Миф против памяти: украинский выбор

Кремль не раз оголошував ворожою політику президента України Віктора Ющенка з формування національної історичної пам’яті, називаючи її "переписуванням історії".

У своєму зверненні, присвяченому пам’яті жертв політичних репресій, президент Росії Дмитро Медведєв взагалі прирівняв "фальсифікацію історії" до спроб "перегляду результатів Великої Вітчизняної війни".

Почувши сигнал з "першопрестольної", в Україні заговорили про недопустимість чи несвоєчасність деконструкції радянських історичних міфів.

Дехто пропонує забути про історію до настання економічного процвітання. По-суті тиражується стара марксистсько-ленінська теза про первинність розвитку "економічного базису", який вирішить всі питання в соціальній "надбудові".

Але цей рецепт – не для європейської України. Маємо пам’ятати, що соціальні і економічні успіхи повоєнної Європи почалися в головах людей, в утвердженні модерних держав-націй, що сповідують цінність людини, примат її прав і свобод. Ці цінності стали потужними економічними факторам, що просували держави і суспільства до успіху.

А нам досі пропонують погодитися на пріоритет "великих смислів" над "маленьким своїм", як це робить Дмитро Заборін. Його стаття  вразила своєю парадоксальністю. Людина, яка встановлює імена загиблих та створює Електронну книгу пам'яті України, по-суті, закликає українців відмовитися від спроб побачити війну очима її солдат.

Поза сумнівом, кожен солдат Радянської (Червоної) Армії, що боровся з нацизмом, заслуговує на вдячну пам'ять. Та найкраще вшанування великої народної жертви – це недопущення повторення трагедії, якою стала для України Друга світова війна. Для цього нам доведеться дати українську відповідь на багато складних питань.

Пропоную почати з тих, які лежать на поверхні. Як сталося, що мільйони полеглих лишилися не похованими чи невідомими у забутих могилах? Чому їх не шукали відразу по війні, коли живі були і їхні побратими, і свідки? Чи не то тому, що мертві можуть свідчити?

Можуть самою своєю кількістю засвідчити правду про "геніальне керівництво" Верховного Головнокомандуючого. Можуть мільйонами реальних доль спростувати сталінський міф Великої Вітчизняної війни, міф про згуртованість єдиного і неподільного радянського народу навколо комуністичної партії.

Кремлівські літописці переважно говорили від імені безіменних героїв – справжні загиблі загрожували викриттям. Тому на правду про долю окремого солдата, посланого неозброєним в атаку на танки, кинутого напризволяще у "котлі", вбитого в спину "заградотрядом", було накладене жорстке табу.

За правду карали. Спроба показати "Україну у вогні" дорого коштувала Олександру Довженку. Десятки років лежав у шухляді роман Василя Гроссмана "Життя і доля", у якому була зроблена спроба сказати слово про трагедію єврейського народу.

Чому правда про долю людини на війні така небезпечна для сталінської історії? Бо ніколи не буде вона тріумфально-бадьорою, як це приписано їй сталінською ідеологією, а буде гіркою і печальною.

Адже життя солдат і цивільних, чоловіків і жінок, старих і дітей не почалося з чистої сторінки 22 червня 1941 року. Шлях кожного на тій війні визначала ще й довоєнна доля.

Злочини Гітлера змусили українців витіснити у далекі кутки свідомості спогади про Голодомор, про розстріляне національне відродження, про масові депортації.

Перед нами, громадянами незалежної України, все виразніше постає трагедія бездержавної нації, затисненої між двома тоталітарними режимами.

Звичайно, ця трагічність стосується не лише українців. За злам присяги справедливо покарані генерал Власов і сотні тисяч солдат "Русской освободительной армии".

Але чому перейшов на бік ворога кращий командир корпусу РККА, організатор перших успішних контрударів по німцях і героїчної оборони Києва? Чи не варто замислитися і над такими болючими сторінками в історії війни.

Дмитро Заборін відмовляє українцям у праві на осмислення власної долі у ХХ столітті. Замість цього він пропонує і надалі милуватися "размашистым празднованием Дня Победы" з парадом на Красній площі, не замислюючись над символічним смислом зрежисованого Сталіним дійства.

Згадаймо кінохроніку першого параду. Пихато-незворушно на трибуні Мавзолею стоїть сам Вождь, коли йому під ноги кидають гітлерівські прапори. Кидають ті, хто, за словами Йосифа Бродського, "смело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою".

Не велич і гордість, а покору мав засвідчувати цей апофеоз. Генералісимус таки примусив народи, які розстрілював, морив голодом, висилав, принести йому перемогу і не запитати про її ціну. Ще й з пекельною іронією проголосив одіозний тост "за довготерпіння російського народу, старшого брата радянських народів".

То невже новим поколінням необхідно повторювати цей ритуал, знову і знову марширувати Красною площею, щоб Сталін з могили приймав парад? Невже відмова від цього поклоніння може трактуватися як "перегляд підсумків Другої світової війни"?

На мій погляд, набагато людянішими є зустріч на могилах чи поминання убієнних.

Сталін і його спадкоємці так сконструювали міф про війну, щоб він виправдав перемогою над нацизмом і Голодомор, і колективізацію, і терор.

Всередині СРСР і назовні подвиг народу був використаний для виправдання тиранії, розширення радянської імперії і обґрунтування її "права" володарювати над людьми і народами.

Для здійснення спецоперації з народною пам'яттю будувалися небачено пишні меморіали. На монументальну пропаганду знаходились і час, і гроші, яких не вистачало ані на гідне поховання загиблих, ані на пенсії ветеранам, ані на допомогу солдатським вдовам і сиротам.

Не про увічнення пам'яті, а про збереження символів панування насправді турбуються ті, хто дорікає демократичним державам за спробу осмислити досвід Другої світової війни, за християнським, а не за сталінським обрядом, вшанувати загиблих.

Відвідувачам, що піднімаються на Мамаїв курган у Волгограді, екскурсоводи не розповідають, що крокують вони по братських могилах десятків тисяч солдат-сталінградців. Їх засипали бульдозерами і екскаваторами коли споруджували постамент "Родины-матери". Це один з багатьох прикладів внутрішнього протиріччя між офіціозним пафосом і зневагою до людини.

Безумовно, в Україні радянські солдати, що загинули в боротьбі з нацизмом, заслуговують на повагу і вдячність. Навіщо відмовляти у такій повазі воїнам Української повстанської армії, що загинули у боротьбі з тим же ворогом?

Бо це не вписується у сталінський міф війни, у якому мільйони моїх співвітчизників оголошені "посібниками німецько-фашистських загарбників" тільки тому, що бачили смисл перемоги в незалежності України, а не у встановленні в ній сталінського панування.

"Велика нічия" Дмитра Заборіна якраз і означає збереження сталінського міфу, а відтак конструювання в Україні двох пам’ятей про ХХ століття і двох ідентичностей. Вона означає розкол країни.

Насправді українці вже дали відповідь на такі пропозиції. На Заході, як і на Сході України, більшість українських громадян вважає, що держава існує для людини, а не людина для держави.

Ми хочемо мати українську державу, що сповідує цінність людського життя, повагу до прав і свобод людини. Це і є наша спільна демократична ідентичність.

Якщо ми не відмовимося від неї, це засвідчить, що ми засвоїли уроки Другої світової війни. Це буде наша найкраща пошана всім борцям за свободу.

 

Юрій Рубан, Директор Національного інституту стратегічних досліджень, для УП