Ни голоса олигархам

Після Майдану минуло вже 5 років, а експерти досі сперечаються, що це було. Найголовніше, чим був Майдан – це спробою великих мас населення відстояти власну гідність. Режим Кучми, який просував Віктора Януковича на посаду президента в 2004 році, робив це демонстративно брутально.

"Темники" у ЗМІ, тиск на студентів, опозиційні організації, працівників підприємств усіх форм власності, навіть просто пацієнтів лікарень, доповнювався заявами можновладців, що конкурент Януковича нізащо не стане президентом.

Саме тодішнє гасло кампанії Віктора Януковича "Тому що" звучало як вирок: голосуй не голосуй...

Тодішній голова штабу Януковича Сергій Тигіпко перед виборами заявив, що лідер ПР випередить свого конкурента на 3% (так воно й сталося за даними другого туру виборів, визнаного Верховним Судом сфальсифікованим).

У 2004 році всі матеріальні ресурси були на боці Януковича. Перед другим туром виборів на одному з телеканалів російський політтехнолог Гліб Павловський заявив в дискусії зі своїм російським колегою Станіславовом Бєлковським, що вже "змиріться, все вирішено, що б там не робили оранжеві дівчата". Бєлковський відповів, що "краще оранжеві дівчата, ніж голубі хлопці".

Але назагал майже всі "експерти" були згідні з тим, що таки так, "усе вирішено".

Всі, крім українського народу. Тому сталося саме так, як сталося.

Нематеріальне відчуття власної гідності – основне, що рухало українцями на Майдані. Це саме те, що не могли врахувати російські політтехнологи та українські можновладці з атрофією всіх здорових інстинктів.

Як пише з цього приводу той же Бєлковський, Путін і Медведєв "были уверены в победе Януковича, а точнее, тех технологий, которые должны были его привести к победе. Они не верили в возможность Майдана, потому что считали и считают, что борьба человека за свободу является противоестественной.

Поэтому они искренне убеждены, что на Майдан люди выходили только за деньги, что это технологический вопрос, и они сами не подготовили Майдан, не выделив требуемого количества денег. В этом была их ошибка, и больше ни в чем, так считают они" .

Коли нещодавно прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко сміялася над жартом Володимира Путіна про краватку президента Ющенка, російський прем’єр пожартував, що вони йдуть "розмовляти про творчість Чехова".

Якби російський прем’єр прочитав "Людину у футлярі", а ще краще Івана Буніна з його "Козацьким ходом", "Лірником Родіоном" і "Життям Арсеньєва", він краще б зрозумів природу українських протестів.

Відмінність нинішніх виборів від ситуації 2004 року очевидна – вони відбуваються значно вільніше. Президент Ющенко дав можливість себе переобрати, що навряд чи дозволили б його нинішні опоненти.

Однак ситуація нині ще небезпечніша. Сьогодні Україна підштовхують до дилеми: кого обрати з двох представників олігархічного капіталу.

Кількістю політичної реклами кандидати намагаються забити смакові рецептори суспільства, щоб воно перестало відрізняти біле від чорного. Кампанія вже не виглядає так брутально, як у 2004 році. Хоча суть близька. За ресурси, вилучені у суспільства, намагаються одурити це ж суспільство.

Виборча кампанія в України до неможливого беззмістовна. За невеликим винятком країні не запропонованого нічого, крім пом’ятих облич політиків.

При цьому суспільству майже не дають можливості задати принципові питання.

Приміром, Віктор Янукович позиціонує себе як набожна людина. Цікаво, як це коригується з його діями 2004 року і фальсифікацією, свідками якої були сотні тисяч громадян? Чи, може, красти голоси менш ганебно ніж матеріальні цінності?

Інше питання: у Межигірському монастирі поховано велику кількість видатних діячів України, цілу плеяду козацьких лідерів. Сьогодні на тому місці стоїть дача Януковича. І нічого не муляє?

Інший бік. Юлія Тимошенко весь свій політичний капітал заробила на патріотичній риториці. Після цього була газова угода з Росією, яку прем’єр довго називала перемогою, доки не з’ясувалося, що це чи не найбільша за всю історію перемога "Газпрому".

Після цього були переговори зі створення конституції ПРіБЮТ. Ця реформа була спрямована на інституційний підрив життєздатності країни та завдання країні несумісної шкоди. Протягом півтора років переговорів Юлія Тимошенко смакувала цю річ, а коли вона зірвалася, заявила, що "все пропало". І це не кажучи про залучення до команди прем’єра найодіозніших діячів режиму Кучми.

Явна зневага до виборців криється в думці, що вони усе проковтнуть. Можливо, тому у своїх телеефірах Юлія Тимошенко спілкується з виборцями немов з відвідувачами ясельної групи.

Ситуація парадоксальна: олігархічний режим не потрібен нікому, крім 5-10 осіб в керівництві олігархічних партій та обслуги.

В остаточному закріпленні влади олігархії в країні не зацікавлені навіть більшість членів відповідних олігархічних партій. Хоча, хто їх питає? Більше того, в остаточній перемозі олігархії не зацікавлена навіть значна частина бізнесу самих цих олігархічних партій. Велетенській більшості суспільства потрібен Закон.

Нині соціологи "малюють" вихід у другий тур виборів Януковича і Тимошенко. Хоча при цьому замовчується факт, що заледве половина респондентів відповідають на питання соціологів, що залишає ймовірність для дуже несподіваних результатів і хорошого "електорального бонусу".

Нині і в Центральній і на Західній Україні проходять цікаві процеси, що з достатньою ймовірністю уможливлюють потрапляння в другий тур іншого кандидата, що не представлятимете БЮТ та ПР.

Сьогодні будь-яка реальна спроба консолідації кандидатів поза межами ПР і БЮТ, вочевидь, мала б "кумулятивний ефект", тобто ефект швидкої консолідації виборців навколо відповідного проекту. Це дало б цілком реальний шанс не просто вийти в другий тур, а виграти вибори.

З іншого боку, логічно може виникнути питання: а чим бізнес, що поставив на інших кандидатів, краще ніж той, що фінансує БЮТ і ПР. Відповідь: нічим, крім того, що він не причетний до влади, здійснюваної урядом, Верховною Радою та половиною місцевих рад (БЮТ) та Генпрокуратурою й іншою половиною місцевих рад (ПР).

Бізнес, в тому числі великий, є природнім і чи не найголовнішим другом держави, здатним спрямовувати ресурси на реалізаціє великих проектів. Так є рівно до того часу, доки цей бізнес розуміє, що він живе у суспільстві, користується його ресурсами. Як тільки він про це забуває, намагаючись жити за рахунок корумпування державного апарату, нехтування інтересів суспільства, цей капітал стає олігархічним, перетворюючись на ворога суспільства.

Про нього колись сказав князь і король Данило Галицький: "Не передушивши бджіл, не їстимеш меду". Якщо головні адепти олігархії не люблять країну, навіщо країні любити їх?

Питання друге. Чи можемо ми гарантувати, що нові лідери, обрані з-поза олігархічного середовища БЮТ і ПР, не пройдуть ту ж деволюцію і не стануть такими ж олігархами?

Відповідь: не можемо. Але в цьому питанні ми теоретизуємо, а у випадку ПР і БЮТ все бачимо вже зараз, на власні очі.

Тому почуття власної гідності, і, найголовніше, інстинкт самозбереження мають підказати нам: "жодного голосу олігархам". В першому турі підтримати того, хто на той час матиме найбільші шанси перемогти і Тимошенко, і Януковича.

І коли сьогодні лунають заклики взагалі не ходити на вибори, хочеться процитувати одного китайця, який сказав три тисячоліття тому: "Краще запалити одну свою маленьку свічку, ніж марно проклинати темряву".

Олександр Палій, політолог, історик, кандидат політичних наук, для УП