К 5-й годовщине Майдана

Маніфест

П’ять років розчарувань – так найчастіше оцінюють активісти Майдану час, що минув від буремного 2004-го.

М’якість Ющенко, фальшивий блиск очей Тимошенко, "солодкість" Порошенко, все та ж твердість (з усіх боків) Януковича, сміливість тепер значно товстішого від міністерських харчів Луценко, сивість без мудрості Литвина, і "сірість" без перспектив всього політичного бомонду…

"Сірість" з величезним додатком жадібності. Одним словом – гидко згадати стояння всього цього на висоті Майдану, серед моря очей братів моїх і сестер. Очей, які будуть снитись до кінця днів не тільки мені , але й сотням тисяч майданівців. Навіть тим, хто з різних причин на Майдані тоді не був.

Здалеку можна порівняти сцену Майдану з маленьким кавалком лайна серед чистої джерельної води, яка рвалася в майбутнє і шукала нового потоку. На жаль, не знайшла, хоча шансу такого чекали мільйони українців не одне століття. Ми отримали шанс – і не використали його.

Так що ж, братове, підведемо підсумки. За п’ять років Україна галопом проїхала від станції "Захоплення Майданом всім світом" до кінцевої зупинки – розчарування керівництвом країною та повного нерозуміння того, що діється в державі.

Однак дозволимо собі розмежувати ці зупинки: захоплення світу припало на чудовий, світлий і божий український народ, а розчарування – на нікчемну  та вічно голодну верхівку. Не можна назвати її навіть "псевдо елітою", адже навіть імітації елітарності ця верхівка не виявила.

Отже, що ми, низи Майдану, зробили тоді не так, як повинні були? Здалися й розбіглися? Не підтримали один одного? Не вірили в краще? Не любили України? Сварилися через мову? Не шанували Донбас і Одесу? Не підмітали вночі Київ?

Ні, ми виконали свою місію з честю! З честю, якої не було у верхівки! І якої не мають вони до сьогодні.

Однак головна особа Майдану – все ж таки ми з вами. Ми живі, освячені духом спільності, невмирущі і сильні. Вся ця бомонда хотіла б, щоб ми впали обличчям в калюжу. Щоб ми стали такими, як і вони. Аби на фоні нас вони виглядали пристойніше.

Щоб в період чергових  їхніх виборів ми голосували за білі прапори, яких вже не можна відіпрати. Як і прапори помаранчевих, малинових, синьо-блакитних та зелених кольорів. Але ж весь політичний бомонд заслуговує одного, дорогого матерям кольору – кольору дитячої  несподіванки. Це колір, від якого вже нікому з них не відмитись.

Однак мусимо робити висновки з своїх помилок і йти вперед. Йти туди, куди не пускатимуть нас вчорашні лідери. Не пускатимуть, бо бояться нас, знають нашу силу і співатимуть нам колискову "Забудьте Майдан", щоб приспати. Приспати в чергове нашу Україну:

"Та не однаково мені,
Як Україну злії люди,
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ, окраденую збудять...
Ох, не однаково мені”

Основне завдання, яке стоїть перед всіма, хто зробив Майдан своїми гарячими серцями і світлими душами, – не впасти в розпач! Якщо впадемо ми, наш народ остаточно розтерзає ця зла сила, яка мов сарана суне на Вкраїну звідусіль.

Суспільство має сурогати замість справжнього: псевдо іноземні інвестиції із офшорів, жалюгідну подобу підприємництва, фальшиву вищу освіту, геномодифіковані продукти харчування, фальсифіковані ліки, видимість виборів із запропонованих потвор, що не мають нічого спільного зі справжньою демократією.

Величезна прірва між простими людьми і злодіями на державних машинах – це не те, чого ми прагнули. Ми постаріли на 5-ть років, але чи змінилися наші цінності? "Бандитам " – тюрми" – це вже не наше гасло? Впевнений, що наше, однак для сцени Майдану – воно вже звучить в іншому розумінні.

Що пропонуєш, скажете? Пропоную робити нову організацію. Новий Рух за Правду. Рух, без якого нас завели в болото, адже без керівного ядра будь-які зміни неможливі.

Чого бракувало нам в 2004-му? Тоді будь-які крикуни могли завести нас, по-дитячому наївних, куди завгодно. Маючи ж організований Рух, ми не допустили б крикунів і злодіїв на сцену. Ми б знали свою справу.

Отже, поки маємо хоч показову свободу – гайда до нової, своєї, майданівської організації. Майданівської по духу, державної по-українські , майбутньої по напрямку. Адже перед дідами ми у відповідальності за своїх дітей – їхніх онуків.

І сивина на наших скронях дозволяє нам дивитися філософські на майбутнє: Свобода Майдану – основна цінність не тільки для нас. Свобода Майдану – це цінність дітей і онуків наших. І поміняти її на цукор, гречку чи щось подібне ми не маємо права! Як і дивитись на чужі, зроблені за крадені гроші готелі, стадіони, аплодуючи разом з обдуреними шахтарями, доярками та залізничниками!

До поки нас не затиснули з усіх сторін, шукаймо один одного, єднаймося і гуртуймося. В єднанні і спільному пошуку шляхів – наша сила. Якщо ні – вже неозброєним оком бачимо сценарій фіналу. Фіналу по-лозинські під лозунгом "Справедливість є і за неї варто боротися", або "Я почую кожного", або "Країні потрібен...".

Вам під яким лозунгом хотілося б бути в чергове обдуреними?

Виходьмо в пошуках майбутнього на дорогу, по якій нас нещадно битимуть вчорашні лідери. Та зі сцени Майдану зняти їх годні тільки Ми.

В оцінці подій Майдану найбільше писатимуть і говоритимуть вони – жирні коти Майдану. Щоб вибілити себе і посипати попелом нас. Однак скажу просто і вимогливо: "Заберіть свої брудні руки і чорні душі від пам’яті нашої: Майдан вам не належить! Він НАШ!!! ".

 

Петро Камінь - учасник Майдану