Реквием по будущему?
Сьогодні вже нічого не зміниш. Попереду вибори президента, і нам знову доведеться вибирати менше зло. В економіці криза, а борються з нею некомпетентні менеджери. Країні погрожують ззовні, а в нас немає міністра оборони, паралізований парламент, конфлікт між президентом та прем’єром.
З позиції сьогоднішнього дня, кажемо собі: вчора (місяць, рік назад) я б вчинив по-іншому, необхідно було прийняти інші рішення, підтримати інших політиків, вдатися до інших дій.
А сьогодні залишається тільки зібрати жнива своїх вчорашніх сіянь.
Якщо б в 2005 році на навчання закордон виїхали 100 спеціально відібраних молодих людей, то вони б ось-ось мали повернутися, і їхні знання та навички неабияк допомогли б в боротьбі з кризою.
Якщо б щороку збільшувалась кількість тих, хто навчається в найкращих вишах світу і повертаються в Україну, то за 10 років ми б змогли отримати абсолютно нову якість державного управління. Цей маленький приклад доводить, що ми можемо і маємо приймати сьогодні рішення, які принесуть зміни завтра.
Однак ми живемо сьогодні і думаємо виключно про це. Ми шукаємо тимчасових рішень для постійних проблем, викручуємося, залазимо в борги, і щовечора заспокоюємо себе: "якось та й буде".
І є "якось". Завтрашній день стає заручником випадкових егоїстичних безвідповідальних рішень, і несе в собі всі недоліки цього.
Завтра України
У всіх без винятку сферах суспільного життя завтрашній день не несе нічого хорошого українцям. Почнемо з найнеприємнішого – економіка.
На сьогодні валовий зовнішній борг України становить 100,8 мільярдів доларів і невпинно продовжує зростати. Загалом, це означає, що кожен працюючий українець має віддати 5000 тисяч доларів.
Якщо уявити, що кожен працюючий громадянин буде віддавати по 25% своєї заробітної плати, то покриття цього боргу може зайняти в кращому випадку 8 років. Однак крім такого відрахування, з кожної зарплати забирають 33% в Пенсійний фонд, та 20% в процесі купівлі товарів і послуг.
Фактично, в майбутньому працююча людина буде жити на 22% від того, що заробляє. На тлі продовження зростання зовнішнього боргу, збільшення кількості пенсіонерів, падіння виробництва – 22% від зарплати можуть видатись ще дуже успішною перспективою.
Не планується жодних змін на краще і в політичній сфері.
Після президентських виборів, два з трьох головних політиків України завершать свій політичний цикл. Поразка Ющенка чи Януковича автоматично відправляє їх на пенсію, або на початок інертного падіння.
Поразка Юлії Тимошенко залишає їй шанси на активну політичну діяльність, однак, в масштабах колосального перегрупування політичних сил у неї навряд чи вистачить аргументів для збереження своєї команди та фінансових ресурсів.
В перспективі 5 років політичні обличчя серйозно зміняться, але від цього не відбудеться жодних позитивних змін. На зміну старим комсомольським опортуністам, прийдуть спритні ділки – скоробагатьки з купленими дипломами та кандидатськими.
Вони не будуть володіти набором системних реформ, а скоріше набором політтехнологів та способів політичних маніпуляцій. Держава продовжуватиме балансувати між повним крахом та жалюгідним існуванням.
Сумні перспективи і в зовнішній політиці. ЄС та НАТО надовго закрили двері. Лідери сильних країн все частіше узгоджують свої позиції з Москвою, а остання потребуватиме найближчим часом нових дипломатичних і військових перемог, щоб підживлювати лояльність свого населення.
Прикра ситуація і в інших сферах. Зокрема, в Україні близько 9 мільйонів курців, 1 мільйон офіційно хворих на алкоголізм, 200 тисяч онкохворих, близько 350 тисяч хворих на СНІД. Індекс смертності переважає індекс народжуваності на 4 пункти (100-200 тисяч осіб).
Щороку в Україні здійснюється 200 тисяч абортів. Кількість розлучень складає половину від кількості одружень. Кількість пенсіонерів буде дорівнювати кількості працюючих до 2015 року. Кількість отруйних газів в повітрі перевищує в 10-30 разів допустимі норми.
Зношеність основних фондів української економіки складає 60%, а моральна застарілість 90%. Цей список може бути безкінечно довгим, але читаючи його весь час буде стояти тільки одне запитання: хто захоче завтра жити в Україні?
Рік без молоді?
Через десять років, основу економічної і політичної діяльності країни будуть складати особи, які сьогодні мають вік від 18 до 30 років, або простіше – молодь. Саме їм доведеться відробляти помилки попередніх управлінських рішень.
Однак, в цьому й найбільший парадокс – молодь абсолютно нездатна впливати на ці рішення сьогодні. Молоді люди не цікавляться політикою, вони не організовані, і головним їхнім інтересом є розваги.
Зрештою, молодь переважно неактивна на виборах група, а тому і обіцяти їм багато не потрібно. Саме так часто їх сприймають в суспільстві. Питання молоді абсолютно не цікаві політикам, пенсіонерам, журналістам, бізнесу тощо. Декілька раз на рік можна влаштувати концерт та халявне пиво, і молодь вже нікому не заважає.
На Заході серед основних проблем молоді політики визначають саме низьку активність до громадсько-політичного життя країни. Відповідальний політик завжди бачить своїм завданням створити більше можливостей майбутньому поколінню. Тому західна молодіжна політика ґрунтується на двох ключових підходах: створення можливостей та мотивації, зацікавлення процесами функціонування країни.
Це політика спрямована на розвиток: кожне наступне покоління громадян має бути більш розвиненим і мати більше можливостей ніж попереднє. Робота з молодими людьми – це відповідальність за майбутнє. Європейський політик завжди має в своєму графіку час для зустрічей з стажерами, молодими лідерами, студентами тощо. Він намагається передати їм свій досвід, і таким чином, зберегти свої досягнення.
В останні роки, політичні партії ЄС все більше квот віддають молодим людям, а молодіжні організації мають все більший вплив на порядок денний. В ЄС робота з молоддю сьогодні – це стратегічні інвестиції в майбутнє, творення цього майбутнього.
В Україні натомість домінує політика відкупу. В бюджет закладаються подачки, які жодним чином не змінюють ставлення молоді до майбутнього країни, а скоріше навпаки потурають безвідповідальним молодіжним настроям. А часто і не виконуються, як, наприклад, молодіжні кредити.
Політичні партії взагалі не виділяють жодних квот для своїх молодих членів, а політики в своїх виступах воліють обговорювати вічно прибуткові питання мови та УПА.
Зрештою, нікому не цікаво з’ясувати як в Україні проходить рік молоді. Хоча навряд чи більшість політиків звернули увагу на указ президента про проведення у 2009 році в Україні Року молоді, чому безмежно може радіти міністр Павленко, який, схоже, в рік молоді проводить рік НСК "Олімпійський". Принаймні, на останній і кошти знаходять, і роботу видно.
Загалом, ініціатива президента актуальна і необхідна, але, як часто буває, безрезультатна. Замість збільшення асигнувань на діяльність молодіжних організацій, державне фінансування на ці цілі було зменшено в три рази.
Законопроект про гарантоване перше робоче місце не розроблений. Будинок молоді не створений. Всесвітній конгрес молоді не проведений. Аналіз року молоді, безумовно, заледве вміститься на десятках сторінок аналітичного дослідження, але, по-факту, висновок буде один – ніякого року молоді в країні не відбулося.
Це був ще один звичайний рік, коли головними були політичні сварки, вибори, НСК "Олімпійський", корупція і що завгодно, тільки не питання стратегічного розвитку.
Провал року молоді всього-на-всього доводить нездатність української влади до стратегічних рішень, невміння розставляти пріоритети, і відсутність відповідальності за майбутнє. Влада і суспільство – два чоботи пара, живуть сьогоднішнім днем і конкретною проблемою. І всім байдуже до тих, хто завтра утримуватиме цю країну.
Сьогодні вже нічого не змінити. Ми втратили ще один рік, в якому могли зробити ті дії, які б змінили наше завтра. Українська влада в чергове довела відсутність стратегічного мислення та свою інертність.
Суспільство довело свою нерозвинутість.
Майбутнє може бути таким, яким ми його зробимо. Але наша безвідповідальність робить його невизначеним, непередбачуваним і безперспективним. Чи зможемо ми зробити висновки, і прийняти стратегічні рішення завтра – покаже час. Але якщо ми цього не зробимо, то хто захоче завтра жити в Україні?
Богдан Терновий, для УП
