Траектория межпартийного полета
Партійні біографії українських політиків: історія міграцій
Від виборів до виборів - як президентських, так і парламентських - партії все глибше відходять в тінь особистостей, які в більшості випадків можуть сказати: "Партія - це я".
Як же сталося, що після ліквідації монополії Компартії в Україні, за два десятки років витворилася ніби й багатопартійна система, але за суттю перевернута з ніг на голову?
Аналіз партійних біографій значної частини українських політиків свідчить: до партій як осередків ідеологічних переконань самі вони ніколи не ставилися серйозно. А неконтрольоване розмноження партійок та броунівський рух політиків між ними аж ніяк не міг розвинути в українського виборця довіру до політичних об'єднань.
У цій ситуації політикам стало невигідно асоціювати себе з партіями - хіба що створювати їх під своє чесне ім'я. Коло замкнулося.
"Партії у нас слабенькі", - сказав якось Леонід Макарович, і ця фраза стала не просто афоризмом. Вона не лише зафіксувала факт (станом на початок 90-тих), а ніби запрограмувала ставлення до партій в Україні на кількадесят років вперед.
Значення, якого партіям надавали з 1991 року, відколи КПРС перестала бути єдиним і неподільним "ядром політичної системи", і якого надають їм нині дійові особи українського політикуму, повноколірно відображає картина міжпартійних міграцій.
Бажання звести до однієї таблиці всі міжпартійні та міжблокові міграції українського політичного бомонду у автора виникло десь на межі століть - тоді, коли в передчутті парламентських виборів-2002 процеси створення партій, блоків та перебіжки туди-сюди дуже активізувалися.
Відобразити всі міграції - це серйозний обсяг роботи для дослідника-науковця, а от відстежити рух окремих осіб - справа реальна. Ну, майже реальна. Бо пошук партійних біографій українських політиків скидається на збір розвідданих навіть в добу розвиненого Інтернету.
І що характерно: жодного джерела, яке б достеменно відобразило абсолютно всю партійну складову політичної біографії згаданих політиків, віднайти не вдалося. Це стосується і персональних сайтів творців української історії. До речі, саме на їхніх Інтернет-сторінках такої інформації - найменше.
Таблиця Наведена в таблиці інформація - з різних джерел: сайтів ВР та ЦВК, політичних партій, персональних сторінок політиків, Інтернет-видань. |
 |
Отже, порившись в Інтернеті у біографічних довідках, я побачила те, що, власне, і очікувала: партійна складова діяльності українського бомонду присутня ніби між іншим. Чи не парадокс: про людське око ми ніби хочемо вибудувати багатопартійну систему, уже й пропорційні вибори запровадили, проте ставлення до партій - як до п'ятого колеса для воза.
Що маємо на виході? "Топ"-політики змінюють партії, наче рукавички; створення брендів-одноденок "під вибори" стало звичною практикою; електорат тим часом орієнтується на особистостей, бо не вірить політичним партіям - хоча саме особистості й бігають з партії в партію.
І от що цікаво: не партії змінюють свої програми, а політики міняють партії, а разом з ними - і програми, які щоразу божаться реалізувати. Проте недовіра є - до партій, а не до політиків. Парадокс!
Чи ні? Адже якщо громадська думка не вважає біганину по таборах чимось непристойним, не засуджує її, то таке галасання стає цілком буденним стилем поведінки.
Ба, більше: кожен перехід у протилежний табір дозволяє "засвітитися" - привернути до себе увагу, а, отже, виокремитися, що, в свою чергу, робить людиною бажаною в політичній команді. То чи не виходимо на формулу: в українській політиці найбільш помітними є зрадники та блазні?
Подивіться: кожне суперскандальне повідомлення - гарантована поява "в телевізорі" та цілий шлейф безплатних згадок. Так само, як в шоу-бізнесі: не має значення, чи вмієш ти співати - але якщо привселюдно спустиш штани, про тебе почують всі.
У автора є велика спокуса покласти відповідальність на представників медіа, які цілком здатні за допомогою селекції фактів та тональності повідомлень висловлювати своє ставлення до подій. Проте журналісти - це точно такий же продукт сучасної української епохи, як і політики.
Хіба хтось засуджує "джинсу", заказуху або просто кричущо некваліфіковану інформацію? Хіба це загрожує втратою роботи та "вовчим квитком"? Ні. У суспільстві завищений рівень лояльності до таких явищ. А якщо українське суспільство сприймає це як належне, то навіщо ж "викорінювати"?
Але то був ліричний відступ. Тепер на хвилинку прикинемося європейцями: уявімо, що партії в Україні - це вогнища ідеологій, а членство в партії означає прихильність/переконаність у підходах, сформульованих відповідною ідеологією.
І саме з цих позицій поглянемо на міжпартійні міграції українських політиків - для прикладу візьмемо, скажімо, партійну біографію Петра Порошенка.
Петро Порошенко прийшов до СДПУ(о) (інтернаціоналізм, рівність) з великого бізнесу. Далі, побував у Партії Регіонів (проросійській за історико-культурним вектором) та власній "Солідарності" (лівоцентристській за формальними ознаками), мігрував до блоку "Наша Україна" (націонал-лібералізм), а потім до партії НСНУ (хоча й не розпустив "Солідарності", як того вимагали правила інтеграції до партії президента).
Зручніше зробити вигляд, що партії - то все несерйозно. Але ж як передбачити наступний крок такого політика?
Для чого партії політикам?
Культ "харизматичної особистості", який майже перевів в ранг атавізму поняття "партійна належність", фактично, розподілив українських політиків на два основних ешелони: "вождів" і їх свиту - "батьків перемоги".
Визначальною рисою у поведінці переважної більшості представників цього обслуговуючого ешелону справді є бажання вчасно застрибнути в потяг потенційного переможця, аби потім з повним правом зарахувати себе до тих, хто кував перемогу, та претендувати на заслужену пайку преміальних.
Так було напередодні парламентських виборів-2002, коли формувався Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" - блок потенційного кандидата в президенти на виборах-2004. Тоді до його табору спостерігався помітний відтік кадрів з табору президента Кучми. Адже всі пам'ятають, в якій партії до того був, скажімо, Зінченко?
Так було й у 2006 та 2007 роках - кадри почали перетікати до потенційного кандидата в президенти Тимошенко. Адже всі пам'ятають, де були Томенко, Луценко, Губський, Абдулін, нарешті, Зварич?
Панове політики шукають спільної ідеологічної платформи? Ні. Вони заздалегідь роблять ставки. Заборона на гральний бізнес цієї сфери не зачепила.
Логічно задатися питанням: чи не зайвими для українських політиків є партії як об'єднання ідеологічних однодумців, якщо є "вожді" - тобто потенційні переможці, які забезпечать суттєво коротший шлях до влади (депутатське, міністерське чи інше крісло), аніж політична партія?
Ну, хіба що "в комплекті" з партією у політика ціна вища - але це стосується лише парткерівництва. І, до речі, чим більш кишеньковою є партія, чим менш розвинена внутріпартійна демократія, тим легше покласти її під ту чи іншу "особистість". Тому лідер (чи то власник) не зацікавлений у розвиткові власне партії як демократичного організму.
"Полюби меня такой, какая я есть"
Цілком ужитковим є інше запитання: а для чого партії виборцеві? Що означає "політик поза партією" для людини, яка за нього голосує?
"Ми йому вірили, а він зрадив наші ідеали/не виправдав наших сподівань" - десь так звучить формула електорального розчарування. І чим більша віра - тим глибше розчарування. Стосуються вони в Україні винятково особистостей.
В основі такого підходу лежить глибока дитяча віра в те, що в державі існує "кнопка щастя", яку має натиснути "обраний". Відтак завдання виборця - визначити "обраного", оцінивши особисті характеристики всіх кандидатів.
Таке спрощення є дуже комфортним для більшості українців - що тобі проголосувати за улюблену пару на танцювальному конкурсі, що владу обрати. Так кожен почувається професором у політиці. Тим часом оголошенням переможця конкурсу краси вибори не завершуються. Бо далі - головне: реалізація обіцяного. А от про те, як найкращий у світі обранець збирається "сказку сделать былью", більшість "професури" не замислюється.
Програма політичної партії - це система поглядів. Поглядів на те, яким є пункт "В", до якого має рухатися держава, та на сам процес руху до нього від пункту "А". Якщо політик належить до партії - це означає, що він поділяє цю систему поглядів. І на завтра вона у нього (разом із настроєм) не зміниться.
Ви ж не можете уявити, що комуністи раптом підтримають вступ до НАТО чи визнання УПА, а УНП або Рух проголосують за державний статус російської мови.
Належність до партії зменшує можливості для особистого маневру; це якір, який не дозволяє політикові міняти свої погляди, щойно змінилася кон'юнктура. І чим партія відоміша, чим довше працює на політичному ринку, чим зрозуміліші її дії протягом всієї біографії, - тим імовірніше, що дії її представників будуть прогнозованими в контексті програмових засад.
Партія - більш прогнозована конструкція, ніж окрема людина. У неї немає "настрою" - у неї є програма, яку вона або виконує, або ні. І це - критерій для оцінки ефективності її роботи. Тож завдання пересічного громадянина мало б бути простим: оцінити, чи поділяє він програму однієї з партій, а також стежити, чи дотримується партія своєї програми.
Зрозуміло: щоб її реалізувати, потрібна не одна людина (хай і "сильна особистість"), а ціла вертикаль, тобто тисячі людей на всіх рівнях. І важливо, щоб ці тисячі дотримувалися тієї ж системи поглядів, що й "особистість".
Що має виборець зараз, відгукуючись на заклик обирати особистість за принципом "полюби меня такой, какая я есть"?
Мігрує політична платформа, на якій твердо стоїть особистість. Отже, змінюються обіцянки (часом - на протилежні). При цьому особистість, на яку орієнтується виборець, залишається незмінною. Цікаво: чи саме таку особистість - мінливу й непередбачувану - шукають українці?
"СмачнЕньке, свіжЕньке..."
Чи може, в принципі, щось змінитися у ставленні українців до партійної біографії політиків? Надію дає еволюція, яка відбулася в підходах до вибору... продуктів харчування.
Днями Верховна Рада зобов'язала маркувати продукти на вміст ГМО. А пам'ятаєте, з яким ентузіазмом на початку перебудови всі ставилися до імпортної ковбаси немислимих кольорів з вічним терміном зберігання? Тоді звертали увагу на назву, обгортку, зовнішній вигляд і, можливо, запах - тобто на зовнішні ознаки.
Продукт зветься "салямі", апетитно виглядає, смачно пахне і коштує недорого? Те, що треба! І лише нещодавно почали пильніше придивлятися до суті - чи не прострочений термін зберігання, де вироблено, скільки "Е" у складі продукту; цікавитися, як інгредієнти впливають на організм, а, відтак, шукати свіжі натуральні продукти, вироблені в екологічно чистих регіонах.
З'явилася й соціальна реклама - "СолодЕньке. СвіжЕньке. СмачнЕньке". Чому? Бо держава доросла до простої істини, що її громадяни мають бути здоровими, а тому вживати якісну їжу. А громадяни доросли до того, щоб цю рекламу сприймати - на таку інформацію з'явився попит.
Соціальної реклами, яка б звертала увагу українця на "політичний вміст" учасників виборчого процесу, немає. А якщо й є, то її не чути. Чому? Бо у виборця немає попиту на таку інформацію, а політики переважно не зацікавлені його провокувати.
Що можна зробити сьогодні - так це хіба що привернути увагу до проблеми партійної належності та міжпартійних міграцій і поки що - лише читаючої публіки. На цьому етапі важливими були б зусилля представників українських мас-медіа (тих, які все ще відчувають себе "четвертою владою").
По-перше, необхідно створити і оприлюднити в Інтернет-ресурсах біографії політиків з повним і точним відображенням їх партійних переміщень.
По-друге, наслідуючи схему видань, які в дужках вказують вік коментатора або людини, в якої беруть інтерв'ю, інтернет-ресурси та друковані видання щодо політиків могли б вказувати й перелік партій, в яких ті встигли почленствувати. Адже це - їх візитна картка.
Траєкторія міжпартійних польотів у минулому дозволить спрогнозувати напрямок руху того чи іншого політика в майбутньому. Це стосується як нинішніх кандидатів у президенти, так і тих, кого сьогодні вони ще називають "моя команда".
Ірина Лукомська, для УП
