Майдан и перспектива новых лидеров доверия
Колись французький соціолог П’єр Бурд’є сформував принцип "позикового політичного капіталу", що полягає в тому, що громадяни в певних особливих історичних умовах надають політикам морально-політичний кредит довіри.
Такий кредит конвертується в значну електоральну підтримку. Власне, це відбулося 2004 року під час Помаранчевої революції в Україні. Проте, довіра потребує закріплення.
Через 5 років після Майдану бачимо, що кредит не тільки вичерпався, а сама влада вже є некредитоспроможною. Чому так сталося і чи є хоч якась перспектива відновити довіру між владою та народом?
Цінності Майдану
Нинішня криза довіри до влади пояснюється двома факторами. По-перше, некомпетентністю правлячої еліти. Це не означає, що якби в 2004 році переміг Віктор Янукович, то "біло-блакитна" влада була б більш ефективною. Жодним чином.
Мова йде про те, що змарновані можливості модернізації суспільства пояснюються не тільки і не стільки нерозбірливістю Віктора Ющенка в "любих друзях", чи "зраді" Тимошенко, скільки поведінкою сучасної правлячої еліти в цілому (без поділу на бренди), яка виявилася некомпетентною.
Також, тут має місце явище завищених очікувань. Як зазначають експерти Фонду "Демократичні ініціативи", виборці розраховують на їхню (політиків) цілковиту відданість у виконанні своїх професійних обов’язків, аж до того, що вони повинні жертвувати своїм вільним часом, добробутом, врешті, життям для того, щоб виправдати громадські сподівання.
Тож причиною незадоволення є занадто високі очікування щодо чільних фігур, зокрема, у політиці. Причиною розчарування у "політичному класі" може бути хибне очікування, що "демократичні" еліти будуть кращими, ніж попередники. Іншими словами, можна самозаспокоюватися приказкою: "бачили очі, що купували".
Але проблема в тому, що ці завищені очікування спровокували самі політики. Саме вони поставили зависоку моральну та компетенційну планку як перед собою, так і перед суспільством. Втім, те, що вони не подолали даної висоти, є і наша, громадянського суспільства, політична відповідальність.
По-друге, нечесністю політиків. Майдан переміг, бо ті, хто стояв на трибуні, говорили про чесність. Вони отримали кредит довіри під цю чесність. Минув час, і ми знову чуємо слова про цінності і чесноти, але мало відчуваємо справ.
Довіра формується виключно через дії, а не через слова (пам’ятаєте – "не словом, а ділом"?). Люди ж, які довіряють і яким довіряють, не розмовляють про чесність. Вони самі є чесністю. Чим більше ви розмовляєте про чесність і намагаєтесь переконати людей у її важливості — то менше вам довіряють.
Політики, які починають обговорювати свої цінності, часто у розмовах переходять до бажаної дійсності і не говорять про свої теперішні реальні потреби і цінності. В результаті відбувається розмивання довіри, руйнування комунікації виборець-політик.
Довіра вимагає від людей автентичності (щирості). Як зазначають західні маркетологи, якщо ви поводитесь щиро, тоді вам не потрібно говорити про цінності, оскільки ви відображаєте їх всім своїм єством. Яким виявилося єство у представників значної частини "помаранчевої" команди говорити не варто.
В політичній психології рівні політичної довіри можуть вимірюватися у вірі в чесність, доброчинність та компетенцію іншої сторони.
Дослідники сходяться на думці, що українське суспільство могло б пробачити особисто Ющенку недостатню компетентність (за результатами соціологічного моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України в 2000, уряд прем’єра Ющенка, на який покладалися великі очікування, через півроку своєї діяльності викликав повну довіру лише 6,2 % опитаних, а протилежне відчуття – у 30,1 % громадян. Але Ющенко зміг відновити довіру вже за кілька років).
Але люди не пробачили його оточенню ("любим друзям") недостатню доброзичливість та нечесність. Отже, політики не витримали іспиту на щирість цінностей Майдану. У правлячої верхівки цих цінностей на перевірку не виявилося, на відміну від цілого суспільства, у якого вони з’явилися.
Суспільство недовіри
Згідно даних Інституту соціології АН УРСР, наприкінці 1991 року 70% опитаних висловили думку, що "політикам ніколи не можна повністю довіряти". Минуло 18 років і мусимо констатувати, що таке ставлення громадян до своїх політичних лідерів так і не змінилося. Більшість соціологічних служб в 2009 фіксують недовіру до політикуму на рівні 72-78%.
Не секрет, що влада та політики ніколи, протягом всього періоду історії новітньої незалежної України (за виключенням певних не довгострокових історичних моментів), не користувалися значної довірою у громадян. Майже кожен електоральний цикл відзначався кризою підтримки та падінням довіри громадян до президента, уряду, парламенту, політичних партій, силових структур і, навіть, Церкви.
Але нинішня ситуація якісно відмінна від тієї, що була в 1994 чи 2002. Тоді в зміну системи вірило лише 12-19%, рівень довіри до політиків не перетинав 25% порогу, а баланс довіра/недовіра був на межі мінус 5-8%. Розчарування в політиках (після виборів) не було таким болісним та не мало таких руйнівних наслідків для Української держави, як за останні 5 років постпомаранчевого періоду.
Зневіра в інститутах влади і суспільства набула глобального масштабу. Так, згідно результатів проведеного Центром досліджень проблем громадянського суспільства (ЦДПГС), Агенцією соціальних комунікацій (АСК) та Інститутом практичної політики (ІПП) комплексного дослідження "Нові лідери довіри", баланс довіри до найвищих органів влади знаходиться на критично низькому рівні.
Президент має -61,2%, Верховна Рада – -68,4%, МВС – -65%, СБУ – -70,5%, політичні партії – -76,2%, місцеві державні адміністрації – -68,5%, Кабінет Міністрів – -41,2%. Позитивний баланс довіри/недовіри є лише у Церкви – +18,3% та у громадських організацій та соціальних рухів +3,3%.
Криза довіри до політиків та органів влади накладає свій відбиток на довіри нижчих рівнів. Мова йде про певні кризові тенденції в самій тканині українського суспільства. Якщо ж на кореневому суспільному рівні (на рівні довіри в сім’ї, довіри до сусідів) фіксуються негативні явища – суспільство можна вважати нездоровим.
Згідно рейтингу довіри до соціальних інститутів, який проводить Інститут соціології НАН України, до 2009 довіра до неформальних мереж, що, зокрема, вимірюється через довіру до сім’ї, родичів та колег, була стабільно високою.
Але ситуація зараз змінилася на гірше. Згідно даних Центру досліджень проблем громадянського суспільства, в 2002 сусідові довіряли 23%, не довіряли – 6% громадян, в 2009 – тільки 15% і 7%, відповідно.
Люди втрачають не лише моральні орієнтири, але відмовляють в довірі самим суспільним зв’язкам, традиційним формам самоорганізації.
За слова українського дослідника Віктора Сукачова, політична довіра свідчить про потенційну готовність громадян до взаємодії з іншими та абстрактну готовність до залученості у суспільні справи з цими іншими.
Певний рівень міжособистісної довіри та внутрішньогрупової солідарності є необхідним для виникнення політичної довіри, яка формується в процесі поступового розширення "моральної спільноти" на нові, ширші кола населення і супроводжується формуванням ієрархії ідентичностей – від родини через громадянські асоціації – до політичної нації.
Якщо довіри не має на рівні родини та сусідів, то під питанням існування самої української нації.
Надія все ж таки є
Згідно результатів дослідження "Нові лідери довіри", 92,1% опитаних бажають появи "нових лідерів" в політиці.
Народ потребує якісної зміни принципу відбору. Українське суспільство дозріло до необхідності зламу системи, появи державницьки орієнтованих політиків, які б мали стійкий кредит довіри, сформований не маніпулятивними технологіями, а шляхом особистих якостей діячів, відновлення цінностей Майдану.
Згідно результатів вказаного дослідження, найбільший позитивний баланс довіри/недовіри населення серед політиків та громадських діячів мають на сьогодні Віталій Кличко (+ 42,5%), Віталій Портніков – з показником у +32,2% та Марина Ставнійчук, яка має +21,2% балансу довіри громадян.
До "нових політичних лідерів", яких би громадяни хотіли бачити при владі, опитані респонденти віднесли також Андрія Шевченка, баланс довіри до якого склав +17,7%, Олеся Донія – +16,5%, Андрія Єрмолаєва – +15,7%, Володимира Горбуліна – +14,8%, Костянтина Грищенка – +13,6%, Миколу Маломужа та Володимира Гройсмана з показниками балансу довіри +12,3% та +12,2% відповідно.
До списку "нових лідерів" також потрапили Наталя Королевська (+8,3%), Петро Порошенка (+6,6%), В’ячеслав Кириленко (+6,2%), Олександр Домбровський (+5,4%), Юрій Павленко (+5,2%), Олег Зарубінський (+4,2%), Володимир Фесенко (+2,9%), Едуард Прутник (+1,7%), Володимир Казарін (+1,5%) та Юрій Мірошниченко, який отримав нульовий відсоток балансу довіри (1,1% громадян довіряє йому, а 1,1% – не довіряє).
Симптоматично, що серед 20 "нових облич", що користуються довірою українських громадян тільки двоє – В'ячеслав Кириленко і Юрій Павленко – пройшли класичний шлях публічного політика. Всі інші або прийшли в політику із суміжних сфер, причому відносно нещодавно, або послідовно позиціонують себе як "не політики".
Власне, рейтинг недовіри прямо залежить від ступеня політизації тієї чи іншої відомої особистості. Поки людина сприймається як успішний спортсмен, юрист, журналіст, дипломат, він користується довірою співвітчизників і не викликає негативних емоцій.
Як тільки він "вляпується" у політику – стрімко наростає рівень недовіри. Подібний феномен можна прослідкувати на прикладі боксера і громадського діяча Віталія Кличка, журналіста Віталія Портнікова, юриста Марини Ставнійчук, політологів Андрія Єрмолаєва та Володимира Фесенка.
Навіть Олеся Донія можна віднести, за сприйняттям його образу респондентами, скоріше до політичного експерта ніж до політика.
Тому, на думку директора Агентства соціальних комунікацій Сергія Бєлашко, будь-якому "лідеру довіри" необхідно чітко й недвозначно дистанціюватися від правил гри, що існують в українському политикумі, принаймні, від найбільш одіозних із них.
Людям набридли постійні "розбори" у владі. Популярність вінницьких регіональних лідерів (мера та губернатора), що засвідчило дане дослідження, має у своїй основі простий факт: вони не сваряться. І вже цього одного виявляється досить для того, щоб користуватися стабільною довірою населення.
За словами професора Києво-Могилянської Академії Валентина Якушика, важливим, в контексті процитованого дослідження, є факт різного ставлення до спецслужби. Зокрема, СБУ отримала практично мінусовий баланс довіри, в той же час, керівник іншого "крила" раніше єдиної служби – генерал Микола Маломуж, керівник Служби зовнішньої розвідки, має позитивний рейтинг довіри.
Це, на думку професора Якушика, пояснюється втягненням СБУ у внутрішньополітичні ігри, на противагу віддаленості від них СЗР. Мова не йде про компетентність чи про наявність особливих заслуг обох відомств, а про сприйняття опитаними респондентами позитиву від їх діяльності.
У той же час, за словами експерта Інституту практичної політики Олександра Жугана, список "лідерів довіри" формувався на основі фокус груп, а вже потім пройшов апробацію кількісним опитуванням.
Тому, "попадання" тих чи інших осіб у список зумовлено, у першу чергу, суб’єктивним сприйняттям респондентами образів, сформованих ЗМІ. Так, наявність у списку Володимира Горбуліна було пов’язано з розкруткою в регіональній пресі його статей в "Дзеркалі тижня", а довіра до експертів формувалася на основі їхніх висловлювань під час різноманітних ток-шоу.
Основним фактором відбору публічних політиків стає телебачення. Фактично можна говорити про феномен медіаполітики: участь у ток-шоу й інша активність, трансльована ЗМІ (нехай навіть спорадична), стає основним фактором не тільки впізнаваності політика, але й довіри до нього.
Сказані в ефірі слова стають самодостатніми "справами".
Втім, коло не є замкнутим. Ті політики, які зможуть вийти з віртуального телепростору в реальний світ проблем, якими живуть виборці, досягнуть справжнього успіху. Інші – так і залишаться "артистами розмовного жанру".
"Список довіри" – це не рейтинг електоральної підтримки, а в першу чергу, він є позитивним балансом між довірою та недовірою до певних політичних і громадських діячів.
Якщо порівняти їх відомість з існуючими топ-політиками, то "політики довіри", звичайно, не можуть сьогодні конкурувати за владу з мега-брендами та "брендиками" виборчого бюлетеню-2010.
Проте, кредит довіри, який вони мають дає підставу говорити про наявність в Україні нереалізованого потенціалу "морального лідерства".
Вже чітко вимальовується соціальний запит на політиків нового типу і їх час неодмінно прийде. Бо, як сказала український соціолог Ірина Кучма, "нині влада вже не автоматично конвертується у власність. Тепер потрібно також подбати про злагоджений соціально-економічний розвиток, не можливий без довіри і партнерства держави та суспільства".
Микола Семенюра, політолог, спеціально для УП
