Идеология made in Ukraine

Александр Куриленко, для УП — Четверг, 29 октября 2009, 13:02

Для одних наших сусідів українська політична ситуація може здатися цілковитим хаосом, інші прагнуть, щоб тут і справді був хаос, але тільки ми, українці, відчуваємо реальність у себе вдома.

Коріння політичного буття варто шукати не в тонкощах Основного Закону, а в нашому національному архетипі.

Як би там не було, політичне руйнування у нас завжди виходило не гірше, ніж будівництво.

Українська еліта продовжує ідентифікувати себе в межах дуальної опозиції "Захід-Росія", при цьому позиція історичної науки у Польщі і Росії, характеризують українців як основний чинник занепаду Речі Посполитої й розпаду СРСР.

Цікаво, в чому нас будуть звинувачувати у Європі через 100 років? Українці відчайдушно боролися за власну державність, але збирачами українських земель, як це не прикро констатувати, були грузини та росіяни. Українці ж, як правило, робили внески в розбудову сусідніх імперій.

Та й державність 1991 року скоріше дар Господа, ніж наслідок прагнення до ідеалу свободи, позаяк попередні покоління українців були набагато більш достойними власної державності, але на їхню долю припадали тюрми, еміграції та фізичне знищення, а не "суспільство масового споживання".

У вирі нашої нескінченної політичної нестабільності, часто можна почути дорікання на відсутність ідеології та "ідеологічних" партій, особливо плачуться представники двох діалектичних протилежностей – "націоналісти" та "комуністи".

Однак, "золотий вік" світських ідеологій вже давно минув, а це значить, що старі поняття втрачають свій зміст. Слова "ліві", "праві", "центристи", "комуністи", "соціалісти", "ліберали", "націоналісти", "демократи", годяться для дослідження політичної історії ХІХ-ХХ століть, але не для адекватного оцінювання сучасних політичних сил та процесів.

Вони давно лише знаки без змістового навантаження. Нове життя вимагає винайдення нових термінів (знаків) та смислів.

Майже всі українські політичні партії звинувачують в деідеологізованості, але, поряд з тим, у їхніх програмах суміш з усіх ідеологій: всі переймаються пенсіями, зарплатами трудящих, нацією, парниковим ефектом, боротьбою з корупцією, та проблемами дрібного бізнесу.

Всі українські політики та чиновники – патріоти, які люблять Україну та ненавидять її ворогів. Щоправда ворогів та навіть Україну вони уявлять по різному, але суті це не змінює.

Ви бачили політика, який сказав би: я буду брати хабарі, обслуговую капіталістів, плював на націю, байдужий до проблем навколишнього середовища та зневажаю трудовий люд? Побачите, неодмінно проголосуйте за цю чесну людину.

Звісно, всі вони симулюють, але такі умови сьогодення, оскільки у політичній симуляції народжується політична реальність. (А ви думали навпаки?).

Сьогодні симулюють навіть так звані ідеологічні партії. Вони симулюють самих себе, свою боротьбу, свою ідеологію. Політика перетворилася на суміш акторської майстерності з основами маркетингу.

Форма перемогла зміст, – такий діалектичний висновок сучасності, змушені були б констатувати класики істмату та діамату, якби дожили до нашого політичного постмодернізму.

Слова політика ніщо не означають, хоч прибутку вони приносять більше ніж його дії. Раніше "Слава Україні" казали у відповідь на смертний вирок польського суду, тепер говорять для того, щоб стати суддею.

Раніше борці за соціальну справедливість переслідувалися царською охранкою, нині царська охранка "навчає людей відстоювати свої права". За таких умов, найкраще, що можна зробити для України – не голосувати за ідеологічним принципом. Політична еліта це давно зрозуміла, а народ – ні.

Лише деідеологізовані політичні проекти, в яких немає жодного натяку на ідеологію, політичну програму, платформу повинні перебувати в українському політиці. Тільки таким способом можна мати надію на появу нових цінностей та смислів, які завжди народжуються непомітно.

З демонтажем ідеології пов'язаний ще один закид до української сучасності – персоніфікація політики. Ідеологія вже двадцять років зійшла з арени історії, віддавши трон ситуативній ефективності, але особистість лишилася. Проте, особистість була завжди: армія Карфагена без Ганнібала – натовп контрактників; товариші більшовики без Леніна могли б розраховувати, в кращому разі, на комітет ЖКГ в Державній Думі…

Українці і досі повставали б проти поляків без Хмельницького, Бандери та Сталіна. Ось чому всі українські партії сьогодні будуються під особистість. Ідеології нема, але особистість зосталася.

Отже, один із головних висновків сучасності: влада не потребує ідеології, тому її не потребує й політика. Ідеологія померла, вона більше не провокує на дію, а є радше супутником бездіяльності та обману.

До того ж, деідеологізовані партії, на відміну від ідеологічних, нещирі перед електоратом лише на практиці, тоді як ідеологічні – на практиці та в теорії. Тому особливо перейматися з приводу смерті ідеології в Україні не потрібно.

Сьогодні реальна політична боротьба замінена "бізнес-плановою" імпровізацією, тому розраховувати на консолідуючу і визначальну роль ідеології у розбудові державності не варто. Можливо це не так вже і погано.

 

Куриленко Олександр, для УП