Власть жизни против партии власти: победит самый достойный?

"Залишається щораз менше стежок, бо не спам’яталися, як пройшли майже всі перехрестя. Залишається щораз менше причин; немає властиво жодної, крім примарних обов’язків. Разом із тим, як минули всі часи – минула цікавість.

Часи обдурили нас, бо їхнє проминання не підлягало жодним законам. Чим більше речей, тим менше підстав вибирати, чим ширші свободи, тим ясніша приреченість…".

З огляду на цю заувагу філософа, спробуймо визначити точку, в якій перебуваємо у зв’язку з виборами президента.

Іронія нашої долі, на жаль, спростовує тезу про "виборену незалежність", хоча й не заперечує одвічного прагнення до неї, як і не скидає з рахунку великих епох змагань за самостійність і видатних постатей державного й громадянського чину.

Та незважаючи на те, що доля пам’ятає кожну, навіть безневинну жертву боротьби за самостійність, незалежність, як політична реалія, 1991 року прийшла парадоксальним чином від імперських васалів з великого перестраху розплати і втрати влади тих політичних структур, що безроздільно панували в добу тоталітаризму.

Але далеко не кожен колишній борець за свободу, а точніше проти комуністичного тоталітаризму, лишився принципово не споживацьким, як рівно ж не кожен колишній член компартії належить до партійного лобі, яке працює на повернення старої системи і державне підпорядкування Москві.

І тому, коли під час ухвалення законів і тарифікування постанов, що зраджували інтереси нації, ігнорували пріоритети молодої держави і загрожували національній безпеці, колишні демократи стояли поруч з колишніми комуністами, чи то не бачачи правди, чи то не бажаючи її бачити, вони разом творили одну партію.

Несформовану, незареєстровану, але, як влучно називають її в народі, – партію влади.

Найміцніший їхній оплот у нинішній Верховній Раді, де вони, національно мімікрувавши, обійняли ключові посади, застосувавши класичний метод, від якого гинули всі революції: надання усіляких пільг, узаконення статусу недоторканності, отримання найширших можливостей для збагачення та доступу до влади.

Це давалося взнаки упродовж 18 років, але в 2008-2009-му – управління державою нинішнім урядом ніяк не може вийти з кризового піке. І схоже на те, що вже не вийде, якщо не буде змінена Система. Власне тому останнім примарним обов’язком українців і залишається вижити, вижити будь-що, коли саме для цього й зостається щораз менше підстав.

Спад виробництва, стрімка інфляція, міжнародні боргові зашморги, енергетична криза, військова загроза та економічний шантаж з боку північно-східного "стратегічного партнера", напівпрозорі кордони, постійні метаморфози з облаштуванням державно-політичного ладу…

А ще бюджет, що затверджується постфактум, перешкоди розширенню вітчизняного приватного виробництва, розгул корупції, скомпрометоване судочинство, демілітаризація війська, брак належного контролю за виконанням вкрай потрібних державі законів – такою є Україна напередодні виборів.

Громадяни знекровлені постійною боротьбою за фізичне виживання, майже паралізовані до радикальних зрушень, апатичні до демократичних гасел і закликів п’ятирічної давності. Адже одночасно з тим, як минали часи лозунгів, минула й наша цікавість; часи обдурили нас, бо проминання їх не підлягало жодним законам.

Ніхто ж бо не сподівався, що політики, яких винесло у парламент хвилею майданної помаранчевої демократії, діставшись до крісел у постійних комісіях Верховної Ради, міністерствах і дипломатичних представництвах, ураз виявилися непідготовленими до найважчого для людини випробування. Випробування владою.

Давня банальна істина: бунтівний раб Спартак, піднімаючи повстання, захотів бути новим імператором. Отже, все доволі просто, але водночас і сумно. Бо вияви такого мислення дали такі ж сходи й у нас.

Це можна назвати невиправданням довіри виборців, зрадою інтересів народу, продажністю, політичною проституйованістю, корумпованістю, слабкістю духу, обмеженістю поглядів, зганьбленням честі – суть від цього не міняється.

Механізм розбещення владою саме такий, а не інакший. Бо що найбільше віддаляє від того ж народу, як не почуття власної вибраності й винятковості, всевладності й безкарності, вивищення за рахунок інших? Утриматися перед такими спокусами виявилося над силу, ще важче було залишитися собою і не забути, за що боролися.

Хоч час до часу питання про розпуск Верховної Ради ставало руба, тепер зрозуміло, що реально панівна партія влади сама вже не відступить, адже до її послуг – гроші, змога розпоряджатися недоступними іншим благами, увесь державний репресивний апарат і так зване правосуддя, за допомогою якого можна обходити писані для решти закони.

Сьогодні українські громадяни хочуть активної, чіткої дії, хочуть бачити справжніх лідерів, які спроможні кудись привести, а не лише відвести від чогось. Саме життя диктує потребу влади, але це мусить бути влада сильного розуму, а не страхітливої тупої сили недоука-диктатора.

Проблема вибору – одна з головних не тільки політичних, а й психологічних проблем. Невибір чи відмова від вибору – все одно свідчать про певний вибір. У виборі завжди надто вирішальним є суб’єктивний фактор, тому будь-які прогнози, бодай з кількамісячної дистанції, хто має перемогти 17 січня 2010 року, є заздалегідь справою невдячною.

Властиво, з розкручуванням маховика агітації окреслюються симпатії до певних постатей і антипатії до інших.

У цьому, безумовно, є суб’єктивний момент, адже кожному виборцю довелося віддавати голос, на жаль, не за ідеал, партійну платформу чи комп’ютером підібрану з максимальним наближенням до ідеалу особу бездоганного політика, а за конкретну людину з певним рівнем освіченості, культурності, духовності, фаховості; за конкретну людину з певною кар’єрою, віросповіданням, фізичним і психічним габітусом.

Для декого з нинішніх фаворитів виборчих перегонів "всьо пропало", іншого "з влади не вичавити", для третього вибори є "злочин проти народу"… Мимоволі хочеться скористатися філософською порадою одного з нардепів: "Да пашлі ви…".

Як не помилитися? Бо ж можна бути добрим сільським господарником, директором, бухгалтером (таким знайшлося б місце в кабінеті чи міністерствах, звичайно, за певного рівня державного мислення), але до професійності власне політика ці риси мають мізерно мале відношення.

Пам’ятаймо, що той же Донцов, критикуючи західноєвропейські демократії, зауважував: "Нова демократична верхівка, хоч дозволяла масі вибирати своїх правителів, але ці "вибори" звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками.

По-друге, людям з маси, не приналежним до партійних клік, ніколи партійники не признавали пасивного виборчого права, цебто дозволяли масі голосувати, але лише за членів того чи іншого партійного клану, між якими були поділені "сфери впливів" у "суверенній" демократичній масі.

Зло було, одначе, не в цім, а в тім, що ця партійницька "еліта", що вийшла з маси, з одної сторони, претендувала правити країною, а з другої – ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася.

З тими "репрезентантами народу" в міністеріяльні кабінети вдерлася вулиця".

Наш вибір – майбутнє України без споживацької, корумпованої партії влади. Тому, чим ширші свободи чекають нас на виборах, тим яснішою є приреченість, себто визначеність нашого вибору, якого вже не маємо права здійснювати для себе безтямно.

Згуртування української громадськості при перших загрозах втрати державності й дестабілізації було б ознакою вияву її здорових політичних сил, на які можна поставити при виборі життєво важливих орієнтацій державної ваги.

Життя прирікає на конкретний, визначений вибір, і опиратися чи противитися йому – значить несвідомо підписуватися у підтримці партії влади, яка неодмінно знайде можливість скористатися незрілістю мас, маніпулюючи їхньою свідомістю і прикликаючи собі на допомогу Бога й диявола одночасно.

Проте є ми, і тому, коли йдеться про нас, про наш вибір, дивлячись правді у вічі, ми як громадяни не повинні уникати свідомого визначення своїх життєвих ідеалів, що на противагу вартостям партії влади, спираються на засади демократії, рівного права, приватної власності, добробуту народу й гарантії людських прав і свобод, і це не заувага на перспективу, а потреба життя.

Безладу і безвладдя бути не повинно.

 

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП