі створенням нової. Адже певні інституціональні та політичні перепони можуть стати на заваді коаліційним домовленостям та привести до дострокових парламентських виборів.

Тому вирішальною для Януковича стає битва за нового прем'єр-міністра і нову коаліцію.

Після виборів Партія регіонів розраховувала на "біло-синій бліцкриг" – швидке та безперешкодне отримання всієї виконавчої влади завдяки встановленню контролю над парламентською більшістю і урядом.

До речі, симптоматичними виглядають слова Віктора Федоровича одразу після другого туру про створення "правлячої більшості", що нагадує риторику часів Кучми, трохи вже позабуту у постпомаранчеву епоху коаліційної парламентської більшості.

Якщо Януковичу та регіоналам вдасться реалізувати подібний сценарій, то мабуть питання стабільності як перманентної консервації політичного режиму буде вирішено: недопущені будь-які інституційної і політичної коабітації між президентом та прем'єр-міністром, згладжені та врівноважені внутріпартійні протиріччя за принципами жорсткого адміністрування, тимчасово нівельована політична конкуренція за лідерство в партії.

Більш того, якщо Янукович зможе консолідувати еліту та зорієнтувати її на себе, це сприятиме посиленню його суспільної легітимації як президента, якої йому не вистачає за межами тих регіонів, в яких він переміг.

На сьогоднішній день стало очевидним, що бажаного інституціонального і політичного бліцкригу не відбулося: стара коаліція ще існує, Вона працює, а нова коаліція поки що має багато ескізів та кошторисів.

ПР намагається діяти за правилами мажоритарної логіки, де переможець має "отримати все". Тобто в новій коаліції ПР виконує роль форматера та головного акціонера, а президент Янукович та прем'єр-міністр Азаров разом працюють у соціально-економічній повістці.

Втім, цей сценарій з кожним днем стає все більше малоймовірним внаслідок того, що регіонали зіткнулися з коаліційною логікою парламентсько-президентського режиму. За цих умов проблема переформатування коаліції та обрання прем'єр-міністра переходить в площину міжелітних кулуарних перемовин й торгів на парламентському майданчику.

Янукович опинився перед необхідністю вирішення дилеми коабітації, тобто інституціонального і політичного співіснування з прем'єр-міністром як ставлеником коаліції.

Перед новим президентом фактично постав вибір між двома формулами коабітації.

 Перша формула – коаліція ПР+БЛ+НУ-НС (-НУ) = прем'єр-міністр Тігіпко.

Саме фігура прем'єр-міністра у коабітаційній формулі може стати тим цементом, якого так бракує можливій коаліції.

Кандидатура Тігіпко може дати такі позитивні складові коаліції:

* по-перше, політично нейтральна по відношенню до партійного складу коаліції і фракційного структури парламенту фігура Тігіпка є компромісною та прийнятною для більшості еліт;

* по-друге, відсутність економічних розбіжностей і конфлікту економічних інтересів між ним і можливими коаліціантами дає Тігіпку можливість стати модератором серед еліт, і до того ж підвищує договіроздатність між "складними" партнерами ПР та НУ-НС;

* по-третє, невиразність політичної повістки Тігіпка робить його ідеальним технічним прем'єром, що відповідає запитам коаліції.

До негативних складових, насамперед для Януковича, можна віднести ймовірне інституційне і політичне посилення Тігіпка. Це політичне змужніння Тігіпка може відбуватися або на базі самостійного партійного проекту – "Сильної України", або в Партії регіонів, якщо її стейкхолдери шукатимуть альтернативного лідера для партії з прицілом майбутньої електоральної перспективи.

Друга формула – коаліція ПР+БЛ+НУ-НС (±НУ) = прем'єр-міністр Яценюк.

Складовими цієї коаліції може бути своєрідна елітна унія між пропрезидентською Партією регіонів і постпомаранчевою частиною старої коаліції. Саме така формула коабітації здатна зміцнити легітимний статус президента Януковича, оскільки він в особі прем'єра Яценюка отримає зрозумілого союзника, який має електоральний ресурс в Західній Україні.

Окрім того, ця формула є взаємовигідною для обох партнерів-коаліціантів – ПР як партія залишається консолідованою парламентською силою, а Яценюк збирає нову власну партію, у тому числі за рахунок партійних уламків блоку "НУ-НС".

Яценюк таким чином зможе розмагнітити постпомаранчевий партійний полюс від Ющенка та Тимошенко, та зменшить їх політичну вагу. Ця формула забезпечуватиме певний елітний пакт до наступних електоральних змагань.

Окрім коаліційних тернів для Януковича як нового президента актуальним стоїть питання як він бачить сенс свого президентства.

Показово, що він балотувався на виборах з прем'єрською соціально-економічною повісткою, фактично розглядаючи президента як політичного керівника виконавчої влади, своєрідного генерального директора технічного уряду з підзвітним прем'єром. Але виявилося, що фігура прем'єр-міністра є коаліційною та має інституційний й політичний суверенітет.

Тоді для Януковича постає ключове питання пошуку свого президентського місця в політичній системі. Існуючі Конституційні рамки заганяють нового президента у вузьку інституціональну нішу: зовнішня політика і безпека, загальнонаціональне лідерство, гарантування Конституції та модерування еліт.

На зовнішньополітичному напрямку Януковичу доведеться вирішити кілька проблем.

По-перше, питання про європейське визнання Януковича ризикує перерости в особистісний синдром пошуку президентом "зовнішньополітичного схвалення", зокрема, в контексті посилення власної легітимності всередині країни.

По-друге, як засвідчили перші заяви Януковича, він намагатиметься повернутися до багатовекторності, що в сучасних умовах можливе лише в межах так званої прагматичної повістки, у вигляді окремих проектів економічного співробітництва.

Як тільки на порядку денному постане питання про митний союз або зону вільної торгівлі, то Януковичу та коаліції прийдеться визначатися концептуально та ідеологічно з пріоритетним напрямком.

Іншими словами, питання зовнішньополітичного позиціонування не знято з політичної повістки, від якої власне намагається втекти президент, а переходить на рівень коаліції, президента та прем'єра. Це питання стає предметом колективного вибору еліт і буде вирішуватися у парламенті.

Загальнонаціональне лідерство Януковича є обмеженим з причин його регіональної ідентичності та прив'язки до певного електорального ареалу, що, в свою чергу, звужує його політико-інституціональну маневрованість.

Для Януковича постане проблема – чи зможе він як президент представляти інтереси всіх українців? За рахунок яких пропозицій можливо об'єднання країни?

Він може робити спроби човникового бігу між Заходом та Сходом, але навряд чи це можна вважати ефективним інтеграційним проектом, оскільки Янукович насилу зможе сформувати загальнонаціональну об'єднувальну платформу.

Головна проблема полягає в тому, що цю платформу потрібно шукати не стільки серед виборців, скільки серед еліт, які мають її сформувати та запропонувати громадянам. Більш того, інституціонально президент не здатен запропоновувати об'єднавчу ідею, оскільки є електорально залежним, а може зробити це лише разом з парламентом, в якому сконцентровано представництво різних інтересів.

Якщо Янукович стане модератором і об'єднувачем еліт, то він зможе вибудувати інституціональну платформу для своєї ролі як президента держави України, і відмовитися від бігу за примарою президента всіх українців.

Опозиційні лабіринти Тимошенко

Структура майбутньої опозиції залежатиме від фігури прем'єр-міністра та інституційної ролі, яку він візьме на себе.

Можуть бути два варіанти опозиції: жорстка опозиція до виконавчої влади в умовах, коли президент та прем'єр-міністр є представниками однієї партії і проводять єдину політику, жорстка опозиція до президента та м'яка опозиція до прем'єр-міністра, якщо останній, використовуючи свої інституційні переваги у сфері виконавчої влади, проводить самостійну соціально-економічну політику.

Перший варіант можливий за прем'єрства Тігіпка або Азарова, другий – у разі прем'єрства Яценюка.

Головним опозиціонером за президентства Януковича буде Тимошенко та БЮТ. В умовах жорсткої опозиції до президента та прем'єра фракція БЮТ у парламенті стає опозицією-ізгоєм, і таким чином буде вимушена відступати в ідеологічну, націоналістичну, радикальну нішу.

Крім того, всі постпомаранчеві лідери – Тимошенко, Ющенко, Яценюк – залишаються поза парламентом. Опозиція у Верховній Раді ймовірно буде представлена фракцію БЮТ та депутатами НУ-НС, які не увійдуть до коаліції.

Перед опонентами президента постане питання лідерства і координації дій, структурного перегрупування та ідеологічного позиціонування.

Оскільки основні сили і ресурси опозиції окрім БЮТ будуть сконцентровані за межами парламенту, то головним пріоритетом стає консолідована робота в регіонах з місцевими елітами на рівні рад і адміністрацій, підготовка до місцевих виборів, зокрема, з точки зору недопущення відновлення адміністративного ресурсу і контролю за проведенням виборів з боку нової влади.

Вочевидь, що відміна місцевих виборів парламентом насамперед була пов'язана з прийдешніми змінами голів обласних та районних державних адміністрацій, які призначатиме новий президент.

У разі жорсткої опозиції до президента та м'якої опозиції до прем'єра БЮТ може забезпечити собі маневр на парламентському майданчику, але водночас питання позиціонування залишається відкритим.

Якщо Яценюка оберуть головою уряду, то на порядку денному постане питання партійного лідерства у постпомаранчевому таборі, наслідком чого виникне конкуренція між Тимошенко та Яценюком.

Яценюк як прем'єр-міністр знаходитиметься у більш сприятливих умовах, оскільки на елітному полі матиме більше можливостей для ресурсної консолідації – партійної, кадрової, адміністративної та інш.

Водночас становище Тимошенко, яка позбавлена парламентської площадки, обмежує її ресурси і потенціал як лідера опозиції. Парадокс опозиційності БЮТ може полягати в тому, що парламентська фракція може опинитися в стані позасистемної опозиції, незважаючи на парламентське представництво.

Втім головною проблемою опозиції залишається не стільки лідерство і позиціонування, скільки ідеологічне наповнення стратегії опозиційної боротьби.

Пасткою для опозиції може стати відхід у вузьку культурну-мовну нішу замість розробки чіткої та зрозумілої альтернативної моделі економічної розвитку і реформ.

У будь-якому разі новобрана влада – і президент, і коаліція - будуть вимушені розпочинати економічні зміни. До речі певним вкладом в програш кандидата Тимошенко можна вважати відсутність стратегічної економічної програми, хоча б на рівні чергового економічного прориву. І навпаки, президентський успіх Тігіпко став можливим завдяки пропозиції принципів економічної стратегії.

Тому відправною точкою для опозиції має стати: переведення питання мови з "дискусійного" в розряд вирішених, адже воно є таким за Конституцією. Якщо це питання є дискусійним у російсько-українських відносинах, то воно може вирішуватися на прагматичній повістці спільних культурно-мовних обмінів й проектів, але це питання не може бути предметом змін української Конституції або політичної системи.

На порядку денному в Україні стоїть питання вектора економічної інтеграції і відповідної моделі реформ. Саме на цьому полі опозиція має формувати своє чітке бачення економічного проекту. І вже на його базі будувати критику новоствореної влади.

Звичайно залишається невирішеним питання системи колективної безпеки, що також потребуватиме від опозиції консолідованого бачення та чіткого його роз'яснення.

Наступні парламентські вибори мають пройти вже не в формі конкуренції електорально мовних ареалів умовних Заходу та Сходу, а на представництві економічних інтересів різних соціальних класів – малого та середнього бізнесу, бюджетників, олігархів.

А політичні партії з подібною платформою матимуть шанси отримати електоральну лояльність на парламентських виборах у 2012 році.

Вадим Карасьов, директор інституту глобальних стратегій (ІГЛУ), для УП