О предвыборной политике и невежестве

Довго думав, чи маю право зачіпати тему Чорноморського флоту Російської Федерації, що тимчасово базується на нашій території, після звернення емзеесівського очільника під час його успішних (кажуть, сподобався) оглядин у Москві.

Але, по-перше, я не є політиком, то можу й зачепити цю незручну для них тему. По-друге, й візит, як видається, не такий уже й успішний.

Важливішим, в оцінці візиту бачу те, що досягнуті домовленості тут же були дезавуйовані з обох боків: росіяни "таємно" (гадаю, лише від МЗС та Міноборони) перетягли на околиці Севастополя бойову техніку та взялися проводити там несанкціоновані навчання (проковтнуть?), а одна із бездарних гілок так званої української влади взялася у черговий раз піарити пріснозвісного Затуліна, вкотре заборонивши йому в’їзд.

Але, повертаючись до теми ЧФ РФ, хотів би підтримати заклик закордонного міністра до політиків, лише у тому сенсі, що бажаючи сподобатись тій же сусіді, верзуть вони таке, за що нормальна людина мала б встидатись.

Ось, уже згадуваний вище діяч, ніби адекватний, заявляє, що потрібно робити все, щоб (мовою оригіналу) "…Черноморский флот Российской Федерации продолжил аренду баз в Крыму и после 2017 года на взаимовыгодных условиях. ЧФ РФ должен выступать одной из гарантий нашей безопасности. Чтобы неповадно было кому-то испытывать на прочность Украину". (Тут і вище автор цитує спікера ВР Володимира Литвина – Ред.).

Полишаючи його опонентам можливість критики політичної (відповідність Конституції, національним інтересам) й економічної (перспективи розвитку) складових цього кредо, зупинюсь лише на частині військової.

Чи здатний той ЧФ бути гарантом нашої безпеки, навіть якщо припустити, що всі причорноморські країни, окрім Росії, – закляті вороги України?

Я далекий від думки, що цей високопосадовець позбавлений можливості подивитись аналіз стану боєготовності ЧФ, чи не має військових консультантів, адже були часи, коли деякі генерал-полковники за ним течку носили. Тоді що, кривить душею? Навіщо?

Тому, більше не для нього, а частини українців , що теж вважає перебування ЧФ на українській території "гарантією миру і стабільності", наведу пару фактів.

ЧФ за своїми можливостями у 20 разів поступається флотам країн-членів НАТО в Чорному морі. Зараз росіяни мають у Севастополі лише 2 відносно нових бойових корабля, збудованих у 90-ті роки. Навіть на українському флоті, за яким немає нафти і газу, таких кораблів – 4.

Більш того, експерти стверджують, що лише невелика частина кораблів ЧФ Росії – боєготові. Решта – імітують перебування у ремонті. З-за кризи російський уряд припинив фінансування ремонту підводного човна Б-380 – одного з двох, що залишилися у ЧФ (другий – "Алроса" – теж небоєздатний, ремонтується).

Припинено фінансування ремонту великого протичовневого корабля "Очаков", якого тепер чекає утилізація. З усіх плавзасобів, що перебувають на озброєнні ЧФ, у 80% – нормативний термін технічної придатності закінчується до 2010 року, то 2017 року хіба що лише великий десантний корабель "Азов" зможе самостійно покинути Севастопольську бухту.

Навіть командувач ЧФ, який офіційно висловив побоювання з приводу використання бойових кораблів і катерів, збудованих в 70-ті-на початку 80-тих років (згадаймо авіаційну торпеду на пляжі, чи "парадну" болванку ракетиу натовпі севастопольців).

З середини 90-тих років росіяни заборонили стрільбу артилерією великих калібрів, а також пуски крилатих ракет через зношеність корабельних систем і загрозу розриву стволів.

Маємо тверезо оцінювати й можливості оновлення бойового складу ЧФ. Навіть попри існуючі в угодах обмеження (можна міняти лише клас на клас), у Росії катастрофічно маленькі кораблебудівні програми, причому вони мають забезпечувати чотири флоти і Каспійську флотилію.

За останні роки для всього ВМФ Росії було збудовано лише 7 нових військових кораблів. Жоден з них на Чорноморський флот не потрапив. Тож, пріоритет переозброєнню ЧФ може бути наданий лише у випадку, що російські стратеги нададуть йому перевагу перед океанськими, що малоймовірно.

Не можемо не донести до політиків, що рвуться у лідери нації, " й життєво важливе для безпеки України питання про заявлену готовність Росії наносити превентивні ядерні удари по державах, що загрожують її інтересам, чи навіть інтересам її союзників.

Адже ясно, що той же крейсер "Москва", виходячи на бойове чергування (а ця процедура в російській армії недавно відновлена), забезпечується можливістю прийняти на борт ядерний боєзапас.

Передбачена також доставка ядерних боєголовок і для носіїв ядерної зброї на місця базування у Криму (серед них – той же крейсер "Москва", ракетний корабель на повітряній подушці "Самум", літаки типу Су-24).

Професіонали ж знають, що альфою і омегою стратегії держави є превентивні удари по носіях ядерної зброї. Так куди ж противник Росії (а їх вистачає), не дай Боже, буде їх наносити у разі конфлікту? Правильно – по нашій території.

Таким чином ясно, що весь Крим є, по суті, заручником російської воєнщини, оскільки перебуває наразі під загрозою стати об’єктом ядерного удару потенційного противника Росії, та може дорого заплатити за безпеку нашої сусіди. І громадськість півострова мала б вже нині вимагати виведення з нашої території засобів застосування ядерної зброї ЧФ РФ.

Як підсумок, маємо підтримати експертів у їх переконанні, що насправді зараз за своїм кількісним складом і технічним станом ЧФ РФ не тільки не може бути "гарантом безпеки України", але й сам загрожує їй та її населенню, завдає щодалі, то більше клопотів.

Якщо ж все вищевикладене є для поважних політиків, що ратують за вічне перебуванням ЧФ у Криму, дрібницями, то вже якось і ніяково нагадувати їм про інші загрози нашій безпеці – про далеко не чемну поведінку озброєних флотських гостей у нашій домівці, про "помилкові" десанти на кримський беріг, про подвійне громадянство значної частини флотського персоналу (а ми бачимо, як використовується таке громадянство в інших державах)…

Про несанкціоновані вояжі морської піхоти на українські маяки, про вперту відмову віддати Україні гідрографічні об’єкти, що судами визнані власністю держави, та й багато чого іншого.

Допускаємо, що суто воєнно-стратегічні наслідки тимчасового базування ЧФ РФ на території держави можуть не дуже й турбувати наші фінансово-політичні групи та їхніх кандидатів на президента, оскільки їх інтереси, як видається, більш прагматичні.

Але тоді більш ніж незрозумілою є їхня байдужість до економічних питань. Незрозумілою, для прикладу, є наявна різниця у підходах щодо визначення з ринкових позицій для України вартості газу, нафти з одного боку, та визначення для Росії вартості оренди землі, акваторії, майнових комплексів з іншого. Адже і те й інше визначалось міжнародними договорами майже в один час.

Може згадувані кандидати прояснять суспільству якусь логіку в утриманні ЧФ РФ й донині такої кількості дорогої кримської землиці й фондів.

Адже, якщо всі ці сотні тисяч гектарів землі (лише за неточними даними – 18232,62 гектарів) й акваторії, причали, цілі мегаполіси (4595 споруд) потрібні були, й надавались ЧФ за угодами виключно для забезпечення базування армади чисельністю більше 400 кораблів, то навіщо ж флоту такі багатства зараз, коли він скоротився у 10 разів (нині біля українських причалів базуються десь 40 бойових одиниць).

Щоб здавати в суборенду українським бізнесменам? Отакі ось благодійники за чужий кошт!!! Адже, за деякими даними, нині із майже 500 причалів використовуються за прямим призначенням не більше третини.

Більш того, російська сторона не повернула місцевим органам влади величезну кількість земель і об'єктів які не були включені в додатки до підписаних угод, а тому сьогодні флот фактично експлуатує значно більше того, що в них прописане.

За дуже заниженими даними це – 75 земельних ділянок, площею більше 150 гектарів, 300 об’єктів інфраструктури, велика кількість спеціальних полігонів на суші, у внутрішніх і територіальних водах.

Використовує безпідставно на безоплатній основі, а наша влада – центральна й місцева – заходів щодо їх вилучення чи законного оформлення оренди не вживає, навіть говорити про це боїться. Мовляв, образимо сусіда.

Тож українське населення попри заклики "НЕ чіпати" все ж питає у політиків, чи така вже багата Україна, щоб безоплатно віддавати наші багатства навіть добрій сусіді.

І знову отримує у відповідь неправду про нібито орендну плату, розмір якої закріплено в угодах, переглядати й міняти котрі нібито не можна.

Складається враження, що наша еліта не тільки сама ці угоди прочитати не спромоглася, але й настільки поганої думки про так званий електорат, що упевнена, що ніхто їх читати не захоче. Бо ж, видається, не мали б так нагло брехати, якби боялись хоч якоїсь відповідальності.

Адже, самі ці угоди передбачають складання сторонами інших угод у розвиток підписаних (стаття 1, пункт 5 статті 8 Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України). Інша справа, що росіяни впродовж 10 років вперто ухиляються від їх укладання, у тому числі, й щодо використання гідрографічно-навігаційної інфраструктури.

Тепер, щодо нібито встановленого угодами розміру орендної плати.

Якщо уважно вчитатись в Угоду про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту колишнього СРСР та перебуванням ЧФ РФ на території України, то ніде ми не знайдемо умови, що вартість оренди дорівнює заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією.

Сказано там лише про те, що нараховування сум платежів здійснюється з дати підписання Угоди, а розрахунки провадяться Російською Стороною, починаючи з 1998 року, шляхом щорічного зменшення рівними частками державного боргу, котрий Україна якраз і зобов’язувалася погасити до кінця 2007 року.

Борг цей станом на 28 травня 1997 року, після вирахування компенсаційної вартості кораблів, суден і плавзасобів і компенсації за розщеплюванні матеріали, визнавався Сторонами сумі 2 447,491 мільйонів доларів США з урахуванням відсотків за користування кредитами.

Зазначено там і те, що сума щорічного погашення частини державного боргу України становить 97,75 мільйонів доларів США. Зверніть увагу, не всього боргу, а його частини, і не до 2017 року, а до 2007, оскільки тоді цей борг Україна зобов’язувалась погасити, а договорів про його реструктуризацію, наскільки відомо, немає.

І найголовніше: стаття 2 зазначеної угоди однозначно передбачає, що "після погашення Україною державного боргу перед Російською Федерацією, орендна плата здійснюється Російською Стороною прямими платежами".

А стаття 3, окрім орендної плати, передбачає окрему плату за використання повітряного простору, акваторії, радіочастотного ресурсу, засобів та інфраструктури навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення мореплавства та екологію.

То, чи маємо ми право запитати у влади, чому держава своєчасно не розрахувалась з боргами? Чиї це борги? А головне – чому не визначені суми платежів за оренду, чому ця оренда не оформлена відповідно законодавству (на кожен об’єкт окремий договір)?

А ще, хто ж і якою міжнародною угодою дозволив Росії  грабувати Україну нині і до 2017 року?

І чи можуть нам це заборонити ці малокомпетентні "батьки нації" , що дбають про себе, а не про державу.

Петро Процик, заступник начальника ГШ ЗС у 1997-2002 роках, генерал-лейтенант запасу, для УП