И снова о справедливости

Реальна конституція – апофігей бюрократичної ідеї. Для "здійснення" ("реалізації") якогось нашого права, ми мусимо це право мати, себто звідкілясь отримати, мабуть, бо не буває ж так, щоб ось – нічого не було і раптом – стало.

Тож поважний наш законодавець, всерйоз вважаючи себе не лише законо-, але й право- давцем, замість визнати наші права, їх нам дає. Хоча – не всі і не зовсім так, щоб дає. Деяких прав ми маємо ще набути, а якихось – отримати, виконавши певні умови.

Зокрема, аби "реалізувати" наше "право на працю" ми маємо переконати "відповідні державні органи" у тому, що справді готові сплачувати податки, тож благати державу присвоїти нам електронний ідентифікаційний код платника податків, без якого це наше право зводиться до права збирати гриби та їстівні корінці (та й то, виявляється, не у тому лісі, яким володіє пан праводавець).

Сподіваюсь так само ми зможемо благати включити нас до єдиного електронного реєстру виборців, аби "реалізувати" наше право "вільно обирати", а поважні праводавці – знати достеменно: коли, за кого і скільки разів ми голосували.

Ще в інших "відповідних державних органах" ми отримуємо право на власність. Перепрошую – права власності. І навіть – право приватної власності (стаття 41 Конституції).

Що то таке є – право власності, законодавець не впевнений. Єдине чого може сказати з цього приводу, що це – є "право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб" (Стаття 316 Цивільного Кодексу).

Натомість запроваджує поняття суб’єктів та об’єктів права власності (і права як такого), що неприпустимо, позаяк право не є не лише діяльністю, але й – жодною активністю. Мало того – право можливо описати лише у негативних означеннях: як заборона певної активності (порушення!) щодо того, хто має певне право, з боку не інших суб’єктів, а – будь-яких.

Це означає, що я можу вкоротити собі віку, позбавивши життя, але позбавити себе права на життя не у моїй компетенції, бо право на життя (у тому числі, й на моє життя) визнає суспільство (громада, нація) чи призначена від суспільства для цього установа, скажімо держава, як у нашому випадку.

Хоча нам відомі архаїчні суспільства, де право на життя новонароджених визначала комісія жерців (Спарта), а ще архаїчніші обмежували це право певним віком дорослої людини.

(У суспільному визнанні даного нам Богом життя і Божого права на наше життя суть християнського гріха самогубства).

Тож говорячи про суб’єктів чи об’єктів права власності, ми маємо розуміти не суб’єктів (об’єктів) права, але самих суб’єктів (об’єкти) власності, полишаючи нерозробленість поняття власності як не надто стосовне до цієї частини нашої розмови.

Само визнання державою права людини на власність як право нею "володіти, користуватися і розпоряджатися" (Стаття 41) є фундаментальне, саме воно визначає нас вільними людьми, бо не мають права власності єдино раби.

Однак право приватної власності наш законотворець виписує окремо (з окремішністю права власності на землю можна ще якось змиритися, земля, в силу її природної репродуктивної здатності, завжди була окремою статтею права): "Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом" (стаття 41).

З’ясувати, чи це – право приватної власності на основні засоби виробництва, можливим не уявляється. Зрозуміло одно: щоб отримати право приватної власності (як, врешті, власності загалом, як такої) треба по те право кудись іти, того права не то набувати, не то здобувати ("качати права").

"Цивільні права, – каже законодавець, – та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки" (стаття 11 Цивільного Кодексу).

Це означає, що конституційного – рівного і загального – права приватної власності ми не маємо. (Зрештою ми так само не маємо конституційного права громадянства – кого це обходить?)

Псевдовчена беліберда Статті 11-ї про "підстави виникнення цивільних, – до кодексу яких входять, зокрема, право на власність та на підприємницьку діяльність, – прав та обов’язків" означає лише, що нам, громадянам (і не громадянам, до речі, також) України наші ПРАВА на власність та на підприємницьку діяльність ДЕРЖАВА УКРАЇНА ДАЄ.

Дає по-різному, одначе: для того, щоб отримати право власності, треба спершу мати ту власність, на яку ви мусите од держави отримати "право". А для того, щоб відкрити власне діло, ви спершу мусите просити державу дозволу – "права" на підприємницьку діяльність або як "фізична особа" або як "юридична особа".

Такого роду правостосунки є характерними для середньовічної держави. Середньовічна держава не визнає право, а роздає ПРИВІЛЕЇ.

"Відповідні державні органи" реєструють ці наші осібні права-привілеї, що ті відповідно до нашого Основного Закону у цьому законі не обов’язково мають відображатися ("Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними" (стаття 22), а реєстраційні списки цих наших прав це і є наша реальна конституція – головна її частина і суть.

Звісно, з державними привілеями, на відміну від громадянських прав, можна жонглювати саме так, як те й описує наш поважний законоговоритель (у Цивільному кодексі, скажімо).

Привілеями можна користуватися, привілеї можна захищати, втрачати, відчужувати, припиняти їхню дію; від привілеїв можна відмовлятися, привілеями можна навіть зловживати.

Наш праводавець переконав нас усіх (УСІХ! – бо досі мені не випадало чути бодай натяку на яке критичне зауваження, на який щонайменший аргументований спротив), що те ж саме можна утнути й з нашими громадянськими правами.

Не диво. Чом би й не переконатися. Читач сам собі може уявити весь той огром "теорій" ("дискурс", перепрошую за не вельми пристойний, як на таку оказію, термін), матеріально виражений дисертаціями на здобуття ступеню кандидатів і докторів юридичних наук, не кажучи про дипломні й курсові роботи безвинної нашої молоді, де говориться про цивільні "права".

Хоча, може ви й маєте рацію. Справді, яка різниця: визнає наша держава наші громадянські права чи роздає державні привілеї? Аби нам жилося добре?

Добре. Але що робити з тим, що головним "захисником" наших громадянських (цивільних!) прав виступають не всім відомі, перераховані у попередній публікації, Державні Органи Справедливості, а "відповідні" державні органи, які видають дозволи на право відкрити бізнес та реєструють наші права на власність та на всі маніпуляції з нашими "правами"?

Що робити з тим, що гарантом наших "конституційних прав" (а може й свобод?) виявляється не президент України і навіть не Державний Суд, а простий, ну, зовсім простий (простакуватий навіть) державний службовець, якому наші "права" підвідомчі?

Ні, не службовець, а маса службовців, навіть без юридичної освіти (хоча і з дипломом юриста, часто), здатних породжувати хіба дві ідеї: бюрократичну, бо саме від здатності породжувати бюрократичні ідеї залежить стабільність "столоначалія" чи то пак місця сидіння державного службовця; та ідею неадекватності стимулювання (матеріального передовсім) його героїчних зусиль, прикладених до захисту наших прав.

Ви досі гадаєте, що головне питання порядку денного України сьогодні – питання депутатського імунітету? Чи питання – кому над ким сидіти у системі вищої державної влади?

Щонайперше, чого ми маємо вимагати од наступного президента: домогтися виключити з переліку видатних якостей Української держави слова "правова" (стаття 1 Конституції), аби, лиш позирнувши на наш Основний Закон, ми не мали жодних ілюзій ані про нас самих, ані про наші так звані європейські перспективи.

Боюсь, щоправда, що теперішнім кандидатам на президента наша вимога може припасти до душі. То що – вимагати ревізії всього нашого прекрасного (та хто ти такий!) законодавства (ну, хай і не прекрасного, але ж – нашого)? Виключити одне слово – це ж так просто. Хоч знати правду тяжко, а інколи – тяжко нестерпно.

 

Михалко Скаліцкі, для УП