Церковное единение
Лідери християнських конфесій не зупиняються у своїй повсякденній риториці стосовно необхідності єднання, бо ж: "Церква то є Тіло Христове, а його розчленування – великий гріх". Але їхні церкви рухаються на зустріч одна одній зі швидкістю тектонічних платформ.
Та, вряди годи виникають обставини, коли ці процеси набувають вулканічної швидкості, що і трапилося зараз у Світовому Православ'ї. Каталізатором, наразі, виступила Україна. Не вперше.
Церква, це така собі суспільна інституція, яка має змогу робити вигляд, що не надто переймається політично актуальними проблемами поточного буття – вона ж бо оперує категоріями Вічності.
Тому конфлікти та протистояння, які часто виникають у Церкві та поміж церквами саме через марноту марнот суспільно-політичних обставин, консервуються на сторіччя і тисячоліття та, набуваючи хронічної форми, створюють поліконфесійну картину цивілізації, наприклад, Європейської.
Так, у 1056 році християнство, яке й до того не являло собою моноліту, поділилося на Західне – католицьке, та Східне – православне. Потім вони теж ділилися. Від католицизму у шістнадцятому сторіччі із кров'ю від'єднався протестантизм, який розгалузився на лютеранство, кальвінізм, а трохи згодом баптизм, методизм…, а також ще і англіканство.
У православ'ї, яке являло собою адміністративний елемент Візантійської, а згодом Московської державної машини, церковні дисиденти мали менше змоги створювати свої організаційні об'єднання, які б потім могли перетворитися на нові конфесії.
Тому, першим життєздатним утворенням тут можна вважати старообрядців. Їхня течія виникла у Московії в середині сімнадцятого сторіччя, не як наслідок прагнення духовного розвитку та вдосконалення духовних практик, а як протест, різке заперечення церковних реформ патріарха Никона та царя Олексія Михайловича.
На них Московський Патріархат тоді наклав анафему, яку скасовано лише у 1971 році. Конфесія старообрядців існує й досі. Її найбільші осередки знаходяться в Україні – на Поділлі, Буковині та у Бессарабії. Потім, після Жовтневого перевороту, від РПЦ ще відділиться Руська Зарубіжна Православна Церква та інші невеликі церковні утворення.
Найпарадоксальнішим явищем християнського розділення є Українська Греко-Католицька Церква. Створена у 1596 році (Брестська унія) з православних, які погодилися на визнання зверхності Римського папи, як механізм поширення його канонічної влади на терени України, вона протягом сторіч перетворилася на справжній прихисток національного духу, традиції та опору.
Лідери християнських конфесій не зупиняються у своїй повсякденній риториці стосовно необхідності єднання, бо ж: "Церква то є Тіло Христове, а його розчленування – великий гріх". Але їхні церкви рухаються на зустріч одна одній зі швидкістю тектонічних платформ.
Та, вряди годи, виникають обставини (ті самі – суспільно політичні), коли ці процеси набувають вулканічної швидкості.
У кращих традиціях нашої Богоспасенної країни й у цьому питанні в нас кілька конкуруючих центрів впливу, амбіції, жадоба, політиканство, непрофесіоналізм. Але, цього разу Україна, як за звичай, і пальцем не ворухнувши аби отримати у своє розпорядження важелі впливу на ситуацію, набула їх "з ласки Божої".
Протягом останніх двох місяців відбулося кілька подій, які стимулювали міжправославний діалог саме в Україні. Спочатку до Києва приїхав Московський Патріарх Кирило Перший. Не так він, як його численний почет, справив гнітюче враження на приймаючу сторону – нахабно і зверхньо поводилися деякі московські преосвященні та превелебні – ніби у себе вдома, а не на гостині.
Виливши у такий спосіб, цистерни води на млин прихильників автокефалії у самій Українській Православній Церкві Московського Патріархату, російські гості, збуривши пристрасті, відбули.
У тому ж серпні, порівняно малочисельна, Українська Автокефальна Православна Церква, офіційно звернулася до Вселенського Патріарха Варфоломія Першого з проханням взяти її під його вселенський омофор на правах автономії.
Патріарх Варфоломій нетрадиційно швидко та доброзичливо відреагував на це прохання і на початку жовтня до Києва прибула делегація його представників для перемовин з предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм. У грудні Синодом Вселенського Патріархату може бути прийняте рішення щодо клопотання УАПЦ.
Делегація Вселенського Патріархату також зустрілася і з представниками Київського та Московського патріархатів. Ці дві церкви вочевидь не були заскоченими стрімким наближенням перспективи того, що отримавши визнання від Вселенського Патріархату та увійшовши до його складу на правах автономії, УАПЦ різко збільшить свій вплив та привабливість для мирян, священників, а головне, для політиканів та чинуш.
Нове покоління священників УПЦ МП без захвату ставиться до єдності з Московським Патріархатом. У випадку коли УАПЦ буде визнана канонічною, багато із них отримає реальну можливість обирати конфесію. Те саме ще більшою мірою стосується і УПЦ КП.
Тому перспектива поширення влади Вселенського Патріарха на територію України зовсім не подобається, ані у Києві, ані у Москві. Тим паче, що Перехід УАПЦ до складу Вселенської Церкви, з точки зору канонічного права та традиції, матиме бездоганний характер і його важко буде оголосити несправедливим, чи незаконним.
У Москви, природно, є інакша думка, але вона, напевне, опиниться із тією думкою у цілковитій самоті.
Річ у тому, що Константинопольський Патріарх послідовно не визнає Україну та Білорусь канонічною територією Московського Патріархату. До його складу вже входять сотні українських православних парафій Канади (з 1990 року) та США (з 1995 року), а також менш численні громади у Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Європі.
УАПЦ може просто об’єднатися із ними, утворивши Українську Автономну Православну Церкву під омофором Константинопольського Патріарха на усіх континентах.
Крім того, мав місце "Естонський прецедент": 20 лютого 1996 року було утворено Естонську Автономну Православну Церкву у складі Константинопольського Патріархату.
І як Московський Патріархат тому не опирався, навіть на кілька місяців перервав спілкування з Патріархом Варфоломієм та перестав згадувати його ім’я за літургією, але, в решті решт, був змушений погодитися на існування у Естонії двох паралельних православних юрисдикцій – Константинопольської та Московської.
Аби така сама ситуація не спіткала Україну, Синод УПЦ МП, демонструючи дива гнучкості, себто "братерської любові", у вересні ухвалив рішення про поновлення діалогу щодо об’єднання з УАПЦ та створив робочу групу для підготовки аналогічного діалогу з УПЦ КП.
Фактично діалог з УПЦ КП вже почався – робочі групи зустрічаються регулярно та проводять спільні прес-конференції.
Безпрецедентна публічність цього процесу покликана дати сигнал Патріархові Варфоломію про те, що в Україні є більш потужні партнери для перемовин, аніж Церква митрополита Мефодія – разом чисельність парафій УПЦ МП та УПЦ КП у десятеро більша за чисельність парафій УАПЦ. Крім того, Київський Патріархат також має чимало своїх парафій за кордоном.
Перед УПЦ МП та УПЦ КП раптом постала спільна мета – не допустити посилення впливовості УАПЦ шляхом її легітимації Вселенським Патріархом. Інакше вузол конфліктів в українському православ’ї затягнеться ще тугіше.
Цілком можливо, що розрахунок саме на це з боку радників-спонсорів митрополита Мефодія зумовив активізацію його міжнародної діяльності.
Якою б не була мета цієї спецоперації, але наразі чітко зрозуміло, що Московський Патріархат втрачає залишки своєї влади в Україні. Кирило, має набагато менше легальних канонічних важелів впливу на діалог між трьома українськими православними церквами, ніж Варфоломій.
Звісно, Москва традиційно має змогу застосувати політичні, фінансові чи конспірологічні інструменти, але це саме той випадок, коли вони не спрацюють. Безпосереднє, тобто без московських посередників, входження України, найбільшої православної країни, у світову спільноту православних церков є домінуючою ідеєю серед її громадян, які пов’язують себе із православною традицією. Таке входження країна має здійснити у статусі Патріархату.
Цього найбільше хоче не допустити Московський Патріархат, бо тоді його претензії на належність до "пентархії патріархатів" – Константинопольський, Антиохійський, Олександрійський, Ієрусалимський, Московський – будуть цілком сміховинним. Як і прагнення стати стрижнем так званого "русского мира".
Саме наявність Київської тисячолітньої християнської традиції дає підстави Москві претендувати на провідну роль у світовому православ’ї. Коли Україну буде безпосередньо представленою у православній спільноті, тоді вона матиме щонайменше таке само право на це.
Але свій родовід від стародавньої київської митрополії веде й Українська Греко-католицька Церква, яка маючи статус автономії у Римо-Католицькій Церкві, також проголосила себе Патріархатом. Щоправда цей її статус не визнає Римський Папа. Патріарх УГКЦ Любомир навіть свою кафедру переніс із Львова до Києва, щоб підкреслити загальнонаціональний статус його конфесії.
"Не тепер, то у четвер" переговори у трикутнику православних церков в Україні завершаться їхнім об’єднанням у Поміcну Церкву. Вже зараз можна прогнозувати, що стосунки православних і католиків у світі дедалі теплішатимуть через потужну конкуренцію з боку нехристиянських релігійних об’єднань.
І є цілком ймовірним, що в Україні почнеться діалог між православними та греко-католиками не лише щодо перспектив їхнього об’єднання, а перш за все стосовно усього фронту викликів, які валом сунуть на людство і Україну.
Тим паче, що криза християнства об’єктивно сприятиме зменшенню кількості вірних цих конфесій. Передумови такого діалогу були б значно сприятливішими, якби церкви визначили та погодили спільне ставлення до фактів непростої історії їхніх стосунків.
У 1943 році Йосип Сталін дозволив РПЦ обрати свого патріарха. Потім у тому ж році він наказав РПЦ визнати Грузинську Православну Церкву у статусі автокефальної, що й було зроблено. А у 1946 році Сталін наказ приєднати УГКЦ до РПЦ, що також було виконано. На сорок три роки УГКЦ опинилася у катакомбах, а величезна кількість її вірян та священників були або заслані, або закатовані.
Православні церкви України, в рамках теперішнього діалогу, мають висловити своє спільне ставлення не лише до дій комуністичної влади, але й тодішніх православних ієрархів.
Тим часом, після відторгнення від Грузії Абхазії та Південної Осетії, місцеві священики оголосили про вихід їхніх парафій з Грузинського Патріархату. РПЦ опинилася у складній ситуації. З одного боку, вона визнала канонічну територію Грузії включно із територіями самопроголошених держав, а з іншого, Кремль веде активну роботу щодо їхнього визнання у світі.
Церковний напрямок цієї політики є доволі важливим, а РПЦ дуже чуйна до усіх політичних побажань Кремля. Але у випадку якщо РПЦ напряму візьме під свою юрисдикцію ці території, вона вступить у конфлікт з усім православним світом.
Тому, відомий проповідник РПЦ "протодиякон всєя Вєлікія і Малия і Бєлия Росії" отець Андрєй Кураєв пропонує Грузинському Патріархові Ілії Другому добровільно передати Абхазьку та Осетинську єпархії у "тимчасове" управління РПЦ. Чи навряд ця пропозиція знайде відгук у Грузії.
Цілком ймовірно, що таку схему РПЦ спробує застосувати і щодо України, якщо після створення Помісної Церкви окремі православні парафії прагнутимуть залишатися у підпорядкуванні Москві. Тому неподільність канонічної території України має бути застереженою вже зараз.
Костянтин Матвієнко, для УП
