Кто виноват и что делать?

Нинішня виборча кампанія, як і 2004 року, зводиться до спроби відповісти на першу частину вічного філософського: "хто винен і що робити?". А саме: хто стане президентом?

Обираючи того, хто менше за інших винен у теперішніх проблемах, ми ризикуємо загнати країну і самих себе в глухий кут минулого.

Пов’язувати майбутнє України лише з прізвищем – це те ж саме, що оцінювати цукерку за її обгорткою. Насправді прізвище майбутнього президента має другорядне значення. Першорядне ж – яким шляхом піде Україна, бо (на відміну від Росії, Європи, Америки) ми є в реальній точці бі- чи трифуркації.

Жоден із політиків зараз не володіє беззаперечним моральним мандатом на владу. Навіть найхаризматичніша, найталановитіша, найвдаліша людина після того всього, що останнім часом відбулося в Україні, не має морального права заявити: "При мені все буде добре, а при інших – погано".

Водночас суспільство дозріло до того, щоб кожен кандидат в президенти сказав: "Я пропоную план дій, який разом із вами втілюватиму в життя. У ньому закладений інтерес нашої держави і інтерес кожного з нас. Ми разом це зробимо".

Маю на увазі не набір еклектичних обіцянок, "кроків", "проривів", "пунктів" тощо, а чіткий зрозумілий базис, фундамент, систему цінностей, на яких вибудовується успішне функціонування держави і суспільства. Кожен кандидат має запропонувати свою стратегію "що робити?".

А зараз складається враження, що вони чи не основною метою ставлять сховати свій план від конкурентів (і виборців), або взагалі не мають жодного плану.

Пропонуючи людям усі можливі блага – "тільки виберіть мене!" – кандидати по суті демонструють зневажливе ставлення до народу і одночасно стимулюють опускання рук та бездіяльність у суспільстві.

Технологічний спосіб ведення кампанії виключно заради перемоги – недалекоглядний. Той самий позитивний результат можна отримати сказавши правду, переконавши більшість, що саме "мій план" глобальної перебудови, розвитку держави є найкращим для України і кожного українця.

Сьогодні кожен, незалежно від соціального статусу чи освіти, в стані зрозуміти, що його особистий добробут не покращиться, якщо бідною і слабкою буде країна.

Не треба плутати план майбутнього розвитку держави з персональними обіцянками вивести її з кризи. На порядку денному головне – не криза. Не для кризи ми обираємо президента України, а для успішного майбутнього.

Криза таки справді світова, і вона як прийшла (не без нашої допомоги), так і піде (бажано – з нашою допомогою), навіть, якщо комусь і хочеться навічно прописати її в Україні.

Про кризу говорять по-різному: хтось стверджує, що вона дає шанс на одужання, інший – що це своєрідний лікар. Але немає сумнівів, що криза – найкращий діагност.

У випадку України вона показала: найслабшою нашою ланкою (поки виведемо за дужки політику, корупцію тощо), є енергозалежність. Україна підсіла на російську "газову голку", і криза підтвердила, що вона - газовий наркоман.

Так званий дешевий газ в обмін на різного роду преференції врешті-решт закопує українську перспективу, конкурентність економіки, призводить до занепаду металургії, хімічної промисловості, виробництва добрив тощо.

Тож питання номер один на виборах – енергетична безпека. Це питання незалежності країни, національної безпеки і успіху у всіх інших сферах. Саме вирішення проблеми енергобезпеки дозволить розвивати освіту, охорону здоров’я, високі технології, сільське господарство, екологію, аерокосмічну промисловість, армію.

Існують різні підходи до енергетичної безпеки. Всі вони пов’язані з газотранспортною системою, надрами, альтернативною та замінною енергетикою. На поверхні лежить найнагальніша тема – що робити з газотранспортною системою?

Або Україна повністю зберігає за собою ГТС, або ми отримуємо різні варіації консорціумів на засадах "ринкових" відносин.

Без відповіді на це питання подальші розмови про план розвитку для України втрачають сенс. Громадяни не вибирають президента для виходу з кризи, не вибирають його на рік чи на два. Ці вибори фіксують курс держави на десятиліття. Кожен кандидат у президенти має чітко заявити про власне бачення енергобезпеки держави, свій план дій щодо ГТС, надр тощо.

Які ж позиції тут у ведучих кандидатів?

Віктор Янукович пообіцяв зробити все навпаки від того, що робить Юлія Тимошенко. Окрім запровадження другої державної мови, можемо очікувати повернення в тому чи іншому вигляді газових посередників та створення газового консорціуму.

Що говорить інший рейтинговий кандидат у президенти – Арсеній Яценюк? Треба створити газовий консорціум і з Росією, і з Європою, а самі будемо добувати газ у Росії. Чи не надто це спрощений підхід до вирішення проблеми енергетичної безпеки?

Що говорить Юлія Тимошенко? Газова труба лишиться власністю Української держави, не буде приватизована і не буде управлятися жодними консорціумами. Такий підхід – єдиноможливий. Хоча згодом Тимошенко може вчинити по-іншому, може з’явитися ще якийсь варіант "Росукренерго". Але якщо цього не станеться, то такого президента можна буде лише вітати.

Дивує, що Юлія Тимошенко не використовує питання енергетичної безпеки в якості наріжного каменю своєї кампанії. Адже її рішучість у скасуванні згубних для держави домовленостей з "Венко", у ліквідації "Росукренерго" та захисті державної монополії на газовий ринок показали реальну спроможність досягати результату.

Нам часто кажуть: еліта має порозумітися. Це безсумнівно. Але основоположним принципом порозуміння на даному етапі є зобов’язання зберегти газотранспортну систему у власності держави, без усяких натяків на різні консорціуми та "ринкові" відносини.

Будь-які розмови про ринок газу мають бути припинені – держава володіє монополією на його продаж і встановлює економічно обґрунтовану мінімальну ціну.

Політикам слід відкрито сказати громадськості – ціна на газ зросте. Зрозуміло, жоден уряд перед виборами не піде на це. Однак, після виборів такий крок – неминучий, хто б не прийшов до влади. При цьому має бути гарантовано, що зростання цін на газ буде компенсоване відповідним чи навіть більшим підняттям зарплат та пенсій.

Аналогічним чином треба зафіксувати монополію на добування газу. Держава повинна націоналізувати газодобувну галузь, а колишнім приватним власникам має бути виплачена компенсація з відповідними преференціями та пільгами на діяльність в інших сферах, пов’язаних з енергетикою – передусім це стосується альтернативної енергетики.

Жодні плани жодного кандидата не можна сприймати серйозно, поки вони не міститимуть чітких і зрозумілих підходів щодо енергетичної безпеки України.

 

Ярослав Лесюк, для УП