Великий Отечественный Голодомор

2 червня 2009 року президент України Віктор Ющенко поклав квіти до оновленого пам'ятника герою-прикордоннику Георгію Варавіну. Навесні 1933 року цей героїчний воїн НКВД загинув при затриманні якихось осіб, що намагалися втекти з УССР до Польщі.

Ми навряд чи дізнаємось, ким були ці особи – голодними селянами, повстанцями-націоналістами чи польськими розвідниками. Головне, що президент навіть не задав собі такого питання, вшановуючи золоте погруддя у будьонівці.

Найбільшим націєтворчим проектом Ющенка був і є "Проект "Голодомор". Голодомор – то підстава нашої ідентичності. Ми – українці, ще й тому, що наші предки стали жертвами геноциду. Не забудемо, не пробачимо, пам’ятатимемо.

"Голодоморна" українська ідентичність може й не ставати безпосереднім конкурентом радянської ідентичності, стрижнем якої є Велика Вітчизняна Війна та Перемога. Але чи усвідомлює Віктор Андрійович, що монумент Голодомору стоїть поряд зі стелою Слави у однойменному парку.

Якщо стела воїнам-переможцям у парку з такою назвою виглядає цілком логічно, то образ голодної дівчинки зі Славою не асоціюється аж ніяк.

В цьому і є найбільший недолік "Голодоморної" ідентичності в порівнянні з "Червоноармійською". Бо остання каже: ти – радянська людина, нащадок героїв, що перемогли світове зло нацизм.

З ким себе почесніше асоціювати: з солдатами, що ціною величезних втрат все ж здобули Перемогу, чи з селянами, що віддали весь хліб, а потім помирали по хатах?

Проте така картина постає виключно через викривлене трактування Голодомору. Трагедію 1932-33 років виривають з контексту, штучно доводять до "лузерського" вигляду. Не буду здогадуватись хто і навіщо, проте – на жаль.

Поза офіційним "лузерським" Голодомором лишаються ті, хто всупереч страху і апатії все ж брав зброю в руки і йшов – хай у безнадійну – атаку проти всесильної більшовицької тиранії.

Залишаються сотні повстань і тисячі їх учасників. Залишається "петлюрівське" підпілля, переправа зброї через кордон, спроба підняти націю на боротьбу. Все це замовчує офіційний "Голодоморний" дискурс, пропонуючи нам занепадницький сльозливий напівпродукт…

Зрештою, боротьба під час Голодомору є частиною неперервного ланцюга українського змагання за Свободу в ХХ столітті – від часів УНР аж до УПА і дисидентського руху.

Учасники цієї боротьби досі не визнані державою і навіть не реабілітовані: адже арештовували їх за цілком кримінальними статтями, наприклад "контрабанда зброї" (чи не на таких "тризубих" контрабандистів нарвався вшанований Ющенком герой Варавін?).

І доки ми не будемо відверто визнавати, що наша Незалежність стала результатом цієї боротьби – популяризація Голодомору в "лузерській" інтерпретації лише шкодитиме нашій національній ідентичності.

Окреме питання – цілком совковий підхід до організації кампанії вшанування жертв Голодомору. Голова сільради на Чернігівщині скаржилась: наказали з району скласти список загиблих від Голодомору, а що я можу зробити, коли в нас майже ніхто не помер?

Те, що Чернігівщина, особливо її північні райони, відносно слабко відчули Голодомор, не стримало бюрократів від бажання вислужитись і скласти не тонкішу ніж в інших областях "Чорну книгу".

Так само "нагинали" і архіви з наказом знайти світлини часів Голодомору. Скільки фотоапаратів було тоді в голодних селян? А журналістів допускали в голодні села? Отож. Так і з'являються в книгах та на стендах про Голодомор світлини з Поволжя чи навіть з Америки.

Спроба створити загальнонаціональний міф на безальтернативній основі совковими методами – приречена на невдачу в сучасному суспільстві.

Чим більш сучасним ставатиме наше суспільство, тим шкідливішою для національної ідентичності будуть подібні спроби, що дискредитують не лише Голодомор як трагічну сторінку нашої історії, але й можливість національної історії загалом.

 

Павло Зубюк, для УП