Политический закон маятника
Поштовх для маятника історії
22 листопада в Україні відзначається День Свободи. Пройшло вже 5 років з часу Помаранчевої революції, події, яка радикально змінила Україну. Змінила не лише зовнішньо, але й, насамперед, внутрішньо. Змінила внутрішній принцип суспільного розвитку, на зміну пострадянській моделі прийшла власна національна модель. Тенденцію до зміцнення авторитаризму заступила тенденція "стихійної" демократії.
Ейфорія 2004 року зіграла злий жарт з українськими політиками і позначилася на інституційній спроможності державних установ. Маятник історії змістився занадто далеко й занадто різко для того, щоб політичним переможцям можна було втримати ситуацію під своїм контролем. Вони змарнували свій шанс, який надала їм доля та український народ, зруйнувавши власну команду зсередини.
Парадоксальним чином демократичні здобутки 2004 року були інституційно закріплені не демократичною, а олігархічною конституційною реформою 8 грудня.
І авторами і бенефіціарами конституційних змін стали ті люди й соціальні групи, які насправді, не мали нічого спільного з суспільними тенденціями, які уособлювала Помаранчева революція й масові протести. Хвилю демократизації осідлала національна олігархія.
Замість того, щоб гарантувати неповернення суспільства до авторитаризму як такого, було просто замінено одноосібний президентський авторитаризм на певну сукупність кланово-партійних партикулярних авторитаризмів. Позірно ворогуючих, але нерозривно пов’язаних між собою. І навіть зацікавлених в існуванні одне одного – як спаринг-партнери.
Вся енергія, ресурси й політична воля спрямовувалася на внутрішній конфлікт, а не на послідовну й наполегливу реалізацію своїх політичних програм та зобов’язань перед виборцями.
Що неминуче вело до втоми громадян від безкінечної політичної боротьби між тими ж самими персонажами політичного театру, а згодом і від самого політичного шоу. Маятник суспільних настроїв похитнувся в протилежний бік, залишивши за собою лише емоційні спогади про демократичну революцію, яка не виправдала надій громадян на швидкі й ефективні зміни їхнього життя на краще.
Українські політики разом із політичною довірою поступово втрачали й контроль над розвитком ситуації в самій державі. Через низку управлінських помилок та цілу серію непродуманих кадрових призначень поступово розмився центр прийняття стратегічних рішень. А виконавчі органи в умовах стратегічного вакууму знову поглинула політична корупція. Відповідно, державний механізм втратив залишки адміністративної ефективності.
Неефективна держава з розсвареними лідерами не може собі дозволити навіть говорити про системні реформи й модернізацію, не кажучи вже про те, щоб перейти до їх здійснення.
Навіть виклик українській економічній моделі й загалом системі матеріального забезпечення суспільства від глобальної економічної кризи не зміг не те щоб згуртувати владу й опозицію, але й навіть примирити президента з прем’єр-міністром.
Зворотні тенденції
Таким чином, на сьогодні ми бачимо усі необхідні передумови для регресії української демократії й реваншу авторитаризму: психологічна травма суспільства від невиправданих сподівань, розчарування в лідерах, як символах демократичних та національних цінностей, бажання вирішувати давні складні проблеми одним махом і радикальними засобами і, нарешті, цілий букет зовнішніх загроз. Від російської газової й інформаційної війни до епідемії нового грипу.
Суспільна реакція на грип в умовах виборчої кампанії була панічною. Паніка політиків та інформаційна істерія передалася населенню, що лише погіршило наслідки епідемії…
Проте, говорити про неминучість радикального розвороту українського суспільства у бік євразійських цінностей та авторитарної моделі розвитку також невиправдано. Реальна політична конкуренція, структура власності й бізнесу та плюралістичні ЗМІ не гарантують авторитаризмові легкої перемоги. Швидше йдеться про певну суспільно-політичну розгубленість і хаотичні рухи, які нею пояснюються.
Часом українські політики вдаються до дій чи вчинків, які неможливо пояснити раціонально, оскільки вони шкодять їм самим. Це так ніби в їхньому організмі щось відбувається і вони діють реактивно, інстинктивно, імпульсивно. При цьому будучи впевненими у своїй непогрішимості. Адже ж вони були змушені так чинити!
Їхня проблема у тому, що вони позбавлені можливості спостерігати за собою збоку. Пройде час і їм буде соромно згадувати про свої слова та вчинки. А особливо, про змарновані шанси.
Зміна ролей як кінець і початок нового циклу
У кращому випадку президентські вибори-2010 будуть крайньою точкою відхилення маятника історії, до якої він логічно й поступово рухався останні 5 років. У гіршому – спричинять системний колапс державності після якого українському народові доведеться починати усе спочатку. Починати новий установчий процес, що також може бути болісним, але виходом із ситуації політичної безпорадності.
Тож основна повістка денна кампанії-2010 не в тому, якою буде зовнішня орієнтація України, на Захід чи на Росію, а в тому, які тенденції суспільного розвитку переможуть в українському суспільстві: до демократії чи до авторитаризму. Парадокс ситуації в тому, що цього разу серед фаворитів виборчих перегонів немає тих, кого б сприймали як рафінованих представників цих двох тенденцій чи систем цінностей.
У прем’єр-міністрів Януковича й Тимошенко зазвичай домінують авторитарні методи керівництва й схильність одноосібно приймати рішення. Разом з тим, вони електоральні політики, й орієнтуються на те, що більше подобається виборцям в той чи інший момент. Якщо виборці знову виступлять на захист демократії – і Тимошенко й Янукович швидко їх підтримають.
Немає великої різниці й у внутрішньому устрої їхніх політичних сил та ресурсному забезпеченні. Дуже часто окремі політики чи "політичні бізнесмени" переходять з однієї команди в іншу й назад. З усією очевидністю лідери ставляться до цього лише як до боротьби за ресурси.
Тому засадничої різниці у внутрішніх принципах цих кандидатів та організації їхніх команд немає. Радше йдеться про максимально персоналізовану конкуренцію. Тому емоційних фактор домінує у їхній комунікації між собою.
Варіанти напрямку руху
Але при всьому цьому перемога кожного з них на президентських виборах матиме різні наслідки як для внутрішнього розвитку України, так і для її ролі у світовій політиці. У них різна логіка приходу до влади.
Причина цієї різниці в тому, що вони спираються на абсолютно різні електоральні групи, які мають різні очікування від наступного президента. Це так звана "пост-помаранчева" Україна й так звана "біло-голуба". Електоральний поділ і позиціонування кандидатів залишилися ще з 2004 року, хоча й значно затерлися.
Тому з перемогою Тимошенко цілком можна очікувати курсу на захист пост-помаранчевих цінностей - демократизація, свобода слова, українська мова та національна культура, модернізація через європеїзацію, свобода підприємництва для малого та середнього бізнесу тощо.
Можна сперечатися про щирість її риторики чи спроможність це реалізувати, але принаймні шанс на це у неї буде. У такому разі головними опозиціонерами до неї будуть українські олігархи (перші кандидати на "розкуркулення"), які ідеологічною базою для опозиції можуть обрати "проросійську" орієнтацію. А це лише затвердить лідерство Тимошенко у пост-помаранчевому спектрі.
З перемогою Януковича (особливо на першому етапі) цілком можливий розворот політичної стилістики за смаками Південного сходу, сформованими почасти ще в радянські часи, а частково сучасною кремлівською ТБ- та кінопропагандою.
Тут і нав’язана звідти ідея державного статусу російської мови, офіційна відмова від євроатлантичної та європейської інтеграції, відверто самогубча тема визнання суверенітету Південної Осетії та Абхазії і, навіть, можливе проголошення вступу до ОДКБ.
Саме лише обіцяне запровадження російської мови як другої державної в Україні цілком може спричинити незворотні процеси формування двох нових окремих етнічних груп в рамках однієї держави з неминучою конкуренцією інтересів.
Тому опозиція президентству Януковича базуватиметься на носіях пост-помаранчевих цінностей. Ну і, звичайно, це відразу закріпить Україну у підлеглому статусі "зони російських інтересів". Мало хто зі світових лідерів прагнутиме особистого спілкування з таким президентом. За винятком саммітів СНД, де Янукович буде серед "своїх".
Перемога кожного з цих кандидатів несе загрозу авторитаризму, але не гарантує його як конечність. Поразка кожного з них також створює шанс на формування ефективної демократичної опозиції.
Тому важливою буде не лише перемога чи поразка, але й реакція на цю перемогу чи поразку. І не лише реакція кандидатів чи штабів, але й суспільна реакція у широкому сенсі – куди похитнеться маятник, до конфлікту й авторитаризму, чи до компромісу й демократизації.
Якщо переможе Янукович, то він майже гарантовано отримає потужну парламентську опозицію, організовану довкола Тимошенко. Але якщо переможе Тимошенко, то Партію регіонів чекають складні випробування, оскільки значна частина її "політичних бізнесменів" з економічних міркувань проявить лояльність до нового президента.
Партії доведеться або змінити лідера, або, якщо той проявлятиме впертість, піти на внутрішній розкол.
До переходу в нову якість
Політичним прогресом для української демократії було б вже те, що старі лідери 2004 року звільнили б політичну сцену для нових лідерів, в особі яких Україна отримала б нові шанси на проведення реформ і модернізацію. Під "новими лідерами" ми не маємо на увазі інших кандидатів цієї президентської кампанії…
Власне процес зміни поколінь триває вже давно. Першим зійшов зі сцени лідер Соцпартії Олександр Мороз. Швидше за все наступним політичним пенсіонером стане Віктор Ющенко. В разі перемоги Тимошенко в історію української політики відійде й Віктор Янукович. Зрештою, з часом і Юлія Тимошенко може не пройти випробування владою.
Для української демократії важливіше інше – неминуча ротація політичних гравців при незмінних правилах гри. І якість політичної еліти. Конкурентний принцип відбору у владу й наявність "соціальних ліфтів" для молодих політиків.
Система відкритих регіональних партійних списків з преференціями, або навіть мажоритарні округи. І системні, передбачувані й відповідальні перед виборцями політичні партії. Сильна, адекватна сучасним викликам, ефективна система державної влади. Професійна державна служба з інституційною пам'яттю, а не "партизація" чи приватизація функцій держави на усіх рівнях.
Очевидно, що чергові президентські вибори завершаться перемогою лише одного. Але для інших кандидатів та політичних сил життя також не закінчиться. Вже 30 травня 2010 року відбудуться місцеві вибори по всій Україні. Саме вони й покажуть у який бік похитнувся маятник.
 |
Володимир Горбач,політичний аналітик,, для УП
