Американские грабли
Велика любов вагітна великою ненавистю. Не завжди ця ненависть народжується, але тренд публічного іміджу президента Обами – закордоном особливо і в першу чергу, але не тільки – після виборів викликає тривогу з цього приводу. Щоб пояснити цю сміливу тезу треба щіпку теоретичного екскурсу.
В середині минулого століття жив і працював в Великобританії психоаналітик Вільфред Біон. Плідно працював, його ідеї збагатили теорії мислення і групової динаміки. В основі цієї другої царини – своєї теорії про групову динаміку – Біон поклав базову гіпотезу про групове мислення: група може функціонувати як одне ціле, хоча її члени можуть і не усвідомлювати цього.
Біон розрізняв два основні стани будь-якої групи: зрілі та архаїчні. Життєдіяльність перших розгортається у контексті так званої робочої групи, яка здатна раціонально вирішувати прагматичні завдання, у тому числі, тестувати реальність, визначати цілі, а також витримувати фрустрацію, яка виникає на шляху їх реалізації.
Натомість регресивні групи, що знаходяться у так званих базових позиціях, при досягненні бажаних цілей, керуються виключно своїми почуттями. Емоційні імпульси незрілої групи виражають підтримувану всіма учасниками позасвідому магічного типу фантазію, що заміщає реальність.
Біон описує три основні архаїчні ідеї. Це – ідея боротьби і втечі: коли група знаходиться в протистоянні з уявними чи реальними ворогами і домінують афекти "або ми їх або вони нас".
Наступною архаїчною фантазією є рятівна ідея залежності. Характерна для патерналістських суспільств, де підкорення та любов до лідера є гарантією безпеки та добробуту – "Він знає як цього досягти".
І третя – надія на месію: перебуваючи в критично загрозливій ситуації група витворює фантазію про народження-прихід збавителя. Він подолає нинішнє зло і небезпеку і збудує рай на землі.
Людина, яка знає літературу чи історію легко впізнає всі три переживання у різних країнах. Але останню нам і впізнавати не треба – останньою можна згадати феєричну кампанію Барака Обами.
Криза, суспільство в тривозі, відчуваючи, що Буш не в стані вивести країну з кризи. Відповідно суспільство шукає героя, праймеріз проходить як кастинг на цього героя, і з'являється месія – людина, що не подібна на попередніх президентів, людина, яка виведе всіх у світле майбутнє.
Парадоксальним чином конкурент є втіленням всього старого і минулого, боротьба йде між старим і новим. Або якщо точніше, старе тут вже ні при чому: йде боротьба між надією і страхом. Боротьба при цьому йде в основному в емоційній, а не раціональній площині.
Емоційний стан месіанської надії посилюється атмосферою карнавалу, створеною веселою атмосферою очікування. А конкурент описується як рідкісний зануда.
Суспільство, фактично, повернулося в архаїчний спосіб групового емоційного сприйняття реальності. Зрештою, воно – таке сприйняття – завжди живе в суспільстві і проявляється, наприклад, в поведінці фанів і спортсменів під час матчу.
Але в масштабі всього суспільства, особливо суспільства західного типу, таке може спостерігатися дуже нечасто – потреби суспільства в архаїчних переживаннях безпеки тут забезпечує добре розвинута мережа спеціалізованих робочих груп: армія, церква, мозкові центри (think tanks) створюють відчуття безпечного і підвладного світу.
Цього ж разу масивне почуття тривоги, викликаної фруструючою кризою, наклалося на загальну тенденцію публічного представлення політики (і не тільки політики – згадаймо хоча б явище інфотейменту) як шоу, і в результаті домінуючим мотивом вибору Обами стали месійні (квазі-месійні, точніше) сподівання, тобто проекція сподівань виборців відігравали для них значно більшу роль, ніж рефлексія.
Іншими словами, фантазії стали сильнішими за реальність.
Існуюча еліта виявилась не спроможною формулювати цілі в контексті раціонального дискурсу, суспільство – неспроможним їх сприймати. В такий час з'являються нові "великі ідеї", і такі ідеї виносять на поверхню харизматичних лідерів.
Їх типова риторика: "Не бійтеся – ми подолаємо – терпіти лишилося недовго – настане новий порядок" є протагонізмом групових потреб, лідери перестають бути самі собою, вони, як зауважила Заді Сміт, стають "продуктом колективної мрії".
Тепер світ має Обаму – "деколи виникає відчуття, що виборці вимріяли Обаму в тяжкі часи".
Але ми це вже бачили: Обама після Ющенка і Саакашвілі на далекій периферії західного світу викликає гостре відчуття дежавю. "Yes We Can" (Так, Ми Можемо) в Америці-08 і "Вірю! знаю! зможу!" and "Так!" в Україні-'02 і '04. Карнавальна кампанія тут і там – сміх вбиває страх. Мільйонний мітинг Обами в Берліні і овація стоячи Ющенку в Конгресі – світ вітає героя, месію. Біон плаче.
В цьому нічого поганого, мобілізація вимагає емоційного піднесення і його варто використати для підвищення довіри до соціальних і політичних інституцій, один до одного. Зле може наступити потім, коли герой далі буде поводитися як месія.
Не в тому справа, що хтось свідомо думає про себе як месію, але наркотик суспільної ідеалізації потенційований особистою схильністю до містичного світосприйняття погубив не одну особу в історії.
Зрештою, для того, щоб настало зле, лідер не обов’язково повинен дотримуватися месійної ролі. Якраз найлегший перехід з месійної позиції – в позицію боротьби і втечі: щасливе майбутнє запізнюється, бо заважають вороги.
Ознаки такої спокуси цілком можна побачити в риториці вже президента Обами, наприклад: вони ("облудні критики") vs ми (американці, що "не мають жодного терпіння щодо цих старих адептів, що закоркували шлях до дії").
Після виборів – карнавал треба закінчувати. Лідер став найвищою посадовою особою, в нього контракт з суспільством на раціональні завдання, і для їх досягнення необхідна раціональна позиція всього суспільства. Вибори є точкою біфуркації, роздоріжжям між продовженням панування заспокійливих ілюзій чи фруструючої рефлексії реальності.
Перед лідером, що прагне поступу, постають нові цілі – вивести суспільство з архаїчної позиції, в якій група не здатна до розвитку, боїться і атакує його, до позиції робочої групи, в якій суспільство здатне ставити раціональні цілі і їх досягати.
І ці цілі повинні як тригер змінити поведінку лідера. А лідер стоїть не те що перед своїми рожевими сподіваннями, і навіть не стільки перед жорсткою реальністю, як перед високими очікуваннями щодо його спроможності.
Тут мало змінити стиль спічрайтера, треба вийти з ролі самому і змінити настанову суспільства. Бо саме суспільство також перебуває в "наркотичній залежності" від ейфоричної ідеї чудесного спасіння без особливих зусиль.
Багато чого не можна зробити в принципі, всі це знають, але всі очікують чуда – як от "Yes He (Він)Can". З теорії відомо, що група без зовнішнього втручання – в даному випадку лідера і еліт – перейти в робочу позицію не може.
Тому, що це завжди фруструючий перехід, а завжди хочеться змін на краще без жодних втрат, навчання без розчарувань і змагання без втоми. Звідси і йде потужна спокуса грандіозними і мало диференціованними вливаннями запустити економіку.
Зрозуміло, що всі моделі неповні і всі аналогії кульгають. Зрозуміло, що завжди знайдуться люди, які скажуть, що "в нас все буде інакше". Всі так говорять. Але ніхто не вчиться на чужих помилках. Більше того, мало хто вчиться на власних. Надто вже хочеться (contra spem spero!), щоб ми були винятком.
Орест Друль, Роман Кечур, “Західна аналітична група”, для УП
