Кто сказал, что Майдана не будет?

На тему листопадової революції 2004 року, Майдану і Дня Свободи, як одного із державних свят, сьогодні не прийнято багато розмірковувати.

Будь-які спогади п’ятирічної давності наштовхуються на сучасні політичні реалії. Невідповідність між тим, що очікувалося і що маємо, сьогодні така разюча, що песимізм знеохочує до будь-яких висновків з цього приводу.

Однак Майдан у нашій історії таки був, події "помаранчевої революції" віддзеркалені не лише у багатьох документах, а що головне – долях людей – то ж уникнути цієї теми не вдасться.

Переконаний, що настав час облишити намагання збагнути "феномен Майдану" під кутом зору його актуальності. Будь-які спроби й надалі оцінювати вітчизняних політиків крізь призму "цінностей Майдану" – приречені нагнітати песимізм, а тому нічого не дають для людей, нації і держави.

Більш важливо і доцільно визнати, що Майдан – це уже історія, а тому все, що відбувалася п’ять років тому необхідно сприймати як факт цієї історії.

Іншими словами, Майдан потребує такої ж оцінки як, скажімо, Акт злуки українських земель у 1918 році, як ухвалення у 1990 році Верховною Радою СРСР Декларації про державний суверенітет, прийняття парламентом у 1996 році Конституції незалежної України тощо.

Що ж означає для нас Майдан як факт історії?

Передусім треба зазначити, що як і будь-яка інша історична подія до якої були причетні мільйони людей, "помаранчева революція" приречена на діаметральні оцінки. Завжди будуть палкі апологети революції, як і "контрреволюціонери".

Одні будуть підкреслювати винятково прогресивну роль Майдану, інші – його суспільний регрес. Однак саме це й засвідчує непересічність подій п’ятирічної давності, які міцно закарбувалися у свідомість нації, мають сильний емоційний вплив і на "революціонерів", і на "контрреволюціонерів".

На цьому тлі втратили актуальність стереотипи, які в основному нав’язувалися ззовні: мовляв Майдан – політико-технологічний проект, інтрига США чи Заходу. Майдан уже увійшов у нашу історію як українське явище, можливо, не феномен, натомість один із конкретних кроків на шляху нації до свого державного самоусвідомлення.

У цьому зв’язку важливо наголосити, що саме під час Майдану, можливо вперше за всю історію новітньої незалежності людям було масово "прищеплено" імунітет від фальшивих, здебільшого чужих політичних і культурних цінностей.

А навзаєм прийшло усвідомлення, що українці окремішній народ із власною історією, традиціями, мовою, які не лише слід визнавати, а й поважати. Саме на Майдані тисячі людей вивчили державний гімн "Ще не вмерла Україна", можливо, вперше у житті заговорили і заспівали українською мовою.

Чи цього виявилося достатньо для того, щоб нація "встала з колін" і "випрямила хребта"? Нехай на це питання відповідають політики. Майдан ж поставив його руба.

Очевидно, що події такого масштабу як "помаранчева революція" спроможні впливати на геополітичний вибір народу. Принаймні, демонтаж у Німеччині "Берлінської стіни" круто змінив геополітичний вектор у житті німецького народу.

З висоти сьогодення на оцінки впливу Майдану на зовнішню політику країни сильно впливає теперішня політична кон'юнктура. Політики стверджують: мовляв, виразний проєвропейський потенціал закладений під час революції не дав належних результатів.

Україна, з одного боку, так і не розірвала пута геополітичного впливу Росії, а з другого – не наблизилася до ЄС і НАТО так, щоб говорити про її реальну інтеграцію до європейських політичних і економічних структур.

Але такі висновки можна зробити сьогодні. Завтра усе може змінитися. Незмінним залишиться одне: у 2004 році люди відчули себе європейцями, не переставши при цьому бути українцями. А це набагато важливіший урок для нації, аніж усі разом узяті нинішні "геополітичні" візії.

Будь-яку подію, що має справжню історичну вагу, прийнято порівнювати з іншою. Історичні паралелі допомагають глибше збагнути суть конкретного факту історії.

У постмайданний час з цього приводу сказано багато дурниць. Окремі політики високого рангу порівнювали значення "помаранчевої революції" із Актом прийняття незалежності України, чи референдумом 1991 року під час якого абсолютна більшість наших громадян висловила волю жити суверенним державним життям.

Інколи політики з помаранчевого табору впадали у справжню крайність, коли твердили, що революція 2004 року важить більше аніж революція 1992 року, коли Україна стала незалежною державою.

Доводилося читати й про таке чудернацьке порівняння: мовляв, в українській історії минулого сторіччя були лише дві справжні революції: у 1918-му, коли постала Українська Народна Республіка і 2004-му, коли президентом став Віктор Ющенко.

Або: "помаранчеву революцію" можна лише порівняти із героїчною боротьбою ОУН і УПА під час Другої світової війни.

Одразу ж зазначимо, що усі наведені порівняння, м’яко кажучи не коректні, а якщо говорити прямо – недолугі.

Українська революція доби Центральної Ради, боротьба ОУН і УПА, Акт про незалежність, як і всенародний плебісцит у грудні 1991 року, за своєю історичною вагою та значенням для майбутнього країни стоять на багато вище, аніж "помаранчева революція".

І чим далі ми відділятимемося від листопада 2004 року, тим очевиднішим буде це твердження. До речі, це аж ніяк не применшує значення Майдану. Це лише ілюструє історичну безграмотність тих, хто вважає що творить історію сучасної України.

Насмілимось констатувати: у ХХ сторіччі "помаранчева революція" не має історичних аналогів, а тому не слід шукати й порівнянь.

Врешті, останній історичний урок Майдану. До листопада 2004 року практично ніхто в Україні і світі не вірив, що сотні тисяч українців можуть вийти на вулицю з політичними гаслами й відстояти свою правду.

Сьогодні також ніхто із сучасного політичного Олімпу не вірить у можливість другого Майдану. А даремно, Майдан як історичний факт спростовує такий прогноз.

 

Богдан Червак, для УП