Может ли Украина повторить "феномен Обамы"?

Аналізуючи повідомленнями соціологічних служб про рейтинги кандидатів у президенти України, у рядового виборця автоматично формується думка про те, що реальне змагання відбувається лише між Януковичем та Тимошенко, а тому шанси інших кандидатів є мізерними.

Це є однією з виборчих технологій, спрямованою на мобілізацію тих виборців, які ще не визначилися (так званий ефект аутсайдера). Поміж тим, наскільки дана тенденція відповідає суспільним очікуванням – спробуємо дізнатися з історії.

Нині про результати виборчої кампанії важко говорити заздалегідь. Вона здатна кардинально змінити суспільну думку та настрої виборців, у який бік – цього не можуть з певністю передбачити ані експерти, ані соціологічні служби.

Сьогодні з високою долею імовірності можемо говорити про втому виборців від "старих" політиків та політичних сил, про попит на нові обличчя, які уособлюватимуть сподівання та очікування українського виборця.

Натомість нестабільність і часта зміна політичних сил, представлених у політичному спектрі, – є загальною закономірністю перехідних держав. І не тільки.

Так, до початку офіційного старту президентської кампанії у США про Барака Хусейна Обаму знала лишень купка політичних експертів. Не на користь Обами був його вік, а надто його афроамериканське походження.

Перемогу "політика зі стажем", колишньої "першої леді" США Хілларі Клінтон прогнозували майже усі політичні експерти. Однак Обама таки став першим чорношкірим президентом Америки!

У скептика може скластися враження про "фатальний збіг обставин". Однак історія світового виборчого процесу знає чимало таких "несподіванок". Ось лише деякі з них:

У листопаді 1974 бразильський генерал Гейзел дозволив провести дозовано конкурентні парламентські вибори. Правляча партія – Національний Альянс – сподівалася легко їх виграти. У жовтні більшість добре поінформованих спостерігачів погоджувалися з цим. Результати виборів однак здивували всіх. Опозиційні сили подвоїли своє представництво в нижній палаті парламенту, потроїли в сенаті й збільшили контроль над законодавчими органами штатів в пропорції один до шести.

У січні 1977 у Індії Індіра Ганді, яка керувала державою в умовах військового стану, раптово призначила на березень парламентські вибори. Очолювана нею партія Індійський Конгрес мала домінуючі позиції. Однак правляча партія втратила владу, здобувши підтримку всього 34% виборців. Це був перший випадок в історії Конгресу, коли партія здобула на парламентських виборах менше 40% голосів виборців.

У травні 1980 військовий режим Перу натиснув на опозицію і був ухвалений такий виборчий закон, який створював умови для дальшого домінування правлячої партії. Вибори завершилися "несподіваним результатом". Правляча партія зуміла зібрати на свою користь лише 27% голосів виборців, а опозиційна отримала 45,5%.

У листопаді 1980 військовий уряд Уругваю провів референдум з приводу нової конституції, яка мала запровадити право постійного військового вето відносно урядової політики. На здивування армії, 57% виборців проголосували проти.

Два роки після цього військовий уряд дозволив провідним партіям прийняти участь у парламентських виборах. Противники військового режиму отримали вражаючу перемогу, а колишній президент держави Джорже Ареко здобув прихильність лише 27,8% виборців.

У жовтні 1993 парламентські вибори організував аргентинський військовий режим. Радикальна опозиція, яку очолював багатолітній борець із військовим режимом Рауль Альфонсін, отримала "несподівану" перемогу, завоювавши на свою користь 52% голосів виборців. Інший кандидат, який користувався підтримкою військових, отримав всього 40% голосів.

У листопаді 1983 військовий уряд Туреччини погодився провести вибори щоб перейти до цивільного правління. З цією метою військові організували й всіляко підтримували Народно-Демократичну партію очолювану колишнім генералом.

Народні демократи в парламентських виборах вибороли для себе третє місце прихиливши на свою користь лише 23% голосів. А опозиційна Партія Вітчизни здобула переконливу перемогу отримавши 45% голосів.

У лютому 1985 на парламентських виборах в Кореї "несподівано добрі результати" здобула новостворена опозиційна Демократична партія Нової Кореї, яка завоювала 102 із 276 місць у парламенті. Сталося це в умовах суворо контрольованої урядом виборчої кампанії, до того ж остаточні результати виборів, на думку опозиції, були сфабриковані.

У 1985 військовий лідер Пакистану генерал Зія-уль-Хак організував вибори так, що в них не могли брати участі кандидати опозиційних партій. Багато кандидатів, що обіймали високі військові посади чи були прихильниками генерала, всупереч умовам виборчої кампанії, зазнали поразки.

У жовтні 1988 в Чилі генерал Піночет виніс на референдум питання про своє подальше перебування на чолі держави. Сам генерал був переконаний у власній перемозі – держава перебувала на гребні економічного піднесення. Опозиція виявилася дієвою і 55% проти 43% відкинули наміри Піночета управляти державою наступні 7 років.

У червні 1989 польська "Солідарність" на парламентських виборах отримала "несподівану перемогу", здобувши 99 із 100 місць у сенаті та 160 із 161 місця у сеймі. Отримані результати коментували як "неочікувані".

У лютому 1990 Віолетта Чаморро й очолюваний нею Союз Національної Опозиції в Нікарагуа здобули блискучу та "несподівану" перемогу, незважаючи на те, що сандіністи контролювали уряд і ресурси. Чаморро виграла у 7 із 9 адміністративних округів і отримала 55,2 % підтримки виборців проти 40,8 % у Даніеля Ортеги.

У травні 1990 в Бірмі військова Рада вперше за 30 років дозволила вибори за участю кількох партій. Результати виборів були "несподіваними". Опозиційна Народна Ліга за Демократію отримала 392 із 485 місць в парламенті, а провійськова Партія Національної Єдності – лише 10 мандатів. Під час виборчої кампанії лідер НЛД і ще близько 400 активістів були в ув’язненні, а партія вела свою виборчу кампанію фактично з підпілля.

У червні 1990 вперше за 28 років незалежності Алжиру на багатопартійних виборах перемогу отримала опозиційна ісламська партія. Ісламський фронт отримав контроль над 32 провінціями і 853 місцевими радами. Правляча партія – Фронт Національного Визволення – перемогла у 14 провінціях і 487 місцевих радах.

Чи стане Україна ще одним прикладом у цьому ряду "несподіванок" – покаже час. Однак такий розвиток подій міг би стати способом мирного перезавантаження системи, яка, на жаль, сьогодні не працює на людей!

 

Юрій Шведа, політолог, Львів, для УП