Конституции счастья

З того, що ВР "прокотила" всі конституційні пропозиції аж ніяк не можна робити висновок про хай і несподівану, усе ж яку не яку колективну мудрість наших партійців (патриціїв, перепрошую). Причина чергового "прокату" та сама – взаємна недовіра парламентських партій.

Хоча. Досвід нам говорить за те, що гарненько поторгувавшись, партійці здатні вирішувати куди як серйозніші проблеми, щоправда, з наслідками, несподіваними не лише для нації, але й для самих патриціїв.

Натепер нас намагаються переконати, нібито найголовніша несподіванка, що та й призвела до системної кризи політичної влади – суть чинний Основний Закон, притому лише у тій його частині, яка описує так звану "модель" влади.

Інакше кажучи, суспільство переконане у тому, що описавши цю модель якось інакше, ми отримаємо вже й не модель, а саму функціональну річ. І описуємо. На всі лади.

Ці лади настільки різні, ці моделі настільки понятійно (фундаментально) відмінні, що прямують до самоабсолютизації, себто критерій прогнозування майбутнього, яке має настати внаслідок реалізації тої чи тамтої конституційної пропозиції, можливо описати хіба як щастя.

Тож і будь-яка спроба критики здатна виглядати лишень ще одною абсолютизацією конституційної пропозиції, так само глухою (абсурдною) до інших, як і вже існуючі.

Не дивно, що рівень публічної дискусії, не зважаючи й на указ президента про всенародне обговорення його проекту, близький до нуля. ВР же, скасувавши пропозицію, автоматично скасувала й обговорення, рівень дискусії не підвищила.

А позаяк всі ініціативні суб’єкти продовжують публічно пропагувати свої "конституції щастя", тож варто спробувати осягнути бодай всю їхню "внутрішню несуперечливість".

Усього маємо до діла 5 моделей: від чинного президента, від ПР, від Компартії, від депутата Гриценка та від аноніма з constytucia.narod.ru (цю остатню ВР не голосувала, а шостої моделі – від БЮТ – начебто нема і начебто ніколи не було, тож її ми не розглядатимемо).

Найбільшу кількість щастя, порядку й навіть справедливості пропонують нам комуністи. Не задарма, щоправда. Натомість ми маємо позбутися інституту президента, приватної власності на засоби виробництва (стати знов бідними, зате – всі) і державності.

Заледве не забув: маємо ще визнати КПУ "руководящей и направляющей силой советского общества, ядром его политической системы, государственных и общественных организаций…".

Хоч цього запису в проекті комуністів нема, можна не сумніватися – буде, щойно ми пристанемо на пропозиції, висловлені виразно (явно).

Прогностичне майбутнє реалізації такої моделі позбавлено сенсу, позаяк описати його можливо лише як комуністичну Україну під патронатом російської олігархії.

Анонім з constytucia.narod.ru у своїх рецептах щастя дуже близький і водночас протилежний комуністам (зокрема у тому, що щастя припускається можливим і без поклоніння Великому московському Братові).

Модель вельми проста: щось схоже на "підконтрольний народові" перевернутий з ніг на голову масонський орден. Партійна політика не передбачена і вочевидь має бути заборонена. Так само тут нема місця інститутові президента і всі мають бути бідними (багатих "мільйонерів, мільярдерів" пропонується наразі засадити до буцегарні, нехай поскімлять, доки Його Величність Народ зволить наварити мила й насукати мотузів).

Аби ця модель запрацювала, потрібно ще додати до неї чи прийняти попередньо закон про образу величності, власне – Закон Про Неповагу до Народу України. Прогностичне майбутнє – народна війна з горобцями, хоча спершу – з будь-яким проявом інтелектуальної незгоди (варіант маоїзму).

Найпростіша модель – від Партії Регіонів. Щастя має настати за рахунок простоти рішення проблеми балансу політичної влади й перенесення всього тягару "політичної відповідальності" у парламент і Кабмін з регіональними філіями (проміністерствами).

Президент має стати хлопчиком для биття, а битимуть його щоразу, коли відповідальним народним депутатам заманеться кваліфікувати його дії такими, що вони "шкодять національним інтересам України".

Прогностичне майбутнє – тиранія демагогів (до речі, це зовсім не означає, що тиранами обов’язково будуть самі ініціатори, хоч, можливо, вони й не проти).

Громадянин Гриценко пропонує навпаки – ощасливити нас власною персоною на чолі інституту президента, на чолі уряду й на чолі щорічної апеляції до народу про одобрямс (себто неодобрямс, але наразі різниці жодної).

Гордість панової пропозиції, родзинка рецепту щастя (Конституції Порядку) – "ефект бумеранга" – застарілий (середньовічний) принцип судочинства, що його люд Московії формулював як "доносчику – первый кнут".

Жодні допоміжні структури (як от секретаріат) кандидатові у президенти не потрібні, РНБО – зайве. Подібно до однозначно трактованого у нашому з паном дитинстві титана Прометея, пан візьме і дасть нам те, що Лосєв назвав "зворотнім боком титанізму" – авантюру, ще й узаконену.

Прогностичне майбутнє – "чесна" тиранія "хороших хлопців" (за фахом).

На позір пропозиція від чинного президента уникає спрощення. Зокрема – шляхом ідеї двопалатного парламенту.

Одначе, вимаравши з цієї пропозиції пожиттєве сенаторство екс-президентів, отримаємо відсутність аргументації (з моєю можна познайомитися тут), так само як і відсутність якогось певного статусу нової палати.

Тож чи здатен сенат (верхня палата парламенту) стати ініціативним інститутом конституціалізації прав Народу України, прав та свобод громадян і гарантом законотворчості народних представників у межах цих прав, – не зрозуміло.

Другий момент, який принаймні натякає на позитивний імператив поведінки, здатної призвести до ускладнення (збільшення густини системних зв’язків) – відмова від парадигми кримінального суду як загальної засади судочинства.

За винятком одного: про справедливість не згадується, натомість найпершою засадою судочинства має визнаватися верховенство права, понятійна суть якого навряд чи кому з авторів президентської пропозиції зрозуміла.

Можна б назвати ще кілька радше менш, аніж більш виразних моментів, це не змінить того факту, що за межі "конституції щастя" не виходять і ці пропозиції.

Прогностичне майбутнє, зважаючи й на такі тавтологічні новації, як: право "займатися діяльністю" (підприємницькою), "право на опозиційну діяльність" (хоча є вже й так само байдуже до власної означеності "право на політичну діяльність") – майбутнє таке ж невиразне, як і реальне теперішнє, себто виразно сказати, у чому суттєва відмінність одного від другого, навряд чи хто спроможний.

Хоча цілком упевнено можна спрогнозувати бум судових позивів до обранців (і самих обранців один проти одного) у зв’язку з обмеженням депутатської недоторканості (а судячи з того, що цю ідею так чи інакше підтримують всі політичні гравці, цей бум виглядає просто неминучим).

Підбиваючи підсумки, неможливо не розглянути чинний Основний Закон, який ще п’ять років тому ми так само абсолютизували, видаючи його за "конституцію щастя". Власне не ми з вами, а конкретно – громадянин Мороз та компанія соціалістів-соціал-демократів.

Нас так щиро переконували, що щастя можливе лише за умови неспроможності президента. Ми були такі щасливі з цієї неспроможності президента, а щойно виявилося, що маємо якраз те, чого нам обіцяли, відчули себе обманутими.

Звісно "конституцію щастя" вигадав не громадянин Мороз і товариші, не теперішні члени КПУ, навіть не панове автори першої редакції. Сталося це за 60 років до 1996-го з метою заманіфестувати державу (пролетарську наразі) як доти нечуваного, невимовного блага (щастя) для вірнопідданих.

Так ми її й досі мислимо. І переписуємо конституцію як "лист щастя" не з огляду на неухильність обітниці, але побоюючись, щоб не сталося так, як з тим одним, хто відмовився був переписувати.

Ми й інструмент переписування маємо: Конституційний Суд називається. Але якби я був схожий на 47 народних депутатів, спитав би КС дечого (звернувся б по офіційне тлумачення).

Скажімо, як би так його зробити (переписати), щоб рідна наша держава Україна визнала наше право на справедливий суд і взагалі визнала б наші права, а не давала б їх нам як привілеї?

Як би так переписати, щоб замість брати на себе обов’язки "утверджувати і забезпечувати" (стаття 4 Основного Закону), держава просто не втручалася (не порушувала!) у наші права і свободи?

Я маю ще багацько запитань, але на 47 депутатів однак не схожий.

Михалко Скаліцкі, для УП