Земля: кому она принадлежит после 1933-го ?
Земля. Що означало це слово для наших дідів? Святішого слова для українця я просто не знаю. Тільки матір рідну можна було порівняти в відчуттях з рідною землею. Вираз "земля-матінка" і був у всі часи для наших предків найсвятішим.
Адже земля – це одночасно означало "життя". Життя родини, дітей та онуків. І хоч тяжким потом давався хліб насущний, однак солодким і запашним він був. Свій хліб на своїй землі – і було формулою щастя для багатьох наших попередників.
Такою формулою щастя користувалися українці до 30-тих років 20-го століття. До того страшного часу, коли була "остаточно вирішена" доля українського селянства. Коли формулу "свій хліб на своїй землі" замінили формулою "чужий хліб на своїй землі".
А згодом і на формулу "чужий хліб на чужій українській землі".
То що ж сталося в тяжкі 32-33 роки для кожного з нас? Для людей, яких, здавалося, обминула тяжка голодна і безсердечна година? Людей, які іноді навіть під сумнів ставлять сам геноцид українського народу...
Геноцидним, або внутрішньо зламним для нас стало відривання душі хлібороба від чорної, родючої, а часом і не родючої, землі. Від землі, частиною якої був сам хлібороб, який не знав іншого призначення в своєму життя крім хліборобства.
Хліборобства, яке зародилося в Причорномор’ї, яке кілька тисяч років було таким же природнім для селянина як сонце, вода чи вогонь.
Що ж змінилося для українця-хлібороба, коли лишився він без землі? Фактично він одночасно втратив батька, матір, дітей, дружину, душу і Віру. Втратив все ...
Залишилася тільки зовнішня оболонка – тіло, яке пішло вперед, будувати світле майбутнє. Світле майбутнє в розумінні червоних провідників, які переконали людей в тому, що знають куди йти.
Пішли машинізувати, модернізувати, літакобудувати, ракетоносити. Зі сторони дивлячись – високі були плани. Благородні і достойні. Тільки людини-хлібороба там вже не було. Бо хлібороб – не машина механічна, не тіло бездушне. Через хлібороба Бог з людством говорив, через душу його. І хліб цей був душею нашою.
Нам не потрібно було літати в космос – Космос сам говорив з нашими предками, сам в хату заходив. Рівень інтелекту та культури людей землі української був таким, що особисто я не міг втямити: звідки ці знання у дідів? Як знали вони те, чого не писали у книжках ? Для мене це так і залишилося нерозгаданою загадкою...
В публікаціях своїх часто повертаюся до старих часів, до змісту життя знаних і незнаних предків моїх. Для декого смішним і несучасним є рахівниця, яка для мене рідніша від комп’ютера. Бачать у цьому мою сільськість та відсталість від життя сучасного.
Не буду заперечувати – можливо й грішу цим. Однак згадуючи бабу мою Устю, згадуючи її хату, можу заперечити: її чистоті, акуратності, господарності можуть повчитися більшість сучасних жінок.
Чоловік і діти ходили в домотканих, вишитих (якщо для свята) сорочках з власного льону або конопель, мали свої чоботи, свої кожухи, мед, віск, сало, картоплю, тютюн.
Мали для життя все своє . Екологічне, чисте, для життя найбільше властиве.
Не мали китайських кедів, турецьких сорочок та жувальної гумки. Хочете сперечатися, хто довше жив і більше Богові був до душі?
Діди наші ще до дівчат бігали в тому віці, коли сучасні чоловіки помирають.
Також маю сумнів, що сучасні хлопці "комп’ютерні" перемогли б у змаганні за гарних жінок козаків 300-літньої давності. Боюся, що сучасники лишилися б взагалі без жінок!
Однак повернуся до землі, якою ми знову оволоділи з отриманням незалежності.
Минуло 18 років, і хотілося б підвести деякий проміжний висновок: повертаємось ми до традиційного укладу життя українського чи знайшли новий, невідомий батькам шлях розвитку як нації? І яку роль відіграє земля, як найбільше наше багатство у цьому процесі?
Як на мене, планомірне знищення колгоспної системи замість конкретної перебудови господарств на реальну колективну власність говорить лише про одне: жоден український (по назві ) уряд не був зацікавлений в розвитку сільського господарства та способу життя.
Хутірський спосіб життя колишньої України звичайно в первинному вигляді не повернеш, хоча Столипін реформу сільського господарства бачив саме у цьому.
Але родовий уклад села потрібно було якнайбільше підтримати. А що зробили поводирі наші? Розпаювали землю для літніх колгоспників, розтягнули реманент, порізали на металобрухт все, що можна було та й затихли.
Навіть ферми колгоспні в межах села заборонили через порушення санепіднорм: корова стала найнебезпечнішим ворогом здоров’я людини, хоча до цього 70 років нічого здоров’ю людей не вадило.
Якнайкраще характеризує відношення урядів до села те, що за 18 літ в Україні не зроблено жодної моделі пристойного трактора (типу Т-16 або ДТ-25) для невеликих господарств.
Мабуть за ракетами ми просто забули своє коріння. Благо що є китайці.
А мені, як запеклому демократу, хочеться запитати у покійного Йосипа Віссаріоновича:"Товаришу Сталін! А чи не допомогли б Ви нашому незалежному українському урядові зробити невеликий трактор для кращого ведення господарства? Може Лаврентій Павлович що підкаже?".
Пробачте люди за такі згадування, проте щось здається, що ми лобзиком за півроку зробили б такий трактор! За гроші, виділені урядом для банків, які пограбували народ. Безкарно і безвинно.
І насамкінець, питання філософське: що для нас сьогодні є земля ? Товар, скажете?
Можливо й так. Але якщо земля наша є товар, то скільки купити ми зможемо порівняно з багатими народами? Народ наш на загал зможе конкурувати з німцем чи американцем? Як сказав Марк Твен, земля є "...товар, який більше не випускається".
Чи маємо ми право продавати те, що нам не належить? Чому не належить? Та тому що це земля правнуків наших, а не наша! Тимчасові ми на землі цій, а от нащадки наші – вічно жити тут мають. Тому не маємо права продавати їх майбутнє, як і забувати про це!
Як на мене, то земля наша є загальнонаціональним багатством українського народу без права продажу будь-кому. Працюєш на землі, чи будуєш завод – отримуй землю в оренду та працюй! Пустує земля – назад до держави або територіальної громади.
Навіть та земля, що вже викуплена спритними "успішними" підприємцями, які чомусь були набагато спритніші від 99% населення України, сьогодні продаватись має тільки до державного резерву.
Не до такого, як сьогодні, а до справді державного. А приклади київської області та Києва, де від імені народу розбазарюється все, що погано лежить – то приклад для товариства нашого поганий. І вирішений буде в простий та відомий історії спосіб. Без цього просто не обійтись!
Хотів би дізнатися від людей розумніших за мене, справді селюка: а що додав народові України викуп та заплутане оформлення землі? Незчисленні упорядкування, плани, експертизи, сесії Рад, тощо? Жирніші обличчя страшно переживаючих за народ чиновників? І ще більшу гіркоту на серці від такої суті держави, яку ми назвали українською?
Не знаю за кого тримають народ український наші юридичні урядові органи, але такий нескладний спосіб зміни власника як через судові рішення про неповернення фіктивних позик під заставу землі за рішеннями суду та інші способи юридичних махінацій – не сприяє нормальному розвитку держави.
Просто біда: 10 рішень керівництва України – і всі десять проти народу. Хоч би колись помилилися!!!
Як не згадати закон, згідно якого громадянин України не може викупити землі більше чим третина площі держави – для мене особисто є нікчемним. Третина України це не забагато для кожного з нас? Як же терпить все це Ізраїль, де земля не підлягає приватизації?
Може не знає про унікальний український досвід, коли за декілька літ, нічого не виробляючи, можна купити третину землі?
І як невтішний висновок: після того, як олігархи розкуплять землю, а наші люди лишаться з папірцями на руках, у нових власників виникне потреба витягнути з землі свої гроші.
Оскільки на селі лишається все менше і менше працездатних жителів, то користуючись "дірками" нашого кордону та законодавства власники землі масово завезуть китайців. І через 30 років ми стикнемося з проблемою вимоги третьої державної мови. Якщо до того часу державною в Росії ще не буде китайська...
Для Вас, шановна громадо, це нормально? А для "успішних" підприємців?
Щось тут не те, не те... Не туди хилять нас боги наші. Та й чи "наші"? Вже сумніваюсь чи й боги. Скоріше – запроданці чужі.
 |
Петро Камінь, Товариство "Мале коло", для УП
