Свобода ответственности
Немає рабства безнадійнішого,
ніж рабство тих, хто вважає себе вільними.
Йоган Вольфганг Гете
П'ятиріччя Майдану я, політик із помаранчевого табору і депутат, який був і залишається представником команди президента Віктора Ющенка, хотів би використати для розмови про свободу слова.
Цю цінність беззаперечно відносять до здобутків Віктора Ющенка на посту глави держави. Як на мене ж, то це не зовсім так – свободи слова у класичному, європейському розумінні все ще в Україні не існує.
Втім, найперше слід визначитися із дефініціями. На нещодавньому засіданні Клубу любителів майбутнього – неформальної спільноти тих, хто цікавиться процесами розвитку країни і світу – ми досхочу насперечалися про сутність феномену свободи слова із авторитетною журналісткою, редактором "Телекритики" Наталією Лігачовою.
Моя позиція в дискусії полягала у тому, що свобода слова як соціальний феномен – явище значно складніше за лише реальну можливість вільно висловлювати власну точку зору. Ця можливість, поліваріантність повинна обов'язково бути врівноваженою відповідальністю за свої дії.
Мова йде про відповідальність внутрішню – як цілком добровільну згоду сприймати сказане чи написане як свою власність, а отже й усвідомлення необхідністю цією власністю опікуватися і за неї відповідати. Якщо хочете, це можна назвати моральною самоцензурою. Поруч із свободою слова повинна постати і свобода відповідальності.
Сьогодні в Україні існує не свобода, а анархія слова. Неправда і дурість – рідні сестри цієї анархії. Суспільство розбещується від можливості не відповідати за свої слова, що логічно продовжується у безвідповідальності й за свої дії.
Необхідність жити за правилами (не тільки згідно з офіційними законами, але й взагалі за правилами соціальними, і найперше – особистими внутрішніми правилами) вже починає видаватися за щось дивне і безглузде. Всеосяжність корупції, як ключового лиха країни, передусім також зумовлена відсутністю справжньої свободи слова.
Іншою проблемою є інтелектуальна складова в масовій інформації, яка наразі – мізерна. Функція журналіста як дослідника, а не поверхового ретранслятора, зневажена. Яскравим свідченням цього є численні вітчизняні політичні, і не лише політичні ток-шоу, які логічно модеруються іноземцями, які об'єктивно не можуть ментально осягнути українську національну складову.
Успіх таких ток-шоу демонструє неготовність пересічного глядача сприйняти глибинну інформацію.
Чи означає все це, що я сумую за темниками і цензурою? Звісно, ні. Аж ніяк.
Але я глибоко переконаний, що за Кучми суспільство значно краще усвідомлювало цінність свободи слова, ніж за Ющенка, коли можливість говорити казна-що вже і справді "замкнула коло", повернувшись до Віктора Андрійовича, який, мабуть, розуміє свободу слова як власну можливість називати бомжем прем'єр-міністра власної країни. Так само неприпустимо, коли керівник уряду називає президента злочинцем".
Ситуація повинна почати змінюватися за прикладом еліти, коли ця еліта буде готовою проводити відповідальну політику, але для цього необхідно, щоб було сформовано запит на таку політику.
Нинішня президентська кампанія показує, що це непростий шлях: рівень політичної дискусії, змістове наповнення передвиборчих програм без перебільшення перебувають на жалюгідному рівні.
Що стосується мене особисто як народного депутата України та керівника Української республіканської партії "Собор", звісно, я відчуваю співвідповідальність за вирішення означених проблем. Тому я докладу усіх можливих зусиль для створення Інтернет-проекту, присвяченого проблемам свободи слова в Україні під умовною назвою "Відповідально".
Запрошую долучитися до підготовки цього проекту усіх небайдужих працівників засобів масової інформації, політиків, бізнесменів та ініціативних громадян.
Впевнений, що успішний приклад спільної дії бодай в одному конкретному питанні може стати важливою цеглинкою в справі утвердження в нашій країні істинної свободи слова як європейської демократичної цінності.
Анатолій Матвієнко, спеціально для УП
